Українське кіно переживає свій прокатний ренесанс. Принаймні так стверджує плеяда вітчизняних режисерів, що засукала рукава і власноруч це кіно воскрешає. В 2012 році таким першопрохідцем українських кінотеатрів став Іллєнко з полотном «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».
І хоч за підсумком прокату стрічка не відбила власного бюджету, та першу цеглину, як кажуть, закладено. У 2013 році в прокаті має з’явитися одразу кілька українських фільмів, повністю або ж частково профінансованих державою. Першим українським на прокатній ниві, що зростає на західних касових хітах, мусить стати фільм Валентина Васяновича «Звичайна справа». Його можна буде побачити в кінотеатрах з 7 лютого.
У центрі історії — чоловік у «кризі середнього віку». Психоаналітик Толік втрачає роботу і впадає в апатію. Творча душа головного героя тягнеться до поезії, натомість до Толікових віршів не тягнеться жодне видавництво. Прагматична дружина його душевних мук не розуміє, а депресивному поету допомагає найкращий друг Славік — аферист і знавець, як заробити гроші з нічого. Низка пригод, що їх переживає головний герой, наштовхує його на нові вірші, які лунають закадровим монологом, ніби акомпануючи тому, що відбувається на екрані. «Звичайна справа» — це трагікомедія, в якій режисер акцентує увагу на типовості даної ситуації для сучасного суспільства. Зірок з неба головний герой не хапає, феєрверків, пристрасті та перегонів у стрічці так само не знайти. Адже кіно про життя, отже, матиме свій життєвий фінал.
Свій ігровий дебют Васянович знімав ще з 2008 року. «Звичайна справа» задумувалася як короткометражний фільм у 2006–му, але під час навчання у школі польського режисера Анджея Вайди автор переписав сценарій під повний метр. Уже влітку–2012 картина була готова і мала українську прем’єру на Одеському міжнародному кінофестивалі. Як результат, стрічка отримала здебільшого заохочувальні призи — відзнаку міжнародного журі «За крок до відродження українського кіно», та нагорода «Дон Кіхот» від Міжнародної федерації кіноклубів (FICC).
Наразі справа — за українським глядачем. Продюсери обіцяють кіносеанси у 38 кінотеатрах Києва, Львова, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Івано–Франківська протягом п’яти тижнів. Керівник продюсерського центру Insightmedia Володимир Філіпов не раз наголосив на скромній промо–кампанії та жорсткій конкуренції з американськими фільмами: «У зв’язку з цим неможливо прогнозувати ні збори, ні глядацьку активність. Знаю точно, що фільм Васяновича глядачам буде значно ближчий, адже це про нас».
Принцип «ми–для–нас–про–себе» у стрічці втілений сповна. Особливо тут вбачається сатира на Верховну Раду та політичну ситуацію в країні, яку друг головного героя озвучує у власній бізнес–стратегії: «У бізнесі потрібно мислити глобально. Спочатку треба написати програму. Так... «Енергетична безпека України»... Під цю програму держава виділяє фінансування. Потім...» Далі йде відверта нісенітниця...
Чи не найбільшого резонансу набув фрагмент iз режисером Михайлом Іллєнком, що зіграв епізодичну роль у стрічці. У психлікарні герой Іллєнка — хворий, що не заходить до палати, доки не клацне вимикачем 129 разів, аби врятувати світ від апокаліпсису. В цей епізод кожен закладає свій символізм: для шанувальників Іллєнко постає таким собі рятівником світу українського кінематографа, суворі ж критики у даному епізоді вбачають метафору хворої впевненості деяких українських митців у значущості власних творів. Як стверджує режисер, працюючи над сценарієм, у цій ролі він бачив винятково Михайла Герасимовича, і той навіть отримав гонорар за свою роботу.
Загалом оцінювати фільм доводиться одразу з двох позицій. У вузько тематичній українській кіноіндустрії «Звичайна справа» має шанси зайняти свою нішу на лаві нового покоління українських стрічок. Натомість, якщо розглядати картину глобальніше, то огріхи вискакують один за одним. Акторська гра тут подана у надмірній театральності, адже має шаблонний та чітко відартикульований акцент. Сучасні актори здатні працювати на 15–й ряд, та не на камеру, і це печально. Не уникли творці відверто банальних ситуацій, як то пишні похорони, на яких ховають песика — примха багатіїв, або ж алюзія на колишнього мера Києва Черновецького. Неприродність діалогів підсилена літературною українською мовою головних героїв. Утім режисер цей прийом недоліком не вважає: «Це моя позиція. Суржик є моветоном і популяризувати його я відмовляюся: люди мають розмовляти правильною мовою». Роздуми головного героя і ті висновки, які він видає за життєві мудрості, чи то в силу обмеженості Толіка, чи то від погано прописаного сценарію, постають набором кліше та тривіальних умовиводів, власне так само, як і поезія горе–митця. Можливо, саме такого ефекту добивався Васянович — не створювати нового українського героя, а зафільмувати українського обивателя, простого, дещо банального Толіка. Якщо так, то із задачею він впорався, от тільки гірчить від того вже на середині фільму.
У лютому «Звичайну справу» представлять на European Film Market у рамках «Берлінале».
