День Святого Валентина, як Свято кохання, існує у Західній Європі понад 16 століть. У нас же воно популярне порівняно віднедавна.
Можливо, це тому, що наші свята Кохання налічують не одне тисячоліття і відзначалися вони протягом усього року!
Від іскри кохання між парубком і дівчиною і до усвідомлення ними глибинного змісту цього почуття проходить чимало часу. Так є зараз, так було і колись.
Кохання – на цілий рік
Свята кохання у наших предків починалися навесні, коли сама Природа, пробуджуючись, сприяє паруванню. Наприкінці квітня дівчата відзначали свято Рожаниць — богинь кохання, шлюбу і плодючості Лади і Лелі.
Вони мали допомогти у важливій справі віднайдення своєї половинки. Під час свята дівчата приносили жертви рослинними і молочними продуктами, які потім урочисто з'їдали на священному бенкеті. Це було суто дівоче свято.
Влітку приходили купальські дні, протягом яких влаштовувалися різноманітні обряди, що мали сприяти коханню і довготривалим стосункам. А свято Купала ставало кульмінацією дійства. Адже в його основі було вшанування Води і Сонця – богині Дани та бога світла Ора, союз яких дає життя всьому живому на землі.
Звичайно, цей день був насамперед святом Кохання. Дівчата причаровували хлопців, пускаючи на воду вінки та спостерігаючи, до якого берега вони пристануть, — туди й заміж піде. Хлопці ж стежили за ворожінням і виловлювали вінки своїх коханих.
Також для закоханих вважалося гарною прикметою, якщо вони перестрибуючи через купальське вогнище не роз’єднають рук, а особливою святістю вважалася зустріч на світанку.
Осінь вже була порою шлюбування. З Покрови 14 жовтня – теж своєрідного Дня закоханих — починали масово справляти весілля. Неодружені ж дівчата цього дня йшли до церкви і просили аби «Свята Покрівонька покрила голівоньку чи хусткою, чи ганчіркою аби не була дівкою».
А ще виконувалися певні обряди, які мали сприяти одруженню. Зокрема, дівчина відчиняла вдосвіта двері, щоб свати заходили, а потім разом з матір'ю йшла до комори і перекладала рушники, виготовлені для заручин, примовляючи: «На рушнику стати, рушником старостів пов'язати». А ще ненька виймала зі скрині сувій полотна і розстеляла його від порога до воріт, приказуючи: «Стелися, доріженько, щаслива для старостів та молодят».
Для тих же, кого Купало не благословив цього року, пошуки своєї половинки продовжувалися. Адже кінець осені і зима – це час вечорниць, знайомств, ворожіння і сподівань на щасливу долю у наступному році.
Лада – покровителька кохання
За всім цим довготривалим процесом народження любові слідкувало багато богів. Зокрема, вище згадана богиня краси, любові і шлюбу Лада. Саме її ім’я звучить у словах лад (кохання, мир, спокій) та ладо (коханий).
Помічниками Лади були її діти — дочка Леля, сини Лель і Полель. Крилатий Лель видихав золотий туман, який викликав у серцях дівчат почуття любові і ніжності, його сестра Леля опікувалась закоханими парубками, а Полель, який йшов після Леля, (як шлюб іде за коханням), відповідав за міцність почуттів між чоловіком і дружиною.
Ще один син Лади Дід відповідав за безкінечність любові. Люб охороняв шлюбне ложе. Уд захищав любовний зв’язок, а Услад був богом всіляких веселощів, насолоди, гулянок і вірним супутником Лади.
З приходом християнства на Русі язичницького бога Купала змінив християнський Іоан Хреститель. 7 липня тепер відзначається Різдво Святого Предтечі і Хрестителя Господнього.
8 липня — український день закоханих?
Проте, давні купальські обряди перекочували в християнську релігію і непогано там прижилися. Існують вони і до сьогодні. Після Івана Купала у християн є ще один «День закоханих» — День Святих Петра та Февронії, яких вшановують 8 липня. Хоча це свято є, швидше, святом кохання у шлюбі.
Романтична історія кохання цього подружжя докладно змальована автором XVI ст. Єрмолаєм-Еразмом в «Повісті про Петра та Февронію», що була написана невдовзі після канонізації подружжя.
Там розповідається історія кохання муромського князя до селянки, які жили щасливо на межі XII та XIII ст. Померли вони в один день, заповідаючи поховати себе в одній, заздалегідь приготованій, домовині. І хоча люди декілька разів ховали їх окремо, їхні тіла щоразу чудесною силою опинялися разом.
День Святих Петра та Февронії відзначається не так романтично, як це роблять у Західній Європі 14 лютого. Цього дня в православній традиції не прийнято робити подарунки в формі сердець або проводити вечори при свічках.
Православні у цей день моляться в храмах. У своїх молитвах молоді люди просять Бога про велику любов, а представники старшого покоління — про сімейну згоду. Вважається також, що святі Петро і Февронія благословляють тих, хто укладає шлюб.
У жіночому монастирі Мурома досі зберігаються мощі «святих благовірних князів Петра і Февронії, які допомагають зміцнювати шлюб та зберігати сім'ю».
Корені свята Валентина
У інших народів, власне, як і у нас, теж існували свої дохристиянські свята кохання. І, звичайно, це стосувалося велелюбних римлян. У них в середині лютого, (напевно це теж було пов’язано з пробудженням природи і всіх почуттів), відзначали тиждень «еротизму», що закінчувався святом Луперкалія (на честь бога Фавна; за іншою версією, на честь богині кохання Юнони).
Це свято і замінив у 496 році Папа Римський Геласій I на день Святого Валентина, який молиться за всіх закоханих.
Можливо ще й тому, що у нас історично склалося відзначати свята Кохання навесні та влітку, зимовий день Святого Валентина поширився нещодавно.
Звичайно, популяризувати його у народі допомогла мода на Європу та наше прагнення спробувати все, що «у них». Однак, День Святого Валентина дотепер викликає досить суперечливі відгуки, і, до речі, не тільки в Україні, але й там, звідки воно прийшло.
Легенди про Валентина
За церковною легендою, християнський священик Валентин жив за часів імператора Клавдія II Готського (III ст. від Р. Х.). Є відомості, що разом з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною.
Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім'я заважає солдатам воювати за імперію і видав указ, яким забороняв воїнам одружуватися. Незважаючи на це, Валентин продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це його заарештували й ув'язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик вилікував її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти голову Валентину, що й сталося 14 лютого.
Стосовно історичної вірності, то щонайменше троє святих Валентинів були римськими мучениками. Один був священиком і лікарем у Римі, другий — єпископом у Терні (Італія), третій жив у Єгипті приблизно у 100-153 рр.
Останній був одним із кандидатів на пост римського єпископа (тобто Папи), у своїх проповідях звеличував достоїнства шлюбу, як втілення християнської любові. Про обставини його смерті і про місце поховання практично нічого невідомо.
Широкої популярності у Західній Європі Свято закоханих набуло у XV столітті. За переказом, винахід «валентинки» приписують герцогу Орлеанському Шарлю. 1415 року, перебуваючи в англійському полоні після битви під Азенкуром, він нібито надсилав із лондонської в'язниці віршовані любовні послання своїй дружині.
Одна з тодішніх «валентинок» нині зберігається в Британському Музеї. У США це свято відзначають з 1777 року.
Валентин також лікує
Втім, у римсько-католицькій церкві св. Валентин офіційно вважається не покровителем закоханих, а покровителем людей, які страждають на нервові захворювання: ікони часто зображують Валентина в одязі священика або єпископа, який оздоровлює юнака від епілепсії.
За церковними переказами, на могилі св. Валентина один юнак, хворий на епілепсію, довго молився — і видужав.
Загалом у римо-католиків є 16 святих Валентинів і дві святих Валентини. Але пам'ять жодного з них вже понад 40 років 14 лютого не вшановують.
У 1969-му році покровитель закоханих був вилучений з календаря святих, як такий, чию історичність взяли під сумнів. Натомість 14 лютого римо-католики відзначають День святих Кирила та Мефодія, яких Папа Римський Іван II проголосив святими покровителями Європи.
Бережіть кохання від блуду і бруду
У нашій країні православні священики теж неоднозначно ставляться до цього свята. Від категоричного неприйняття (це свято вважають пропагуванням суто фізичних стосунків, відірваним від подружжя і вже давно перетвореним на комерцію і гонитву за зиском) — до позитивного, хоч і обережного схвалення.
Врешті – решт, цього дня згадують Святу людину, яка молиться за тих, хто шукає кохання.
Отець Роман, настоятель Ставропігійної Козацької Церкви Покрови Пресвятої Богородиці: «Люди звикли шукати собі засоби земного поклоніння. Але якщо підходити з християнської точки зору, то нічого поганого у цьому нема. Ті люди, що будують стосунки, у день Закоханих звертаються до Святого за допомогою, адже він пережив великі страждання через найсвятіше почуття – любов. Хотілося б, щоб всі пам’ятали, що Валентин був Святою людиною. І не перетворювали це свято на день безбожників, адже справжня любов — це дар божий. І людині інколи довго доводиться шукати свою половинку. Тому хочеться, щоб святі охороняли нашу молодь, у першу чергу, від блуду і бруду. І щоб закохані зберігали таку чистоту, яку вимагає святе почуття кохання».
У календарі східних церков (православної та греко-католицької) 14 лютого згадуються лише святі Трифон, Перпетуя, Сатир, Ревокат, Сатурніл, Секунд, Феліцитата, Петро та Вендиміан. Натомість пам'ять трьох святих Валентинів українські Церкви відзначають 7 травня, 19 липня і 12 серпня.
А 15 лютого у свято Стрітення Господнього відзначається Всесвітній день православної молоді.
Закордонні традиції
Незважаючи на відношення церковників до Святого Валентина, у Західній Європі за майже півтори тисячі років склалися певні традиції стосовно Дня закоханих. І якщо у нас ворожили у період новорічно–різдвяних свят, то в Англії та Шотландії це робили якраз 14 лютого.
Молоді люди клали до урни відповідну їхньому числу кількість квитків, з позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім'я котрої діставалось таким чином молодій людині, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він — її «Валентином».
Це передбачало на цілий рік сосунки між молодими людьми, подібні до тих, що були між лицарем та його «дамою серця» (скрізь супроводжував її, складав їй сонети, грав на лютні тощо).
Про цей звичай згадує у своїй знаменитій пісні шекспірівська Офелія. Ймовірно, він є дохристиянського походження.
Також в Англії існувало повір'я, за яким перший мужчина, що його зустрічала дівчина 14 лютого, повинен був стати її Валентином — хоче вона цього чи ні. Але дівчата знайшли вихід із ситуації: цього дня вони гуляли з зав'язаними очима.
Італійці у День Святого Валентина вважають своїм обов'язком дарувати коханим солодощі. В Італії цей день так і називають — «солодкий».
Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір'ям, лежать мощі Святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона. Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.
Німці вважають Валентина покровителем психічно хворих, адже кохання – це психоз. Тому вони прикрашають в цей день всі психлікарні червоними стрічками, а в каплицях проводять спеціальне Богослужіння.
В Японії на День св. Валентина жінки і дівчата дарують чоловікам і хлопцям солодощі, переважно шоколад. Цього дня отримують подарунки не лише коханці, але й начальники чоловічої статі від підлеглих жінок. Загалом, святкування не відрізняється від аналогічних у Європі чи Америці. День св. Валентина особливо поширений серед молоді. Літнє покоління сприймає його, як чудернацьку примху «погано вихованих дітей та онуків» або як шкідливий імпортований звичай Західної цивілізації. Майже, як у нас.
В останні роки День Святого Валентина набув і політичного звучання. Його заборонили у Саудівській Аравії через шкідливий вплив на виховання молоді. Покаранням за порушення заборони є значний штраф. Всім магазинам країни категорично забороняється торгувати м’якими іграшками і всілякою символікою свята. А квіткові магазини не можуть 14 лютого продавати червоні троянди.
Навряд чи молодь перестане відзначати це свято через заборону. Адже, нічого негативного воно не несе. Проте, приймаючи його, варто пам'ятати слова Апостола Павла про те, що все нам дозволено, та не все буде на користь.
Аліна Астахова, «Рідна країна»
