Важко уявити, як сильно тебе змінює довга подорож. За сім місяців і 14 країн нам здалось, що ми прожили ціле життя. Ось лише декілька з тих речей, яких нас навчила дорога.
Страх – насправді лише секундне явище, і ти швидко його забуваєш. Але одного разу подолавши його для чогось неперевершеного, ти назавжди запам’ятаєш це відчуття ейфорії.
Навколо нас завжди збиралось багато людей: від простих жителів філіппінських селищ – до розумників з офісу Facebook. Дуже часто люди з різних країн не знали жодного слова англійською, а ми не знали їх мови. Але як тільки ми розгортали карту зі своїм маршрутом, як вони одразу все розуміли і починали плескати в долоні.
Якось я побачила чоловіка, який нюхав білу доріжку з бананового листка. Я посміхнулась, на що він мені жваво підморгнув: “Зараз поїдемо!”. І тут я зрозуміла, що це водій нашого автобусу. Ми їхали на даху по гірському серпантину, під нами пролягала глибоченна прірва. Когось від страху почало нудити. Ми ніколи не могли спланувати таке. Але якщо ти не боїшся імпровізувати, твоє життя може наповнитись неочікуваними враженнями.
Українці можуть вільно потрапити до 77 країн світу. В тих 116, які залишились, вимагають лише дотримання бюрократичних норм. Ніхто вас в посольстві не вкусить. А загалом вони добрі – ми перевірили 🙂
На цій світлині ми зручно прилаштувались поміж кошиками з помідорами. За час нашої подорожі нам вдалось скуштувати смажених тарганів та личинок, салат з медузи, м’ясо змії та крокодила, пригостили незабутньою стравою з прямої кишки коня. Чим нас тільки не пригощали, але з голоду ми не вмерли.
Просто зробіть це.
Якось в Індонезії ми вирішили заощадити $10 на човні, і поплили самотужки між двома островами. Плисти треба було близько кілометра, і вода була ось така ж спокійна, як на цьому фото. Ми думали, що це не буде дуже складно, але виявилось, що саме посередині маршруту була дуже сильна підводна течія. Мене почало відносити у відкрите море. Подолавши паніку, я почала кликати на допомогу, і хвилин через 10 мене помітили і припливли рятувати 2 німці на катамарані.
— Це найбожевільніший вчинок, що ми бачили!
— Чому, плисти ж недалеко?
— Плисти то недалеко, але ж тут акули!
Дійсно, можна зекономити $10 та не платити, але чи варто це вашого життя?
Коли я задумала поїхати в навколосвітню подорож, мені здавалось, що подорожувати з дівчиною набагато важче та небезпечніше, ніж з хлопцем. Я знайшла собі супутника, і ми з ним ретельно готувались до мандрівки 4 місяці. Але рівно за тиждень до старту я отримала від нього смс: “Аня, вибач, але я нікуди не їду”. Мій вибір був величезною помилкою, але саме ця помилка дозволила мені знайти Марусю і здійснити свою мрію.
В Шаоліні ми вирішили піти до дального храму, до якого вели древні сходинки, висічені в скелі. Навколо нас не було ні душі. Було варто задуматись, чому ж так? Коли ми після цього не змогли ходити тиждень через страшенний біль у ногах, все стало ясно. Коли кудись не стоїть велика черга з охочих туди потрапити – це перший сигнал про те, що не все так просто, як здається.
На нашому шляху навколо світу було дуже багато випробувань. Через якісь з них ми легко перескакували, а деякі здавались неосяжною стіною. Але ти ніколи не зрозумієш межу своїх можливостей, якщо просто здасися без бою. За кожною мрією, яка здійснилась, завжди стоять нелегкі іспити. Але в кінці ти пам’ятаєш лише найкраще.
Текст: Аня Морозова
