Фестиваль нового британського кіно цього року запропонував не лише добірку найновіших фільмів iз Туманного Альбіону, а й стару добру класику — німу стрічку «Квартирант» короля саспенсу Альфреда Хічкока. Хоча елементу новизни фільм 1926 року таки не позбавлений — якби не ретельна реставрація та нова звукова доріжка, плівка мала б усі шанси розсипатись у процесі показу, а запис мелодії, що озвучував трилер майже 90 років, лякав би тріскотом iз динаміків. У Києві «Квартирант» постав iз новим саундтреком від Лондонського симфонічного оркестру, а блиск німого кінематографа на великому екрані не затьмарювали «відмітки часу» — подряпини на плівці.
Цінність такого шедевра, як «Квартирант», полягає не лише в наявності у титрах прізвища Хічкок, що давно стало славетним брендом. Чудова та клопітна для тих часів операторська робота, відмінно прописаний сценарій, в основі якого роман Марі Беллок Лаундес, та зірка німого кінематографа Айвор Новелло. Британський критик Єн Сміт упевнений, що саме у «Квартиранті» Альфред Хічкок сформував свій кінематографічний стиль та розвинув ідею саспенсу — тривожного та нервового очікування. Кінознавець завітав на фестиваль прямісінько з Англії, аби прочитати лекцію про ранні фільми майстра хоррору. За словами Сміта, «Квартирант» — результат напруженої роботи Хічкока–студента, що наче губка поглинув знання про кіновиробництво, отримані у Німеччині. «На початку 20–х, пропрацювавши кілька років на лондонській кіностудії сценаристом, він здобув таку повагу серед продюсерів, що вони вирішили відправити його до Німеччини, аби він там навчився процесу кіновиробництва, — розповів Єн Сміт. — Власне, там у 1926 році він зняв два свої перші фільми — «Сади насолоди» та «Гірський орел». На жаль, «Гірський орел» не зберігся, немає жодної копії. Щодо фільму «Сади насолоди», його вважають вдалим дебютом, але саме «Квартирант» є по–справжньому першою успішною роботою Хічкока».
Зокрема, у стрічці чітко проглядається вплив німецького експресіонізму — напряму, яким надихались кіномитці Німеччини в 1920–тi. Хічкококові пощастило побачити це на власнi очі — молодий хлопець мав нагоду бути присутнім на зйомках фільму «Остання людина» класика німецького кінематографа Фрідріха Вільгельма Мурнау. У власній кінороботі молодий Хічкок грається зі світлом і тінню, а декорації представляють собою малу абстракцію Лондона («реверанс» у бік легендарного німецького хоррору — «Кабінет доктора Калігарі» 1920 року).
В основі однойменного роману Марі Беллок Лаунденс, що надихнув режисера на створення трилеру, — історія про Джека–Різника. На великий екран Хічкок переніс туманний Лондон, загадкові вбивства та таємничого квартиранта, що винаймає кімнату у старого подружжя, має диявольський погляд та звичку виходити на нічні прогулянки. Здавалося б, глядач тріумфує, адже вже у середині фільму знає, хто вбивця. Та винахідник саспенсу тримає напругу до кінця стрічки, занурюючи глядачів у вир сумнівів та тривожних роздумів стосовно розв’язки. Першопочатково режисер мав намір залишити фінал відкритим, де головний герой у виконанні Айвора Новелло залишався містичною фігурою, а його причетність до жахливих вбивств молодих білявок (ще один фетиш Хічкока, що «кочуватиме» в усі наступні стрічки режисера) залишатиметься нерозкритою загадкою. Проте такий фінал не допустили: Новелло, зірка німого кінематографа, не міг заплямувати свою кар’єру роллю убивці та мерзотника. Завдяки цьому Альфред Хічкок реалізував одну з найулюбленіших сюжетних концепцій, яку надалі використовував не раз — переслідування невинної людини.
І хоч подальші роботи лише стверджували перевагу звукових фільмів Хічкока над його «німими пробами», та «Квартирант» слугує наглядною кінематографічною енциклопедією творення генія Хічкока. Хоррор, яким цей режисер тероризував глядачів наступні 50 років, кристалізувався саме на зйомках «Квартиранта». Як би там не було, а «німий» крик жінки, що за секунду стане жертвою убивці, — класика жаху, яка не потребує звукового супроводу.
