Його боялися і живим, і мертвим. Його могилу охороняли від людей в далекому 1914-му жандарми з гвинтівками, і навіть у 2010-му, коли Президентом став Янукович, міліцейські кордони тримали простий люд біля підніжжя гори.
Що вже казати про 60-ті — 80-ті роки. Для студентів перевезення праху Тараса Шевченка з Петербурга на батьківщину і перепоховання його на Чернечій горі в Каневі 22 травня 1861 року стало символом протесту проти режиму, пошук собі подібних.
Відтоді у травні кожного, хто насмілився поїхати на Тарасову гору чи покласти квіти до пам’ятника великому Кобзареві, ризикував бути звільненим із роботи, виключеним з інституту, арештованим, побитим міліціянтами, облитим потужним струменем води з поливальної машини.
Чому ця дата, 22 травня, відіграє таку велику роль у житті українців? Що б ми втратили, якби Шевченко спочивав на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої матері, де був похований 13 березня 1861 року на кошти друзів? І невже перевезення домовини Шевченка, яке ініціювали художник Григорій Честахівський і брати Михайло та Олександр Лазаревські, це тільки виконання волі поета про поховання його в Україні?
Тому що це — серце України
Даючи відповідь на ці питання, варто згадати лише ніч проти 21 січня 1978-го, коли на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка, на знак протесту з приводу посиленого зросійщення України, спалив себе звичайний мешканець Калуша, дисидент, політв’язень Олекса Гірник. Він мав із собою дві каністри з бензином і запальничку. У нічний час розкидав навколо могили Шевченка виготовлені власноруч листівки, облив себе бензином і натиснув на запальничку. Все тіло вмить спалахнуло факелом. Його син, Євген Гірник, вважає, що батько не випадково для самоспалення вибрав Чернечу гору.
«Чому він вибрав Чернечу гору, а не, скажімо, площу Ринок у Львові чи Хрещатик у Києві? Тому що серце України — там, де спочиває Тарас. Батько не уявляв собі, що Україна може бути подрібнена. Ми, західні й східні українці, — єдиний народ, тому місцем своєї смерті батько хотів довести і це. У майже тисячі листівках, написаних ним від руки й розкиданих по Чернечій горі, чітко проступає ідея Самостійної Соборної України. А облив він себе бензином і перетворив у живий смолоскип з тієї причини, що не бачив іншого способу боротися із зайдами, довести гарячу любов до занапащеної рідної землі», — розповів Євген Гірник.
«Благословіть, батьку, на щастя, на долю»
Мирослава Тарахан, науковий співробітник Національного музеї літератури у Києві, родом із Канева. Її батько і мати майже 50 років працюють у Національному заповіднику Тараса Шевченка. Мирослава з перших днів свого життя зростала біля Чернечої гори. Вона знає всі таємниці, пов’язані з Шевченком. Та для початку музейниця радить 22 травня кожному пройти останній шлях Кобзаря. За її словами, раніше остання дорога Шевченка була завдовжки 14 км, пролягала від Успенського собору, де відспівували Тараса Григоровича і звідки на плечах несли домовину по Канівських горах, аж до верхівки Чернечої гори. Пізніше дорогу відновили, встановивши уздовж неї дерев’яні пам’ятні знаки. Нині піша хода, на яку щороку 22 травня збирається дуже багато людей, як молодих, так і старшого віку, проходить коротшим шляхом — всього 5,8 км.
«Люди, які сюди приїжджають, розуміють, що є Шевченко і Тарасова гора для України, як важливо, що він похований окремо, не на міському цвинтарі. Шевченко — незвичайна людина, його ховали як гетьмана. Перед труною йшли дівчата у весільному вбранні в яскравих вінках і стрічках. Відтоді Тарасова гора стала місцем паломництва. Деякий час після поховання Шевченка люди не розходилися. Було, як у нас на Майдані, — палили вогнище, читали «Кобзаря», говорили про Шевченка і мріяли про кращу долю України. Зараз так само приходять на могилу Тараса такі ж патріоти, як і тоді», — ділиться з «УМ» своїми переживаннями Мирослава.
«На кожні вихідні я приїжджаю до Канева і першим ділом піднімаюся на Тарасову гору пішки. Нині модно виїжджати на гору, але я вважаю, що це помилка. Саме під час сходження на Чернечу гору, коли долаєш сходинку за сходинкою, треба бути думками із Тарасом Шевченком, його поезією, мистецтвом. У цей момент мені згадується Шевченкова мрія — оселитися на одній із канівських гір, побудувати собі хатинку. Дуже шкодую, як і тисячі українців, що його мрія не здійснилася, але щаслива, що він знайшов вічний спочинок саме на Дніпрових кручах, — згадує Мирослава. — Я помітила, що люди, які приходять на могилу, знають, що Шевченко — святий, розуміють, що він страждав за долю України і заслужив величезну повагу своїх земляків. Люди приходять на Тарасову гору молитися і вирішувати свою долю. Зазвичай молодята приносять квіти і просять у Шевченка благословення. Так само люди з іншими важливими питаннями виходять на гору, наче йдуть до церкви. На могилі вони думають, що робити далі. Так вирішувала долю Катерина Білокур — бути їй художником чи ні. Думаю, не один українець знаходив на Чернечій горі відповідь, як бути далі. Напевне, тому могила Шевченка така важлива для України і для мене зокрема».
Ольга ЖУК, «Україна молода»
