Біля під’їздів донецьких багатоповерхівок з’явились оголошення про чергове підвищення платні за вивезення побутових відходів. Це попри обіцянки голови уряду Миколи Азарова про недоторканність найближчим часом комунальних тарифів для населення, пише Україна молода.
Тому, мабуть, «нема прем’єра у своїй вітчизні»...
Обтяжуючі обставини
Питання утилізації сміття стоїть практично перед усіма регіонами країни, проте на Донбасі воно особливо гостре. Даються взнаки надзвичайно висока щільність населення, понад 90 відсотків якого проживає в містах та селищах міського типу, а також відсутність належної інфраструктури та — не в останню чергу — низька побутова та екологічна культура мешканців «всеукраїнської кочегарки».
Тим часом фахівці попереджають, що ситуація стрімко наближається до межі катастрофи. За даними Головного управління житлово–комунального господарства Донецької облдержадміністрації, в області нині функціонує 96 полігонів із захоронення твердих побутових відходів (ТПВ), більшість з яких уже переповнена, а третина взагалі не відповідає будь–яким санітарним вимогам. Крім того, як повідомила очільниця обласного комунального відомства Ольга Соловей, кожної весни її підлеглим доводиться в аварійному режимі ліквідовувати близько двох тисяч «диких» звалищ, аби талі води не змили сміття в нечисленні донбаські річки. Донеччани ж останніми роками «продукують» аж 55 млн. кубометрів непотребу (для порівняння: 1996 року об’єм вивезених на звалища ТПВ сягав 6 млн. кубометрів). Додайте до цього промислові відвали, розмір яких сягає астрономічної цифри у 7 мільярдів «кубів», і апокаліптична картина майбутнього — у вигляді такого собі безкрайнього, смертельно небезпечного звалища — не видасться особливою фантастикою.
Завод–примара та футбольне Євро
Час від часу місцева влада таки вдається до спроб переламати розвиток подій на «сміттєвому фронті». Так, минулоріч, напередодні проведення континентального чемпіонату з футболу, донецька мерія заходилася терміново впроваджувати в життя мільйонного міста відповідні західні стандарти. Бо інакше назрівав скандал із поганими наслідками. Справа в тім, що жителі передмістя Ларіно, де розташовується останнє з діючих донецьких сміттєзвалищ, неодноразово перекривали рух на автотрасі, протестуючи проти сморідних кучугур, які поступово перебралися попід самі вікна осель. У Ларіно стали непридатними до використання колодязі, спасу нема від зграй бродячих собак та ворон, стверджували тамтешні активісти і погрожували перенести акції протесту просто на стадіон «Донбас Арена».
Аби запобігти інциденту, донецька влада нашвидкуруч уклала угоду з приватною фірмою зі Швеції на будівництво сміттєспалювального заводу. З контрактом так поспішали, що червону стрічку на будмайданчику урочисто перерізали, не дочекавшись потрібних дозволів та експертних висновків санітарно–епідеміологічної служби. Паралельно, з ініціативи міського голови Олександра Лук’янченка, на мільйон гривень придбали сучасні контейнери для роздільного збирання сміття, як це заведено в цивілізованому світі. Яскраві жовті «піраміди» розставили з провінційною простотою просто на центральній площі міста та проспектах, що вели до стадіону: мовляв, нехай закордонні вболівальники бачать, які ми «просунуті».
Та тут почалася смуга неочікуваних «обломів». Мешканці спального мікрорайону «Текстильник», до якого «прив’язали» сміттєспалювальний об’єкт, масово подалися в страйкарі. Попри запевнення проектувальників, що у Швеції їхнє підприємство викидає з труб «щось чистіше за навколишнє повітря», вимоги протестувальників були категоричними: ніякого будівництва поруч із нашим житлом. При цьому наводилися досить слушні аргументи. Громадянинові скандинавської країни й на думку не спаде, наприклад, викинути до сміттєвого бака рештки пластикової «вагонки», що залишилися після ремонту квартири. Адже при згорянні ці відходи виділяють страшну отруту, діоксин, яку жоден промисловий фільтр не затримає. А у нас?..
Завод–невдаху терміново перепроектували на Пролетарський район Донецька, та знову вийшов «глюк», бо це поруч зі згадуваним уже Ларіновим, що встигло сьорбнути донецького сміття по саму горлянку. Тамтешні «зелені» активісти й сьогодні твердо заявляють міський владі: навіть не сподівайтеся, діла не буде!
Як на біду, «незнищувані» євроконтейнери для сміття, закуплені під футбольний чемпіонат, почали здійматися полум’ям чи не кожної ночі. Спочатку правоохоронці грішили на підлітків, але згодом з’ясувалося, що винні донецькі бомжі, які таким чином захищали своє «законне» право ритися у міському непотребі.
Чесно кажучи, за дорогою імпортною дивовижею ніхто особливо не сумував, бо в місті на той момент все одно не спромоглися дати раду роздільно зібраному сміттю.
Доки «капає» грант?
Проблема утилізації сміття має на Донбасі, як кажуть лікарі, «погану генетику». Першу спробу побудувати в регіоні підприємство з переробки твердих побутових відходів було здійснено в Краматорську ще 1999 року. Ініціативу виявила міжнародна організація Тасіs, що, зокрема, опікувалася екологічними проблемами на теренах колишнього СРСР. Передбачалося, що сучасний завод, зведений у 300–тисячному індустріальному місті, стане приймати сміття не лише від міських комунальників, а й з прилеглих Слов’янська, Дружківки, Костянтинівки. У разі успіху пілотний проект планувалося поширити ще на 12 індустріальних конгломерацій Донбасу.
Відповідно до угоди з Тасіs, закордонні куратори проекту оплачували придбання спецвантажівок, контейнерів для роздільного збору сміття, а також обладнання для сортувальної лінії — разом на 420 тисяч євро. Решту фінансів передбачалося віднайти в бюджетах області та міст, зацікавлених у зведенні заводу–утилізатора. Неважко здогадатися, що ці останні кошти надходили вкрай неакуратно, внаслідок чого термін вводу в експлуатацію об’єкта неодноразово пересувався.
Із запізненням у кілька років першу чергу Краматорського заводу з переробки ТПВ було нарешті запущено. Вона складалася з естакади для розвантаження сміттєвозів, конвеєра з ручного сортування відходів, а також преса, що перетворював остаточні, не придатні до вторинного використання залишки у тверді куби. Останні спочатку передбачалося використовувати як паливні брикети для печей місцевого цементного комбінату, але після бурхливих протестів місцевого населення сміттєві «кубики» вирішили просто складувати на території — до моменту, коли поблизу нібито з’явиться сучасний полігон із захоронення відходів.
І на цій стадії, вичерпавши валютні гранти, пілотний для Донбасу проект утилізації ТПВ різко пригальмував. Насамперед тому, що на той момент не відшукалося промислових фірм, яких зацікавило б використання скла, пластмаси, макулатури, що їх збирало експериментальне підприємство. А після кількаразового підвищення цін на бензин довколишні міста відмовилися транспортувати сміття до Краматорська. Мовляв, городяни масово «економлять» на платні за сміттєвивіз, тож банківські рахунки комунальних служб спорожніли.
«Сім’я в індивідуальному будинку у Франції викладає за евакуацію сміття приблизно 50—80 євро на рік iз людини, — з подивом розмірковував над феноменом Бенуа Плеж, експерт, який консультував Краматорський сміттєзавод. — У вас же виходить удесятеро менше. Зрозуміло, рівень життя не порiвняти, проте щомісяця набігає ледь на пару пляшок пива. Хіба то занадто висока ціна, аби жити в чистоті та зручності?».
Як наслідок, із півдюжини проектів утилізаційних підприємств, у різний час заявлених до спорудження на Донеччині, нині не реалізується жоден. Навіть в обласному центрі — Донецьку — жителі постійно скаржаться на не прибрані вчасно кучугури сміття. Приватні фірми, що беруть у мерії підряди на евакуацію побутових відходів, міняються часто, бо не витримують тяжких умов праці та мають недостатньо зисків від здійснення комунальної послуги. Влада ж реагує на ситуацію стандартно, вкотре піднімаючи «сміттєві» тарифи. Але проблеми це не вирішує.
Варіант для ощадливих
Водночас дослідники Донецького національного технічного університету не погребували попорпатися в середньостатистичному донецькому контейнері для сміття i виявили там безліч цікавого та корисного. Зокрема, як повідомив завідувач кафедри прикладної екології ДонНТУ професор Михайло Краснянський, до 27 відсотків призначеного «на викидання» мотлоху становлять макулатура, 14,5% — пляшки та інше скло, 12% — пластмаса, 9,7% — метал. Зрозуміло, речовини, придатні для вторинної переробки, до звалища зазвичай не доїжджають — стають здобиччю безхатьків, які ретельно розподілили між собою комунальні майданчики для сміттєвих контейнерів. Власне, «бригади» бомжів й виконують нині в донецьких містах функцію роздільного збирання та утилізації ТПВ. Це — якщо не помічати недбало розкиданого по подвір’ях сміття, брудних лайок, а іноді й бійок за «багатство».
Просте спалення побутових відходів (до цього продовжує схилятися донецька влада) в цивілізованому світі давно вже не на часі. Нещодавня економічна криза примусила звернути увагу на більш ощадливі технології, зокрема отримання з побутових відходів моторного палива на кшталт біодизеля. А нещодавно до регіону завітала делегація ізраїльських бізнесменів, які запропонували влаштувати на старих звалищах свердловини, аби видобувати звідти газ, якого так не вистачає Україні та Донбасу зокрема...
Тож життя підкидає час від часу шанси на вирішення «сміттєвої» кризи. Головне тут — не баритись, доки гори смердючого мотлоху не затулили геть обрій.
