Про інформаційну війну з боку Росії не говорив лише німий. Проте, якщо бути відвертим, Росія не придумала нічого принципово нового, а за старим добрим звичаєм зробила ставку на кількість – на свій фінансовий та людський ресурс. Залучено ті самі методи, до яких українського споживача привчив вітчизняний медіа-ринок: односторонність, замовність та упередженість (джинса), неправдивість, маніпулятивність та емоційність інформації. Єдине, що є новим – то це фізичне захоплення каналів мовлення, та відвертість зовнішнього втручання.

Задумайтесь на хвилинку, що є більш руйнівним за своєю суттю: популістський радикалізм Ляшка (Вітренко) чи картинка недолугого бородатого Мамая на телеекрані? Хіба заангажованість, замовність та брехня – це не  візитівка нашого медіапростору? Хто ще у 2004 році заклав у голови східної України міф про фашистів-бандерівців: наша еліта та ЗМІ під чергові вибори чи Путін? Скільки убивств спостерігає телеглядач за добу, та чи є принциповим при цьому кількість насилля, про яку нам повідомляють із зони АТО?

Не так важливо суб’єкт якої держави маніпулює громадською думкою, важливо – чи можемо ми дозволити маніпуляції загалом. Отож, мій перший посил полягає в тому, що Україні слід готуватися до змін правил гри на медіа-ринку. Це наша внутрішня біда, і вплив Росії тут не є визначальним.

Кремль діє відкрито та брутально за допомогою російських каналів або проросійського лоббі в Україні. Боротьба, на жаль, передбачувано триватиме десятиріччями, а тому мову слід вести не стільки про тактику відбиття сьогоднішньої навали, скільки про стратегії розвитку власного інформаційного потенціалу.

Оскільки з людськими та фінансовими ресурсами Україні повезло менше, поговоримо про якість, як головний наш козир.  Про управлінську структуру, що має змінити сьогоднішній стан справ «А» до бажаного стану «Б», і яка включає конкретні елементи управлінської діяльності:

Що є об’єктами управління?

Які органи є суб’єктами управління та які в них повноваження?

Які механізми управління пропонуються?

Такий підхід відрізняється від загальноприйнятого в Україні, коли в якості об’єктів захисту в безпековій сфері визначають тріаду: особа-суспільство-держава. Ця логіка закладена у Законі України «Про основи національної безпеки», де визначається перелік інтересів цих об’єктів в різних сферах життя та встановлюються загрози цим інтересам. Закон удовільняється констатацією загроз, реагування на які перекладається на правозастосовчі органи. На практиці, в державі немає конкретного органу (розумної їх кількості), які відповідають за інформаційну сферу.

Натомість, пропоную підійти до інформаційної (як, зрештою, і до кожної іншої) безпекової сфери, насамперед, з точки зору об’єктів управління. На що конкретно, і в який спосіб повинні впливати конкретні суб’єкти, для того, щоб інформаційні інтереси людини-суспільства-держави в Україні були реалізовані?

Тріада особа-суспільство-держава опиняються при цьому в ролі вигодонабувача, тобто тих «клієнтів» в чиїх інтересах функціонує уся система безпеки.

Від досягнення певного рівня розвитку інформаційної складової, її захищенності виграють інтереси особи та суспільства і держави, але розвитку та захисту при цьому вимагають не особа чи віртуальне суспільство, а конкретні об’єкти управлінського впливу. Особа, суспільство та держава є клієнтами, на яких працює система забезпечення інформаційної безпеки. Як і при будь-якій виробничій та торговій діяльності, наприклад, при випічці хліба, клієнт – конкретна особа, яка його купить, а об’єктом управлінської діяльності є хлібзавод чи торгова мережа.

Отже, які об’єкти управління варто виокремити, щоб інтереси особи –суспільства-держави в інформаційній сфері були реалізовані? Аналіз існуючої практики, системи регуляторних та правозастосовчих органів в цій сфері, системи інформаційного та безпекового законодавства України та інших держав, дозволяє зробити висновок, що суб’єктам впливу на інформаційний простір треба зосередитись на:

1. Розвитку інформаційної інфраструктури.
2. Захисті інформації від зовнішніх впливів. Особливо в частині поводження з інформацією з обмеженим доступом
3. Роботі з контентом, тобто зі змістом інформації, яка описує людині навколишню дійсність, формує її картину світу.

При цьому кожному окремому об’єкту управління повинен відповідати спеціалізований орган управління. Разом з цим, жодна із сфер людської активності не обходиться без інформаційних процесів, а тому це три головних об’єкти, які повинні бути у фокусі уваги у будь-якій галузі: економічній, військовій, політичній, тощо.

Окремо стоїть РНБО, як орган, який оцінює загальний стан розвитку інформаційного простору та координує управлінську діяльність інших органів. Своєрідна «управляюча компанія».

Критерії оцінки ефективності суб’єктів управління інформаційною інфраструктуроючіткі та вимірювані: покриття мереж, кількість террабайт, кількість мовників та пристроїв для зчитування інформації тощо. З огляду на потреби відповідати інтересам саме українського «клієнта», контрольний пакет вітчизняної інфраструктури має належати українським суб’єктам.

На державному рівні головним суб’єктом, що управляє інформаційною інфраструктурою, має бути орган рівня Міністерства. Включати інформаційну інфраструктуру до відання Міністерства інфраструктури наразі недоцільно через принципово відмінний характер транспортних та інформаційних потоків.

Сьогодні, функцію державного управління інформаційною інфраструктурою розпорошено серед: Нацради з питань телебачення і радіомовлення; Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України; Державного комітету телебачення і радіомовлення України; Адміністрації Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації.

Не дарма кажуть, що «у семи няньок – дитя без ока». Вже простий перелік зазначених державних інституцій говорить про доцільність їх функціонального та структурного об’єднання. Головна мета їх діяльності – стимулювання розвитку галузі.

Система захисту інформації традиційно передбачає сукупність технічних, програмних та режимних заходів, що забезпечують недоторканість інформації.

Держорганами з питань захисту інформації є: Департамент охорони державної таємниці та ліцензування СБУ; Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; Державна служба з питань захисту персональних даних; Державна служба з питань інтелектуальної власності; Національний центр кіберзахисту і протидії кібератакам, створення якого передбачено Указом Президента у 2014 р.

Принципово, головним завданням усіх перелічених інституцій – захистити інформацію від неправомірного доступу чи поширення. Методи тут одні й ті самі, не залежно від того чи йдеться про військовий завод чи про базу даних дитячого садочка. Інституцій знову явно забагато, а координації-мало.

Робота з контентом передбачає як «виробництво» та зберігання інформації, так і поточну діяльність з інформування «клієнтів» про зміст та результати роботи, насамперед, виборного органу.

До перших серед державних органів слід віднести Міністерство культури, Міністерство освіти та науки та Державне агенство з питань кіно (агенство настільки ж екстравагантне, як і його назва).

Провідну роль серед перелічених органів може (!!) відігравати Міністерство культури. Головний метод державного управління – стимулювання виробництва українського контенту недержавними суб’єктами.

До органів, які в першу чергу підзвітні «клієнтам», насамперед, віднесу виборні органи усіх рівнів: Президента України, Верховну раду та Кабінет Міністрів України (як орган виконавчої влади, що формується коаліцією парламентських фракцій), Мерів, Місцеві ради.

Інформування про результати діяльності виборних органів є їх прямим обов’язком та формою звітності перед замовником-громадянином. Така форма інформування вищих органів державної влади у західній комунікаційній стратегії має назву «стратегічні комунікації».

Стратегічні комунікації передбачають чітко сформульовану мету та постійний пакет тем на тему того, як ми цієї мети досягаємо.

Окремо стоїть питання щодо дотримання визначених в результаті суспільного конксенсусу рамок щодо обмежень в поширенні інформації. Яким чином та хто встановлює рамки? Це певні звичаї чи традиції (журналістські стандарти у Британії) чи це закон? Який орган: громадський чи державний повинен здійснювати моніторинг та експертизу на предмет недотримання правил, стандартів чи порушень журналістської етики?

Кількісні показники для оцінки ефективності діяльності суб’ктів управління полягають у кількості, наприклад, україномовного контенту, кількості маніпулятивних та неправдивих повідомлень, повідомлень із ознаками залякування тощо.

Спроба вирішити зазначене питання – наперед невдячна справа, коли виконавець прогнозовано стане «цензором» та «придушувачем свободи слова в Україні» для представників ЗМІ та громадських організацій, що впевнено засвоюють іноземні гранти. Ані ринку, ані політикам, ані центрам впливу жодні рамки не потрібні. І тим не менше…. вже сьогодні в Україні цю функцію виконують:

1. Національна комісія з питань захисту суспільної моралі.
2. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (у частині нагляду за дотриманням обмежень в інформаційній діяльності).
3. Центральна виборча комісія – під час виборів.
4. Громадська організація «Комісія з журналістської етики».

Окремо зазначу про роль правоохоронних органів у випадках, коли бажання скористатися свободою слова переступає межі закону. Так, Служба безпеки опікується закликами до повалення конституційного ладу, насильницького захоплення влади, розпалювання ворожнечі. Прокуратура реагує на порушення правил, наприклад, передвиборчої агітації, законодавства про державну сужбу тощо.

З огляду на кількість державних органів в інформаційній сфері та відцентрові інтереси різних ігроків, стає зрозумілим той ступор, який виникає при спробі зрушити з місця віз забезпечення інформаційної безпеки. Громіздка та неефективна система банально поглинає ресурс та вимагає оптимізації навколо зазначених вище об’єктів управління.

Систему слід примусити запрацювати взаємоузгоджено та зі спільною метою. І це мій другий посил. Рада національної безпеки та оборони – єдиний конституційний орган з відповідними повноваженнями. Ефктивності в роботі цього органу додає можливість швидкої легітимації рішень через відповідні Укази Президента України. З червня 2014 року у складі РНБО функціонує Інформаційно-аналітичний центр, який окрім інформування про хід АТО опікується також системними питаннями інформаційної безпеки.

Набутий нами досвід свідчить, що РНБО може і повинен стати органом, що візьме на себе відповідальність за конкретні об’єкти управління, за діяльність уповноважених органів та за критерії їх ефективності.

Володимир Полевий,

Заступник керівника ІАЦ РНБО