20 мільйонів українців, у тому числі і трудових мігрантів з України, проживають за кордоном. Найбільше українців, за різними даними, виїхали в Італію, Німеччину і Росію. Попри велику кількість українців у світі, держава їх не підтримує, зазначила в інтерв’ю Радіо Свобода керівник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) Ірина Ключковська. Це єдиний в Україні інститут, який рівно 20 років співпрацює з українською діаспорою, без жодного державного фінансування.

– Інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою створений за ініціативи відомої письменниці, політв’язня радянських таборів Ірини Калинець. Тоді спраглі за батьківщиною українці з діаспори почали активно приїжджати в Україну, налагоджували співпрацю. Але чи за цей час українське суспільство зрозуміло  свою діаспору?

– На початках, коли створювався наш інститут, коли народжувалась незалежна держава, громадські діячі розуміли необхідність співпраці з українською діаспорою. Для мене шлях нашого інституту – це водночас і шлях розвитку нашої держави. Немає зараз українська діаспора потужної підтримки з боку держави, яка має одну з найбільших діаспор у світі!.. Водночас і українське суспільство не готове сприймати українську діаспору позитивно, як  демографічний, інтелектуальний, культурний, економічний, політичний ресурси держави поза її межами.

Спершу були роки пізнання один одного. З 1998 року інститут перестав бути окремою структурою та увійшов до університету «Львівська політехніка». Для нас це просто порятунок. Бо у цих умовах, коли ми немає фінансування, університет розуміє нашу роботу, є спілкування з науковим середовищем світу.  Наша діяльність є відповіддю на потреби світового українства. Кожні два роки ми збираємось на конгреси, щоб не лише поспілкуватись і побачитись, але напрацьовуємо цілий пакет потреб, які мають українці за кордоном. Маємо організаційний відділ і відділ українознавства. Діаспорі, особливо у пострадянських країнах, бракує контактів з молоддю і навчально-методичної літератури. Тому ми видали підручник з української мови, як іноземної, при підтримці відомого економіста і мецената Богдана Гаврилишина. Ми не мали ані підтримки держави, ані державної сертифікації. Втім спрацювали на випередження і вже сьогодні Міносвіти просить перевидати цей підручник, бо він потрібен для біженців.

Молоді українці з Росії приїжджають до нас вивчати українську мову і це дало поштовх для розвитку україністики у Росії, почали відкривати суботні українські школи. Ми не можемо зупинятись, які б закони на шкоду українській мові не ухвалювали депутати, маємо працювати на майбутнє. Бо прийде час, я в це вірю, що українську мову, як іноземну, вивчатиме багато людей у світі.

– За роки незалежності держави українські громади народились у багатьох пострадянських країнах, з’явилось нове явище – трудові мігранти, за різними даними це до семи мільйонів українців. Чому досі  немає законодавчої бази у сфері міграції?

– Маю мрію створити відділ міграційних процесів і ми вже їх досліджуємо, щоб якомога глибше зрозуміти проблеми наших мігрантів. Адже трудова міграція лише зростатиме, бо більше половини молодих українців, за нашими даними, здобувши освіту в Україні, заявляють про своє бажання виїхати за кордон. Вже почався процес творення української діаспори серед мігрантів.

Сфера міграції – це так, як живий організм, вона змінюється, її треба системно вивчати, щоб аналітичні дані представити до органів влади для формування державної політики у сфері міграції. У нас цього немає, тобто законодавчої бази. Врешті за останні роки нам вдалося позбутись отого негативного образу трудового мігранта.

Спілкуючись з мігрантами, ми побачили активних людей, які вміють і готові відповідати на виклики життя. Наш проект «Діти мігрантів про себе» був дуже великим кроком у висвітленні цієї проблеми. Маємо сьогодні десятки громадських організацій, які займаються проблема мігрантів і це дуже добре, це свідчення творення громадянського суспільства. Адже частина мігрантів повернеться, але інша  частина залишиться за кордоном.

– І проблемою мігрантів ви займаєтесь, практично не буваючи у відрядженнях за кордоном. Оскільки немає фінансування…

– Зараз це не проблема. Звісно, це погано, що ми не їздимо, бо не  маємо таких можливостей. Але завдяки сучасним технологіям вдається спілкуватись з діаспорою і мігрантами в усьому світі. Невдовзі матимемо дослідження у фокус групах через скайп. Без поїздок можна обійтись і це ще одна відповідь на наші реалії, в яких ми живемо.

– Велика заслуга світового українства у тому, що воно зберегло національну пам’ять, культурну і духовну спадщину українського народу. Але чи цікавляться і знають про неї в Україні?

– Не мали б ми незалежної України, якби роками, століттями українці за кордоном не берегли наші духовні й культурні скарби, те, що вдалося вивезти і що творили. Є електронна бібліотека, створена у Запоріжжі, де можна скачати фантастичні книжки, в яких безмежні думки. Це свідчення того, що зберігалося і творилося в діаспорі. У вільному світі люди могли вільно думати .

Українці за кордоном зберегли пам’ять про голодомор, про історію УПА, підпілля УГКЦ, заборонені і репресовані пласти культури і духовності. Але це мало кому відомо в Україні, бо це не поціновано і немає розуміння. Ми маємо проект «Відкриймо для України українську діаспору», де представляємо окремих людей чи громади діаспори. Співпрацюємо з Харковом і Донецьком. На днях відкриватимемо українцям в Україні ім’я  Едварда Козака (ЕКО). Це дивовижна особистість, письменник, гуморист, який присвятив себе Україні і про яку так мало тут знають…

– Чому високоосвічених людей, представників української діаспори, які виросли і вивчились у вільному світу, українська влада, навіть найбільш патріотична, не запрошувала на керівні посади? Чому належно не цінить держава своїх людей за кордоном, які мають вплив на формування іміджу України?

– Не запрошували так, якби цього хотілося. Окремі люди, як Богдан Гаврилишин, працювали радниками чи консультантами у президентів чи прем’єрів. Треба зрозуміти, що до влади прийшла стара номенклатура, для якої світова діаспора мала негативне забарвлення, трактувались націоналістами. Коли почали приїжджати люди з-за кордону відбувся і певний конфлікт, що держава не може так швидко постати, а діаспора не могла цього зрозуміти, бо вважала, що потрібно швидко будувати Україну. Поради українців з-за кордону розцінювались владою, як намагання повчити, не знаючи реалій. І досі немає належного сприйняття і розуміння, що 20 мільйонів людей за межами України це просто наш золотий фонд.

До того ж світове українство має свою чітку позицію щодо нинішньої влади, української мови, культури і історичного минулого. В Україні влада не хоче усвідомити, що українці у світі мають великий вплив на імідж нашої держави.

Для мене став відкриттям Казахстан, куди їздила. У цій державі реалізується програма повернення казахів на етнічні землі і вони повертаються. Їм створюють умови щодо вивчення мови, розвитку. Там дбають про національно-етнічну складову і це колишня радянська країна.

Коли у 2004 році я очолила Міжнародний  інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою університету «Львівська політехніка», то мені казали, що ця галузь вже себе вичерпала, а сьогодні я бачу, скільки ще і ще потрібно  зробити і що можна засіяти дуже добрі зерна на майбутнє.