Є думка, що ядерна промисловість — одне з найбільш екологічно чистих виробництв. Учені-фізики стверджують: 96% радіоактивних матеріалів можна переробляти й використовувати повторно. Однак у циклі переробки ядерного палива є чимало можливостей для витікання радіації. І зберігати його далеко не так безпечно, як про це говорять учені й чиновники.
На початку березня нинішнього року президент Віктор Янукович підписав Закон «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних електростанцій».
Згідно з проектом, у безпосередній близькості від Чорнобильської АЕС (і практично за сто кілометрів від Києва) буде побудовано спеціальне сховище для тривалого зберігання ядерних відходів. Таке сховище розміщуватиметься в зоні відчуження ЧАЕС між колишніми селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка та Стечанка Київської області.
Планується, що радіоактивне паливо зберігатиметься у спеціальних контейнерах з допомогою технології поверхневого «сухого» зберігання із застосуванням двобар’єрної системи його ізоляції.
Як стверджують ініціатори проекту, перевозитимуть ядерне сміття у спеціальних вагонах із нержавіючої сталі, в бетонних капсулах. А саме сховище перебуватиме під цілодобовим відеоспостереженням. Рівень температури й вологості проконтролюють спеціальні датчики.
За словами губернатора Київської області Анатолія Присяжнюка, небезпеки від цього проекту — жодної, сама вигода. Адже 10% від плати за поховання відходів ітиме на соціальні проекти й розвиток інфраструктури в наближених до Чорнобиля районах. А це — нові робочі місця для людей, котрі живуть у 30-кілометровій Чорнобильській зоні.
Але не все так райдужно. У більшості країн відходи атомної енергетики зберігаються у спеціально обладнаних для цього місцях, часто — глибоко в скелях або під землею. Наприклад, Франція звозить ядерне сміття на острови Тихого океану, США — у пустелю Невада, Росія зберігає радіоактивні відходи в Сибіру. Головний принцип таких сховищ: вони не рятують на 100% від виникнення аварій, але дають гарантію мінімізації людських жертв у разі вибуху чи витікання радіації.
В Україні, яка 25 років тому найбільше постраждала від Чорнобильської катастрофи, до заходів безпеки ставляться значно легковажніше. Це при тому, що екологи не втомлюються доводити до відома керівництва профільного міністерства і київської влади небезпеку такого рішення. Фахівці перелічують ризики, які нестиме проект на будь-якому етапі циклу!
Власне, катастрофа може статися вже на етапі перевезення. Як стверджує директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, українські шляхи сполучення, якими перевозитимуть ядерне паливо, не можуть на 100% гарантувати безпеку перевезень. Не можна не брати до уваги й «ментальну» недбалість українських керівників на всіх рівнях. Борейко нагадав, що в Японії вчені сотні років вивчали цунамі і все-таки не змогли вирахувати висоту хвилі, що обернулося трагедією у Фукусімі.
«Що казати про Україну, де все горить, тоне й вибухає! Де гарантія, що автомобіль із відходами не потрапить у ДТП, машина — не перевернеться? Одна річ — везти таке сміття далеко від людей, а інша — у густонаселеному районі. Адже везтимуть через Київ», — обурюється Борейко.
Побоювання експерта небезпідставні, тим більше що п’ять років тому вже була аналогічна історія, коли у Львівській області перевернулося 15 цистерн із токсичним жовтим фосфором. І це дивом не обернулося другим Чорнобилем.
Крім транспортування, є небезпека всіляких форс-мажорів. Наприклад, пожежі або повені. За словами експерта Української екологічної асоціації «Зелений світ» Володимира Довбаха, Чорнобильська зона сейсмічно небезпечна, у цьому районі часто бувають підземні поштовхи, які рано чи пізно зруйнують могильник. І тоді радіація може потрапити в підземні води, а звідти — в Дніпро.
Ніхто також не гарантує, що контейнери не можуть розгерметизуватися самі по собі. Адже аварія, яка сталася на атомному сховищі в Пироговому в 1990-хроках, коли з бетонних «термосів» почалося витікання палива, свідчить про те, що повної безпеки тут немає й бути не може.
Та головне — жоден учений світу не може точно сказати, як поводиться ядерне паливо в часі. За твердженнями учених, воно може зберігатися в спеціальних контейнерах 50 років. А що буде через 100 або 200 років? Залишити такий спадок майбутнім поколінням, сподіваючись, що на той час придумають щось ефективніше, щонайменше — безвідповідально.
Ще одна небезпека, на яку звертають увагу екологи і яку заперечують українські чиновники: після того, як під Києвом з’явиться сховище для відходів із власних атомних станцій, в українського керівництва може виникнути спокуса відкрити його для ядерного сміття з інших країн. Адже та ж таки Європа, на відміну від нас, не хоче будувати смертельно небезпечні могильники на своїй території, їй простіше заплатити не такій перебірливій у питаннях власної безпеки країні й складувати відходи на нашій території. Від гріха подалі.
У міру усвідомлення всієї серйозності ситуації, екологів починають підтримувати й громадські організації. Так, недавно на прес-конференції з приводу смерті еколога Володимира Гончаренка лідер громадської організації «Київський форум», телеведуча Рена Назарова повідомила, що небайдужа громадськість Києва найближчим часом планує розпочати збір підписів під зверненням до президента України з вимогою переглянути рішення про будівництво ядерного могильника під Києвом і шукати інші варіанти утилізації ядерних відходів.
Люди самі намагаються організуватися і якось «докричатися» до влади, а тим часом у цивілізованих країнах є така процедура як громадські слухання, без якої схожі рішення не можуть бути прийняті в принципі! Навіть у сусідній Росії цієї процедури дотримуються, в результаті чого влада відмовилася від будівництва ядерних могильників у Саратовській та Ульяновській областях: ці проекти не було схвалено на публічних слуханнях. Наразі в «Сосновому бору», що під Санкт-Петербургом, де планується будівництво такого ж могильника, розпочинається обговорення цього проекту. І якщо місцева община дасть відбій, російська влада змушена буде шукати інше місце.
В Україні ці питання воліють замовчувати. Зрозуміло, що коли винести питання будівництва ядерного могильника на суд спільноти, наприклад жителів Києва та області, провідних екологів, то вердикт буде однозначним: не можна. Така відповідь, схоже, не задовольняє київську владу й профільні відомства. Отже, вся надія на активність громадських організацій і небайдужість людей. Зрештою, йдеться про здоров’я наше та наших близьких.
