8 січня Василь Симоненко міг святкувати свій славний ювілей, як роблять його ровесники, а то й старші колеги по перу, та життя розпорядилося інакше. На жаль… Проте як колись, так і нині ми маємо змогу чути Симоненка, читаючи рядки його поезій: “І жити спішити треба, Кохати спішити треба, Гляди ж — не проспи!”

У 60-70 роки і пізніше я чув читання його поезії не лише українських словесників, а й фізиків, електриків, інженерів, робітників… Такої любові до поезії інших поетів не спостерігалося.

Народився Василь Симоненко на Шевченковій землі, де ще страшний Голодомор давав про себе знати. Про те життя він писав: “ Уже народ — одна суцільна рана,/ Уже від крові хижіє земля,/і кожного катюгу і тирана/уже чекає зсукана петля.”

Український патріотизм йому передав його дід, як і дід Тарасові Шевченкові. А ще — любов до науки, літератури, народної творчості. Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці, що за дев’ять кілометрів від Біївців. Під час заметіль, великих морозів учні, котрі мешкали недалеко від школи, пропускали уроки, а Василь — ніколи. Бувало, приходив тільки Симоненко сам. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю в 1952 році Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка.

Василь й сам міг БУТИ ДРУГИМ ТАРАСОМ ШЕ ВЧЕНКОМ, але доля розпорядилася інакше — йому вкоротили віку україноненависники. Василь був патріотом, патріотом, який гостро критикував антиукраїнську диктатуру. За це бандити жорстоко його побили…

Симоненко прожив усього 28 років. Але й за цей короткий час встиг створити і передати нам літературну спадщину, яка збагатила як українську, так і світову літературу. І нині вона нам допомагає боротися проти зрадників і ворогів Московщини:

“Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!”

Сподіваюся, що на заходах до річниці від народження Симоненка і після неї ми не лише почуємо його вірші, а й побачимо інсценізацію його оповідань.

Ігор Котик, просвітянин