До написання цієї статті про Ризький Музей окупації Латвії мене підштовхнула думка про його незвичність та актуальність, якої іноді так бракує нашим музеям.
Я була в цьому музеї 1 вересня цього року. Після його відвідання у мене з’явилося немало причин замислитися над побаченим, проаналізувати та зробити деякі висновки не лише з позиції громадянина, а й з точки зору музейного працівника. Можливо, моя оповідь буде сплітати в одну думку аналіз кількох тем, проте хочу написати саме про цей музей.
З Вашого дозволу, я не торкатимуся тут мого враження щодо інших музеїв та музейно-туристичної складової Риги, як столиці держави, на загал. Про це, мабуть, варто написати окремо, бо є про що говорити, порівнювати, аналізувати.
Отже, експозиція в Музеї окупації побудована таким чином, що її можна і варто оглядати самостійно, бо це дає можливість не поспішаючи за екскурсоводом, за його текстом і думкою, усе прочитати, поміркувати, а якщо треба — повернутися на кілька експонатів назад — і ще раз усе переглянути. У музеї, не дивлячись на вихідний день та на вир розважального життя зовсім поруч (музей знаходиться в історичній старій частині Риги), багато відвідувачів, переважно різного віку туристів; усі уважно читають тексти (трьома мовами) і, таким чином, самостійно «йдуть по експозиції». Спочатку у мене склалося враження, що у них взагалі немає екскурсоводів, бо за текстами, світлинами й експонатами і так все зрозуміло відвідувачу, якщо допитливість вже привела його до музею. Зрештою таки виявилося, що для туристів тут ні екскурсійного супроводу, ні аудіогідів немає, і далі стане зрозуміло чому. Екскурсовод-науковець лише для учнів (екскурсійних груп) дає деякі пояснення та коментарі, бо молоді люди іще не зовсім готові до повноцінного й самостійного сприйняття матеріалу.
Музейна експозиція розміщена у величезному залі-павільйоні (не в окремих кімнатах), який умовно розділений перегородками як у бараках таборів для політв’язнів. Світло у залі спрямоване лише на документи і світлини. Тому відвідувачі ходять у напівтемряві. Підтекстівки написані, як я вже зазначала, трьома мовами. Переклади текстів статей та документів, які є в експозиції — також. Документи та світлини підібрані так, що буквально крок за кроком, погодинно передана атмосфера приходу у 1939 році «визволителів зі сходу» на латиську землю.
На початку огляду тут же, в першій «залі», можна подивитися короткий фільм, який іде non-stop, але більшість відвідувачів його дивиться двічі: на початку та по завершенню свого візиту. Фільм про життя латишів наприкінці 30-х років ХХ століття та інтерв’ю з тими, хто вцілів після репресій. Експозиція побудована таким чином, що ти йдеш по колу і повертаєшся знову до початку огляду, де на чорно-білих світлинах вдруге бачиш молодих людей в національних костюмах, усміхнених, веселих, з малими дітьми, ще щасливих. Тож, повернувшись до початку огляду, відвідувач без додаткових слів екскурсовода іще сильніше усвідомлює втрату традицій, яка відбулася так швидко і болісно для нації. І тоді значення фільму має набагато більшу емоційну силу.
Музей не побоявся і не цурався у текстах подавати факти, які б свідчили про атмосферу чи умови, в яких опинялися люди у тій чи іншій ситуації. Наприклад, в одному з умовних «залів» музею, де мова йде про створені табори для політичних ув’язнених, за їхніми спогадами побудували барак, і на картці з текстом описано умови їхнього життя, починаючи від примерзлого до дерев’яного ліжка вночі волосся, тотальної завошивленості, закінчуючи вже відомим нам фактом, коли люди змушені були спати на боку і повертатися за командою, бо інакше – просто не змогли б поворухнутися. Описано й те, що людина вночі не виходила з бараку по своїй фізіологічній потребі, бо, повернувшись, вже не могла втиснутися поміж іншими і втрачала своє місце на загальних нарах і тому, як кажуть в народі «справляла нужду» не встаючи з ліжка. Скажемо відверто, не дуже «музейна» подробиця, але саме й вона посеред інших фактів дає можливість не просто зрозуміти, а на рівні власного відчуття усвідомити ставлення у тих таборах «нової, щасливої влади» до людей як до чогось навіть не меншовартісного. Я думаю, що ніякий екскурсовод не взявся б оповідати умови життя політв’язнів з тією емоційною силою, як то робить простий напис на етикетці.
Музейна експозиція, а фактично – оповідь про події 30-40-х років ХХ століття, побудована і створена без усіляких сучасних викрутасів, але враження справляє колосальне за рахунок ілюстративної та інформаційної частини. Тут не застосовані жодні звукові та світлові ефекти, які насправді б не підсилювали експозицію, а лише відволікали увагу. У цій простій за побудовою експозиції яскраво відстежуються дві провідні ролі – тексту та експонату (про що ми слухали на лекціях, організованих БФ «Розвиток України»), коли кожен предмет буде гармонійно вписаний в експозицію, скромний, непомпезний, але ти його не можеш оминути увагою. Тут немає приголомшливої кількості експонатури, та саме у цьому музеї я відчула та побачила на прикладі те, про що говорили лектори і зрозуміла, вірніше — переконалася, що часто вишукана скромність є набагато сильнішою й голоснішою, ніж інші, яскраві і технічно-сучасні засоби привертання уваги відвідувача. Тут не застосовували технічних прийомів – як то шум лісу, постріли, зойки людей, плач дітей, жінок тощо. Тут стоїть тиша, яка є неймовірно голосною. Бо вона символізує зумисне створене мовчання нації шляхом брутального викреслення з життя цілих родин та поселень.
Відсутність екскурсоводів та аудіогідів у цьому музеї є дуже незвичною на перший погляд, але дуже правильною (з багатьох точок зору) формою для повноцінного і багатовимірного в емоційному відношенні сприйняття матеріалу дорослим відвідувачем, якому не треба розповідати передісторію та інші подробиці. Сюди йдуть люди, які вже мають «стартові» уявлення про той час. І тому будь-яка розповідь екскурсовода мала б фактор його (екскурсовода чи, як ми звикли називати, науково-методичної ради) трактування, тлумачення, пояснення тих чи інших історичних подій, фактор втручання у роздуми та власний аналіз кожного з відвідувачів. Але тут це зайве, бо усе представлено документами, рішеннями, резолюціями, звітами, статистичними таблицями. Відвідувач апріорі вірить тому, що побачив на власні очі, а не почув від екскурсовода.
Приклад єдиний (бо їх може бути багато). Збільшена копія списку страчених у таборі латишів. У списку – прізвища, імена (чоловічі й жіночі), рік народження (елементарні підрахунки дають зрозуміти, що в тому списку є й діти) – коментарі глядачеві не потрібні. Нумерація – з тризначних чисел. Також усе зрозуміло. Внизу – число, місяць, рік. Поряд світлина з підписом: Міністр………... – російське прізвище. На світлині – презентабельний, у офіційному костюмі чоловік, поряд з ним – молода красива дружина, маленька дитина. Підпис: місяць і рік, що співпадають з датою розстрілу латишів на сусідньому документі-експонаті. Людина усе розуміє миттєво і не потребує ніяких тлумачень, бо вони б у такій ситуації лише б подразнювали.
Співробітники музею (чи, можливо, то волонтери) — молоді юнаки і дівчата, які допомагають розібратися — де ж початок огляду. Вхід до музею — безоплатний, але скриньку для пожертв, напевне, ніхто з відвідувачів не оминає, бо лишитися байдужим після огляду експозиції неможливо.
У музеї дуже велика крамниця, де практично немає ніяких сувенірів та розважальних буклетів і листівок, але багато книг, споріднених з тематикою музею, фільмів. Показово — переважна більшість книг видана кількома мовами коштом самого музею.
Якщо Ви будете в Ризі — раджу знайти годину часу, щоб відвідати цей музей. Він працює без вихідних днів. І кожен з вас може скласти своє уявлення про нього.
P.S. Пелюстки ризьких вражень:
— Покоївка в готелі «Old Riga Palas» — «Я 35 лет как уехала из Украины. Я родом из Старого Самбора на Львовщине. Давно там не была. Родные уже все умерли. Услышала родную речь и сердце екнуло. Вот будет отпуск — обязательно поеду на могилы к родным».
— Офіціант в кафе, коли почув, що ми говоримо між собою українською:"Простите, а вы из Польши или из Украины? Почувши відповідь, продовжує: «Мои предки из Украины ТОЖЕ. У меня даже фамилия — Михайловенко!»
— На площі купуємо сувеніри і радимося: що й кому буде краще. Продавчиня з сусіднього столика питає: «А что, вы и дома говорите по-украински?» Відповівши ствердно, через мить запитую: «Ви розумієте українську?» Вона усміхнулася і відповіла: «Я из Днепропетровска. Скучаю за домом. Купите и у меня какую-то память о Риге».
— Таксист, почувши українську мову: «Вы ведь из Украины? Правда? У меня дед оттуда. Его привезли сюда служить перед войной и он так и остался в Риге». Запитую: «А де він служив?» Чоловік так просто відповідає: «А откуда я знаю. Дед никогда ничего о себе не рассказывал. К родне его мы не ездили. Он только, когда совсем старым стал, садился у окна и песни ваши грустные пел». Особливо врізали серце його слова «пел ВАШИ песни». Коли я ходила Музеєм окупації Латвії, то ці слова просто пульсували в моїй голові.
Тетяна Сосновська, Київ
