Якби зібрати всі букети квітів, які подарували співакові за понад шістдесят років творчої діяльності, то це була б територія, може, більша за футбольне поле. Якби виміряти довжину всіх доріг під час гастрольних поїздок (літаком, поїздом, автобусом, автомобілем), які за життя здолав Дмитро Михайлович, то, певно, можна було б досягти Місяця. Якби зібрати разом усі публікації різними мовами, присвячені його виступам в Україні та на різних континентах, то вийшло б багатотомне видання.

Він співав не тільки для Сталіна, Хрущова й Брежнєва, а й у простих сільських будинках культури по всій Україні, а також у багатьох престижних залах зарубіжних країн. Як це вдалося простому буковинському хлопцеві? Як розгадати феномен величі митця, дивовижне поєднання в ньому простоти й аристократизму, від спілкування з яким кожен стає одухотворенішим, прекраснішим, благороднішим?!

«Не від світу цього»

Дмитро Михайлович народився у простій селянській родині на Буковині. Батько, Михайло Дмитрович, був інвалідом Першої світової війни, де він втратив ногу, і решту життя ходив на дерев’янiй. Але це була високоморальна, набожна, добра, працьовита людина, яка користувалася пошаною і авторитетом у своєму селі. Недаремно його обрала громада церковним старостою. Під час німецької окупації він, ризикуючи життям усієї своєї родини, маючи шестеро дітей, переховував у себе єврея–лікаря Мориця, за що після війни одержав почесне звання Праведника світу. Але від вшанування, яке йому призначили, відмовився, мотивуючи тим, що рятував людину за покликом душі й Господніми заповідями, а не з честолюбних помислів.

— Я народився не від світу цього! — посміхаючись, розповідає про своє раннє дитинство Дмитро Гнатюк. — Ніхто в сім’ї не співав, батьки — прості селяни, лише дідусь грав на сопілці та любив утяти з троїстими музиками гуцульських запальних мелодій.

Потреба співати у малого Дмитра була така, як у спраглої людини — напитися води. Він мав виспіватися, щоб потім спокійно щось робити. Для цього зачинявся у прибудові біля стайні і співав до знемоги. Церковний хор, де він почав співати з восьми років, був для нього великою радістю. Керував хором молодий панотець Мирослав, який мав добру музичну освіту і розпізнав у малого хлопця талант. Зайнявся ним окремо, і вже підлітком Дмитро оволодів музичною грамотою, вивчивши сольфеджіо.

Ще навіть не знаючи слів «режисер» і «режисура», у 14 років Дмитро організовує у школі гурток художньої самодіяльності і ставить виставу «Сватання на Гончарівці» (у нього теж роль — Олексія). Показ відбувається в стодолі (клуні), бо клубу в Мамаївцях не було. І то лише тоді, коли сіно й солому з неї винесли для худоби. Сцена — самотужки зроблений поміст, декорації — кілька килимків, глядацька зала — сяк–так облаштована середина клуні. Але успіх вистави — величезний. Цікаво відзначити, що у 1941 році на місцевій олімпіаді художньої­ самодіяльності ця вистава одержала високу оцінку і направлення в Київ на фестиваль. Але... почалася війна.

— Перші незабутні уроки людяності я отримав в дитинстві. Ще не було такого дня, щоб я не думав про свою рідну землю, про Мамаївці. Я щасливий, що саме там народився. Дуже важливо для становлення митця, у якому середовищі він зріс... У селі була досить висока культура! Пригадую, мені років вісім, біжу вулицею, зупиняє вуйко, нібито вперше мене бачить, хоч я там завжди бігаю: «А йди–но сюди! Ти чий? Щоб син газди Михайла отак пробіг і не по­здоровався?». Або інший випадок. У нас заведена була церемонійність, наприклад, гостей до столу треба було кілька разів припрошувати, одразу погодитися було непристойно. Мама мене малого послала до бабусі нарвати грушок. Бабуся на городі сапає картоплю. Я привітався, бабуся каже: «Ходи нарви грушок». Але я повернувся додому без нічого й у сльозах: «Мало просили»...

Голодні, але щасливі

— Вступив до консерваторії одразу після Великої Вітчизняної війни. Ходив по Києву голодний як вовк (посміхається), але навчання не думав полишати. Відгомін голодомору в Україні я пам’ятаю з дитинства. Буковина, моє рідне село Мамаївці біля Чернівців були тоді в складі боярської Румунії. Голоду в нас не було. Навпаки, по селах збирали гроші на допомогу голодуючій Україні. Мені було вісім, і я ходив по статечних газдах, випрошуючи 2–3 лева: «Вуйку, дайте на Україну, бо там люди вмирають»...

Уже в складі СРСР, у 1947–му, Буковина теж пережила жах голоду. І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947–го. Був студентом 2–го курсу консерваторії і приїхав додому на канікули з Києва, а батьки їдять борщ, зварений тільки з листя буряку, та кашу з цвіту акації, а самі пухлі від голоду. Саме тоді я познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Ми були такі бідні, що навіть студентське весілля не було за що справити. Але щасливі, і ось уже шість десятиліть разом.

Галина Макарівна Гнатюк, дружина співака, пригадує: «Була морозна й голодна зима 1950 року. Ми, щасливі наречені, їдемо до моїх батьків на Черкащину. Доїхали поїздом до Звенигородки і ніч чекаємо в натовпі на вокзалі. Дмитро, незважаючи на мороз, у капелюсі. І раптом до нас підходить літній незнайомий чоловік і каже, що виділив нас серед усіх, бо в нас такі щасливі, сяючі обличчя. Ми сказали, що ми одружуємося. Тоді він так щиро й сердечно привітав нас зі шлюбом і побажав усякого добра. Так повторювалося ще двічі — чоловіки інтелігентного вигляду, мабуть, сільські вчителі, підходили до нас і говорили приблизно те, що й перший. Це було диво — нас вітали незнайомі люди тому, що у нас сяяли від щастя очі! На ранок за нами приїхали на санях, закутали по вуха у кожухи. У селі Козацькому в колі родичів ми й відгуляли своє скромне весілля. Але ті побажання простих людей ще й досі гріють серця!».

Співак із країни кохання і квітів

Творчу роботу Дмитра Михайловича — співака, режисера, професора–викладача — ви­с­око було оцінено ще радянським урядом. Він одержав звання народного артиста СРСР, низку орденів і медалей, а також звання Героя Соціалістичної Праці. Із цим званням його вітали з усіх кінців Союзу. Дуже зворушливою була телеграма відомого поета Расула Гамзатова з Дагестану: «Поздоровляю. Радію. Кидаю свою шапку вище Кавказьких гір». Немало високих нагород співак одержав і в незалежній Україні, найзначніша серед яких, звичайно, — звання Героя України з орденом Держави і Зіркою.

І сьогодні Дмитро Гнатюк працює і повен нових планів і задумів, дбайливо плекає талановиту молодь і щедро передає свій досвід юним співакам. А вчити і згадувати Гнатюкові є про що, адже йому аплодував увесь світ! Про гастролі у різних країнах на всіх континентах свідчать томи вирізок із зарубіжної та вітчизняної преси у сімейному архіві, який дбайливо упорядковує дружина співака. «Прес–конференція Дмитра Гнатюка в Сіднеї вчора була однією з найдивніших і найприємнішій з усіх, на яких тільки мені доводилося бувати. Він вийшов на сцену, поляскав себе по оглухлому вусі (він щойно перелетів через Тасманське море) і заспівав. То була ніжна пісня з України — хлопець зустрічається з дівчиною, а тут весна і так далі. Здавалося нам, його країна — це країна кохання і квітів...» — написав 30 грудня 1974 року у своїй статті кореспондент сіднейської газети.

У США, в Нью Йорку, де Дмитро Гнатюк давав сольний концерт у 70–х роках у знаменитому концертному залі Корнегі–Холл, після завершення програми публіка влаштувала овації і вимагала співати «на біс». Співак почав виконувати прохання публіки, аж поки це «на біс» не переросло в повноцінне третє відділення. Закінчивши співати, Гнатюк пішов у гримерку. Але натовп глядачів кинувся за ним брати автографи. Двері не витримали і зламалися. Імпресаріо, який ангажував цей концерт, потім скаржився, що йому довелося платити додатково — за час третього відділення («на біс») і поламані двері... Подібну картину неймовірного ажіотажу можна було спо­стерігати в Росії, Канаді, США, Польщі, Болгарії, Японії та інших країнах, де великий співак давав сольні концерти.

ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ

«Від патріотичного шляху ніколи не відступав»

Кілька років тому в газеті «Культура і життя» було опубліковано статтю Дмитра Гнатюка «Ще раз про українську національну ідею», де є такі рядки: «Праматері України — Київській Русі з її міцною державністю і авторитетом у світі було зламано хребет навалою монголо–татарської орди, ханом Батиєм та його наступниками. Пізніше самодержавницька Російська імперія скрутила в’язи Україні, яка піднялася з руїн і створила козацьку державу. Радянська ж влада стала остаточно добивати Україну, прикриваючись фальшивими гаслами про рівноправність націй, що входили до складу СРСР. Знищивши в Україні фізично мільйони людей голодомором, жахливими розстрілами (червоний терор), масовими репресіями, радянська влада намагалася виховати покірних рабів — радянську націю. Страх, що проник до мозку кісток, робив свою справу. Люди жили подвійним життям: було те, про що можна тільки думати, і те, про що можна говорити. Пригадую одну свою розмову наприкінці 1980–х років з Олесем Терентійовичем Гончарем, людиною високої громадянської позиції. Про цей страх, який скував наших людей, він говорив з великою гіркотою. Все, що було горде, бунтівливе, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто умів перебороти цей страх і йшов «на барикади», треба віддати велику шану».

— Виключали мене з комсомолу двічі (і знов поновлювали), — пригадує Дмитро Михайлович. — Вперше, коли заспівав на академічному концерті козацьку думу «Віє вітер» — спокійну, журливу, без жодних революційних закликів. Та для влади навіть натяк, спомин про волю, свободу був страшним... Вдруге це сталося, коли охрестив у церкві новонароджену доньку мого друга Червонюка. Як хрещений батько я домовився з батюшкою здійснити таїнство хрещення рано–вранці, але все одно на нас донесли. Завжди мав багато прикрощів через так званий «український націоналізм» — це, без перебільшення, у сталінські часи був шлях по лезу ножа. Але ніколи від патріотичного шляху не відступав.

ОДНОГО РАЗУ...

«Пісня про рушник» («Рідна мати моя») завоювала надзвичайну популярність не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вона була невід’ємною у кожному виступі Дмитра Михайловича. Але коли мати Дмитра Михайловича померла, він припинив її співати, було тяжко, міг розплакатися. І саме в такий період у нього був запланований сольний концерт у Ленінграді. У програмі «Пісні про рушник» не було. Після першого відділення концерту публіка почала вигукувати «Браво!», «Біс!» і скандувати «Руш–ник», «Руш–ник». Але Дмитро Михайлович покланявся і пішов за лаштунки. Не встиг він зайти в гримерку, як слідом влетіла жінка і почала просити, щоб заспівав «Рушника». Дмитро Михайлович пояснив, чому не може її співати. Помовчавши хвилину, жінка впала на коліна, промовляючи: «Мы все просим... весь зал... В память о вашей матери, спойте».

Дмитро Михайлович не витримав, друге відділення почав iз «Рушника» і проспівав на прохання публіки двічі. Коли почав співати цю пісню, глядачі піднялися і слухали стоячи. Потім влаштували овації. Довелося співати її ще раз...