Кажуть, що в дзеркало не можна довго дивитися, бо настає, ніби то, мить, коли накопичений у задзеркаллі огром подій, думок, образів починає накочуватися на Вас. У музеях же жіночки-доглядачі старшого віку, котрі, як відомо, усе знають, пошепки кажуть, що у старі музейні дзеркала взагалі не можна дивитися, бо… Ми тепер відчули на собі, знаємо чому і розповімо й Вам.
У Музеї-квартирі Павла Тичини в Києві (нагадаємо Вам, що тут збережені інтер»єрі та повна меморіальність) є два дзеркала, які розташовані таким чином, що оминути їх ані поглядом, ані відчуттями не можна. Перше дзеркало – стоїть навпроти вхідних до музею-квартири дверей. У це дзеркало постійно поглядав Павло Григорович, поправляв на собі костюм, макінтош, пальто, коли виходив з дому. Саме перед цим дзеркалом чепурилася й Лідія Петрівна, коли збиралася кудись йти. Це дзеркало зустрічало погляди кожного, хто переступав поріг помешкання відомого поета. Люди поправляли собі зачіски, пригладжували на собі лацкани піджака, оглядали себе, а дзеркало тим часом мовчазним магнітом «читало й витягувало» усі думки гостей. До слова, те саме воно робить й зараз!
Друге дзеркало, яке «зустрічає» наші погляд – стоїть у спальні також навпроти вхідних дверей. Але! У це трюмо найчастіше вдивлялася Лідія Петрівна, та часом – й Павло Григорович. Тому воно сконцентрувало у собі саме їх думки і тепер у цьому дзеркалі тендітно відображається ніжна квітка, як символ збереженого ніжного почуття.
Коли ми започаткували екскурсії з каганцем, то вогники-свічки поставили на ці два дзеркала, щоб символізувати можливість на якийсь час зазирнути в минуле (в історію), а також впустити те минуле у сьогодення на короткий час екскурсу.
Кожну таку екскурсію ми супроводжуємо фотографуванням, щоб мати на згадку кілька світлин. Під час однієї з екскурсій (яку відвідала родина, котра свого часу дуже багато допомогла музеєві, робить багато благодійних доброчинних справ) фотографії були незвичними і, на перший погляд дивними. От погляньте.
…...
Наше здивування знайшло пояснення завдяки дослідженням етнологів, що душі людей повертаються туди, звідки вони пішли у засвіти. Є дні, періоди, коли душі частіше приходять до своєї оселі. Один з таких періодів – передріздвяні та різдвяні дні, коли усі очікують свята народження Ісуса.
З таким трактуванням ми вдруге подивилися світлини і побачили, що, дійсно, невидимі нам потоки теплого повітря від вогню спрямовані догори, трохи в бік. Симовлізм сили вогню у віруваннях народів в один момент промайнув у голові. І нас приголомшила думка про те, що душа ж прозора, легка, витає над нами! То ж у час тих наших екскурсів нас супроводжує Душа Павла Григоровича! Ми його присутність у квартирі постійно відчуваємо, а тут іще й зафіксували й побачили!
Уявіть, яким сильним було наше потрясіння, коли в наступній світлині ми побачили дві лінії, одну від каганці,а іншу – із задзеркалля!
Це ж Душі Павла Григоровича та Лідії Петрівни! Вони не лише по життю йшли поряд, вони й там постійно разом. Ми зрозуміли, що не лише господар оселі, а господиня постійно присутні у своїй квартирі. Так от чому постійно нам хочеться принести до музейного помешкання живі квіти, солодощі (які так полюбляла Лідія Петрівна), яблука, поставити на обідньому столі красивий посуд…
Ці світлини також нам підказали, що ця родина недаремно прийшла на наш екскурс, бо саме їх благодійність була схвалена Душами господарів оселі, які й самі полюбляли допомагати тим, хто того потребував.
Усе стало на свої місця. Душі, помешкання-музей, старе дзеркало, ми, і знову — Душі господарів.
От чому в меморіальних квартирах нічого переставляти не можна! Бо Душа, завітавши до себе додому, шукає потрібні їй речі. І якщо їх не знаходить на звичному місці – може більше не прийти. І тоді меморіальний музей може втратити те, чого немає в книзі опису, чому не можна дати інвентарний номер, чого не можна поставити на музейній полиці – може втратити Душі господарів. І чого ж вартий меморіальний музей без Душі!
Тетяна Сосновська, директор Музею-квартири П. Тичини
