Богдан Шиба, колишній Луцький міський голова, якому десять років тому вдалося перервати багаторічну еру правління у місті Антона колишній Луцький міський голова, якому десять років тому вдалося перервати багаторічну еру правління у місті Антона Кривицького, на роботу їздить на ровері, на роботу їздить на ровері. Його гарний двоколісний конячка «припнутий» просто у коридорі, де знаходиться скромний офіс, а точніше невеличка кімнатка громадської організації «Лучани», яку очолює Богдан Павлович.
Велостоянки у центрі міста то немає. Накручує на цьому ровері луцький мер у відставці кожні два дні по 35 кілометрів, щоб тримати спортивну форму. Інколи користується, звичайно, і громадським транспортом. Під час цих поїздок водії маршруток встигають розповісти йому , хто виграв тендер на той чи інший маршрут, які проблеми у перевізників.
Лучани впізнають свого мера, вітаються. Для нього — це найбільша нагорода за п’ятирічну працю на благо Луцька. «Якби я був такий поганий, то люди зі мною не віталися б», — сміється колишній міський голова. Хоча колишніх голів, напевне, не буває. Шиба — у курсі всіх справ і процесів, що відбуваються у місті, області та державі. Хоч наша розмова з ним мала б торкатися локальних містечкових проблем, але…
«Наша фінансова еліта з полегшенням зітхнула, коли Шиба перестав бути міським головою»
— Пересуватися на двоколісному у Луцьку — справа не з простих. Ви вже відчули це на собі. У нас навіть на пішохідних переходах людей ледь не щодня збивають І тільки мріяти можемо про такий рівень водійської свідомості, коли ще задовго до «зебри» водій починає збавляти швидкість, незалежно від того, є там пішохід чи немає. Як роблять це водії у сусідній Польщі, інших європейських країнах…
— У нас перед переходами не збавляють, а додають ще газу! Щоб налякати пішохода, аби він швидше перебігав дорогу. Чи дитина, чи стара людина — ніхто не зважає. Не раз спостерігав таку картину у центрі, особливо на другорядних переходах. Водійське безкультур’я справді вражає. Без коментарів, як кажуть.
— Культуру треба виховувати якось. Нова поліція мала б це теж робити…
— Не говоріть мені про поліцію і її реформування. Поліція — це розшук, оперативна діяльність, а не лише дівчата і хлопці у красивій формі на вулицях і на крутих іномарках. Ви відчули цю реформу? У нас зменшилася кількість крадіжок, шахрайств, злодійства? Вони зросли майже у три рази. І хто буде їх розслідувати? Слідчий із зарплатою у 2500 гривень, коли патрульні на вулиці отримують по 8 тисяч? Це гібридна реформа, як гібридна у нас війна. Зробили показуху й на кого вона розрахована?
— Як ви вважаєте, у центрі такого невеличкого міста як Луцьк не варто заборонити рух автівок і дозволити проїзд тільки громадському транспорту та велосипедистам? Наскільки чистішим стало б повітря, і безпека руху зросла б…
— Якби автобуси замінити на тролейбуси та електромобілі — взагалі було б ідеально.
— Але за часів вашого головування закупили по лізингу саме автобуси, а не тролейбуси. І вас багато критикували за це…
— Тролейбуси були набагато дорожчі. Якщо автобус коштував до 200 тисяч, то тролейбус мільйон. Місто грошей не мало. Але за рахунок тих автобусів тоді виживало підприємство електротранспорту, бо тролейбуси не привозили живі гроші, а маршрутки привозили. Що в тому поганого, що ми викинули з маршрутів 520 підлаштованихдля перевезень «бусиків» і замість них почали їздити 50 нормальних автобусів, які почали привозити гроші? Держава покривала 70 відсотків вартості проїзду в електротранспорті і цю різницю в 30 відсотків ми покривали, завдячуючи закупленим автобусам. Щороку бюджет не доплачував транспортникам 1,5 — 2 мільйони гривень, і це була штучно створена проблема, щоб цю ідею погубити. Погубили — молодці. Конкуренція з боку перевізників зробила все, щоб її спохабити. І що доброго отримали натомість? Перевізників, які податків не платять, квитків пасажирам не видають і гроші йдуть у чиюсь кишеню. Чи можна у нас вижити на будь-якому ринку, платячи всі податки і виплачуючи людям легальну нормальну зарплату, а не одному чи кільком працюючим для галочки «мінімалку»? Ні. Проблема в тому, що в нашій країні немає економіки, а продовжує процвітати базарна економіка, 70 відсотків якої в тіні. Так що, питання в автобусах? Чи ми купляли китайські, а не свої автобуси, давши замовлення нашому автозаводу, зробивши йому ще й промоцію на всю Україну? Після того як ми закупили ці автобуси і 8 тролейбусів, проводили у Луцьку семінар всеукраїнський, після якого 11 обласних центрів підписали угоди на закупівлю луцьких автобусів. Тобто проект цей був абсолютно вдалий і у всіх відношеннях вигідний, а конкуренти його просто угробили. І ті всі люди, особливо на посадах, які сьогодні розказують, що це було невигідно, є в долі з тими тіньовими підприємцями. Вони й до сьогодні диктують свої умови на цьому ринку. Аналогічна була ситуація з облігаціями муніципальними. Це загальноприйнята практика у всіх нормальних містах, які випускають облігації і беруть кредити дешеві, які треба віддавати через декілька років, але роботи, виконані за ці гроші, вже здорожчали за цей час утричі. Причому відсотки набагато нижчі, ніж банківська ставка. Всі цим користуються. Та коли треба закопати когось , то будь-які прогресивні ідеї кладуться на плаху. І місто багато перспектив через це втрачає. До речі знаєте, який був бюджет Луцька у 2009 році? 125 мільйонів доларів. А сьогодні 40. І я хвалився тоді й був щасливий, що ні один лучанин-олігарх не є багатшим за ціле місто. Тепер таких вистачає. Тому наша фінансова еліта із полегшенням зітхнула, коли Шиба перестав бути міським головою. Все пішло потрібним їм шляхом. Все всіх стало влаштовувати. Нащо їм та Україна, нащо думати про тих людей. Хай самі думають, їдуть за кордон італійських пенсіонерів доглядати чи у Польщу полуницю збирати. Так що всі луцькі проблеми були штучно створені тільки для того, щоб допекти одному чоловікові по імені Богдан Шиба. От і все. Так само, як зараз хочуть допекти міському голові, прізвище якого Садовий.
«Їм прямим текстом казали: «Поки не викупите 5 чи 6 гектарів землі, навіть і говорити далі не будемо»
— Ви не перебільшуєте?
— А що, тільки львівський міський голова винен, що у Львівській області немає жодного сертифікованого сміттєзвалища і це проблема одного цього міста? Ніби то він це сміттєзвалище зробив, повивозив туди хімічні відходи у 70—80 роки, і нібито він має сміттєпереробний завод робити на території , яка не належить місту. Є ж закон якийсь, порядок. Тепер Садового звинувачують, що він не збудував сміттєпереробний завод. Як Садовий у селі Грибовичі може збудувати завод, коли дозволи має давати обласна і районна ради? Може пам’ятаєте, подібна ситуація зі сміттєзвалищем була в Тернополі у 2009 році. Там так само було протистояння між обласною радою, облдержадміністрацією і міською радою, яку очолював Роман Заставний. І так само випадково загорілося сміттєзвалище, селяни вийшли, перекрили дорогу й не дали вивозити з Тернополя сміття. Всі стріли полетіли в міського голову. Ми, міські голови, побачили, що може статися біда і кілька чоловік поїхали у Тернопіль. Володимир Гройсман, тоді мер Вінниці, теж, до речі був. І поставили жорсткий ультиматум перед обласною радою. Після тривалих перемовин на високих тонах було укладено меморандум і обласна влада усвідомила, що це дійсно і їхня проблема. Голова Тернопільської ОДА, а нині народний депутат Юрій Чижмар, теж казав, що це проблема міста і хай місто розгрібається. Я сказав йому: «Добре. Ми тоді залишаємося в кабінеті міського голови , поки не приїде головний санітарний лікар України з відповідною комісією і не проведе перевірку всіх сміттєзвалищ Тернопільської області. Я їхав до Тернополя і зупинявся по дорозі, у кожному ліску бачив несанкціоновані сміттєзвалища. Все це опишуть, бо в області жодного легального сміттєзвалища немає, і коли припис цей буде — тоді й поговоримо. За санітарний стан в області відповідаєте ви, пане голово». Після цього був підписаний меморандум, в якому чітко розписали , хто і що в цій ситуації згідно закону має робити: ОДА виступає замовником проектних робіт щодо спорудження сміттєпереробного заводу, обласна рада та міська співфінансують його спорудження, міська рада фінансує у межах міста роботи по роздільному сортуванню сміття. Вісім міських голів виступили гарантом виконання цього протоколу про наміри. І ми захистили свого колегу.
— Проявили дивовижну корпоративну солідарність! А тепер вас не подивувала ситуація із Садовим, якого не захистили інші міські голови? Деякі міста, в тому числі і Луцьк, відмовилися приймати тимчасово на своїх полігонах львівське сміття. Не по-людськи якось, не по-сусідськи…
— От вам ще один доказ того, звідки ноги ростуть у цієї проблеми. Ну що тих 5 машин сміття зі Львова на щось суттєво впливають? Тернополян тоді виручили львів’яни, трохи й рівняни. Колись міські голови тісно координували свої дії, асоціація українських міст продукувала чимало прогресивних ідей щодо розвитку базового місцевого самоврядування. Бо держава міцна тоді, коли міцна базова територіальна громада: село, селище, місто. І коли вона має можливість вирішувати свої проблеми, а не чекати, коли Київ дасть гроші. Сьогодні геть інша ситуація. Міські голови думають як врятуватися, хтось печеться за пропартійні рейтинги. Якби я думав про свої рейтинги, то ще й досі був би міським головою Луцька. Як тільки Садовий заявив якісь претензії на загальноукраїнському рівні, створивши партію і набравши непогану, як для першого разу, кількість місць у Верховній Раді, всі зрозуміли, що йому буде дуже кепсько. Всі інші просто бояться висовуватися. І це найбільша проблема. У країні вже немає місцевого самоврядування як такого.
— Отож виходить, що сьогодні банальну ситуацію зі сміттям можна використати у нас як елемент політичного шантажу?
— Будь-яку яку проблему можна використати для цього. Причому держава свою проблему робить проблемою політичного діяча, який раптом має свою думку і позицію , а Садовий ще й партію створив і почав на загальнодержавному рівні впливати. Як посмів! І хто ти такий, ми тобі зробимо. А Чорновола судили хіба за політичну діяльність? За зґвалтування. Так само й Садового можна посадити за що завгодно.
— Луцьк не може повторити долю Львова зі сміттям? Що у нас у Брищі сьогодні?
— Місто щороку що могло, те робило. За моєї каденції домовилися із сільською радою, додаткову площу відбили, почали роботи з рекультивації і закладання нової черги сміттєсховища. Зараз ця робота практично завершена. Тому такої гострої проблеми зі сміттям Луцьк у найближчі десять років не матиме. Але… Проблема сміттєпереробного заводу то не вирішена.
— Скільки волиняни і лучани чули обіцянок і проектів будівництва такого заводу — не злічити. І німці нам його вже будували, і австрійці, а результат — пшик. Чому?
— Так само, як і з аеропортом сталося. Реалізація обох цих ідей — це повноваження обласної ради. Чому не були вони реалізовані? Тому що почали думати, як на тому заробити. Бо коли інвестор хоче побудувати сміттєпереробний завод чи аеродром, то він хоче, щоб вкладені гроші віддачу давали, а не віддати всі гроші, щоб тільки землю купити. Ви ж знаєте, що навколо того сміттєзвалища пропонували інвесторам землю купити і вона вже була закріплена за кимось із начальства. Навколо аеропорту пороздавали паї , позакріплювали за собою і ходили за інвесторами: «Купіть, бо ви не зможете на тій території все розмістити. Вам ще треба докупити землі. Купіть ще цю землю». І така ситуація практично в кожній області була. Тобто за тим стояло бажання заробити максимально в свою кишеню. Як інвестори могли прийти сюди працювати? Їм прямим текстом казали: «Поки не викупите 5 чи 6 гектарів землі, навіть і говорити далі не будемо». Не йшлося ні про відкати, ні про хабарі. Просто люди собі в голову взяли: ми такі хороші, що дозволимо тобі, іноземний інвесторе, тут землю нашу купити. Тому по всій Україні і немає сміттєпереробних заводів. Два роки пройшло від моменту декларування децентралізації влади. За цей час мали б прийняти близько 100 необхідних законів. Бо не можуть розвиватися стосунки,фінансові наприклад, поміж селом, селищем, містом і районом та областю в ручному режимі. Чи стосунки міста і Кабінету Міністрів. Це абсурд. Все це має бути врегульовано законами.
—І що, ті закони ще не прийняті?
— Звичайно, що ні. Прийнято тільки закон про засади державної регіональної політики і про добровільне об’єднання територіальних громад. І крапка. Далі все регулює Кабмін, який ухвалює порядок розподілу коштів із фонду регіонального розвитку. Та не може такого бути, щоб в ручному режимі це робилося: тобі дам, а тобі не дам. Законом має бути чітко визначено і кожна рада має знати: оце її , і ніхто не забере й ніхто не перекроїть. Децентралізація влади має відбуватися за формулою: повноваження, ресурс, відповідальність. Останнє було і є, бо місцева рада відповідає у нас за все, а перші два компоненти законодавчо не закріплені за ними. Ми ж пішли шляхом некерованого хаосу. Хіба можна було без попередньо опрацьованого механізму передавати професійно-технічну освіту на баланс місцевих рад?
«Дуже класно, коли можна всі свої невдачі списати то на війну, то на МВФ»
— Інколи складається враження, що більшість реформ в країні відбуваються за принципом кавалерійських наскоків: порубали, знищили, а як нове натомість вибудувати — поняття не маємо…
— Прикро, але в систему управління повертається Радянський Союз. Але в часи СРСР був ще й дуже жорсткий контроль, а ми сьогодні маємо ситуацію некерованого хаосу. Реформували ніби прокуратуру. Та ми зруйнували її в принципі, а не реформували. Тепер прокуратура позбавлена наглядової функції, як у європейських демократичних країнах. Вибачте, так Європа йшла до такого рівня демократії понад сто років! І там такий був рівень контролю, що тепер, через сто літ, вона може дозволити собі такі преференції, таку прокуратуру. У нашому суспільстві з підвалинами феодалізму цього не можна робити. У часи мого головування у Луцьку, пам’ятаєте, землю продавали на аукціонах. А тепер землю виділяє рада. І прокуратура не має права опротестувати це рішення, тільки суд. А поки судитися будуть, можуть роки пройти і за цей час на виділеній землі вже збудують будинок чи ще щось. От і все. У державі законів ніхто не дотримується, а ми систему противаг і контролю руйнуємо. Вкрадеш 500 гривень — можуть і посадити. А вкрадеш мільйон чи мільярд — Героя дадуть, як першому заступнику голови Миколаївської облдержадміністрації, якого тільки тепер нібито вивели на чисту воду. І смішно, і боляче, але це наші реалії. Жодних змін всередині системи не зроблено. Започатковані реформи — гарна вивіска, і поки що не більше. Маємо ніби найкраще антикорупційне законодавство, Європа нам ледь не аплодує, але воно вихолощене на користь корупціонерів! Коли подавалися на розгляд ці закони — жодних питань не виникало. Все прекрасно. Та поки їх прийняли в остаточному варіанти, було внесено стільки правок, що від прогресивної ідеї майже нічого не залишилося. Скільки, скажіть, корупціонерів не просто звільнили, а змусили відшкодувати шкоду, яку вони своєю діяльністю завдали державі? Нуль. Не треба їх до в’язниці кидати і ще годувати там за державний кошт. Звільнити, провести розслідування і змусити відшкодувати збитки. Але цього механізму немає в новому антикорупційному законодавстві і близько. А нас переконують, що ми завтра вже в Європі прокинемося.
— Наші люди вже так втомилися від політики, а ще більше від популізму. Найближчим часом українців чекає ще одне велике потрясіння — нові платіжки за комунальні послуги, де вода гаряча дорожчає удвічі, тепло теж. Нас переконують, що це необхідно зробити, що цим шляхом ішли всі країни, які реформували свою економіку. Що скажете з цього приводу?
— А що тут казати? Всі країни йшли до розвитку, а ми йдемо назад. У 2006—2010 роках ми теж тарифи піднімали й люди були незадоволені. Це нікому не подобається. Але піднімаючи вартість комунальних послуг, ми прораховували всі їхні складові й пояснювали, чому так. Бо комунізму тут бути не може, як би нам не хотілося. Дуже класно, коли можна всі свої невдачі списати то на війну, то на МВФ, який змушує Україну піднімати ціну на газ і електрику. МВФ диктує, що має бути економічно обґрунтована ринкова ціна на енергоносії . Але яка ж це ринкова ціна 250 доларів, коли у Польщі газ вартує 120? Сьогодні органи місцевого самоврядування позбавлені права на формування тарифів. У цій ситуації я бачу єдиний вихід — повернути це право органам місцевого самоврядування базового рівня, тобто селищним і міським радам. Тоді буде дискусія. До прикладу, монополіст хоче втюрити нам газ за дуже високою ціною, а ми рахуємо всі його складові й кажемо: «Цей тариф ми не можемо затвердити, бо знаємо, що газ, який ви нам пропонуєте по 200 доларів, на ринку коштує, умовно кажучи, 100. Ви нам хочете продати занадто дорогий товар і ми його не будемо купувати». А все це договірні умови. Тобто виставляємо протокол розбіжностей, де зазначаємо, що не будемо такий газ від вас приймати. А вийдемо на уряд, щоб нам постачали газ з Польщі, де він вартує 100 доларів, умовно кажучи. І тоді монополіст змушений буде встановити ринкову, а не монопольну високу ціну. До чого я веду? Поки не будуть мати реальних повноважень, ресурсів і можливостей відстоювати у будь-який спосіб свої інтереси базові ради, першою чергою міські та селищні, ця проблема не вирішиться ніяк. Навпаки, угробиться дощенту ще те комунальне господарство, яке дихає, бо без істотних вливань, без енергозбереження його не врятуєш. Ще декілька років — і все. Монополісти за цей час встигнуть накосити собі «бабла».
— А може навпаки буде конкуренція, з’являться інші надавачі послуг і споживач зможе вибирати?
— Де вони візьмуться, скажіть? Це все ілюзії. Можна уявляти, що у нас через кілька років буде як у поляків. Створити у нас конкурентне середовище неможливо, бо приватник, прийшовши на цей ринок, відразу стає монополістом. У нормальній державі це можливо, але нам до цього ще далеко.
«Стадіон із 6 гектарами землі у центрі міста віддали приватній структурі за нуль гривень»
— Ви знаєте це з власного досвіду, бо намагалися повернути у комунальну власність одну з міських котелень на вулиці Карбишева, яку приватизувала за попередньої влади група наближених до влади осіб. Що з цього вийшло?
— Ми судилися чотири роки. Вона була приватизована фактично через схеми. Через вищий господарський суд вдалося ніби відстояти, але потім дуже несподівано прийшло повідомлення з Верховного суду, що в порядку нагляду Верховний суд прийняв рішення: попередні рішення всіх судів скасувати і справу закрити. Тобто треба було все починати з нуля, тратити ще два роки. А у мене вже не було ні сил, ні ресурсу часу, процес зайшов далеко. Таким чином держава в особі корумпованого до краю Верховного суду «взула» сама себе . До речі у Луцьку цей випадок тоді був прецедентом, коли стратегічно важлива для міста котельня через схеми була виведена у приватну власність. На превеликий жаль схемами користувалися і тоді, і тепер. Хіба із стадіоном не те саме відбулося? Фірма «Феміда інтер» подала до суду на підтвердження своїх прав на стадіон простий договір про співпрацю, навіть не договір оренди, бо законом не передбачено взагалі приватизація спортивних об’єктів. А в суд подали товарно-транспортні накладні як підтвердження того, що вони збудували там адмінприміщення, і суд їх взяв до уваги, наклавши заборону на подальші роботи. Хоча місто на той час зробило бігові доріжки, тільки не встигли покласти покриття. Я двічі вносив проект рішення про внесення стадіону до списку об’єктів, які не підлягають приватизації, як це передбачено законом. За цей час суди довели, що там є власність. «Феміди. Те, що у нас відбулося, називається роздержавленням не приватизаційним шляхом, що теж заборонено законом. Роздержавлення має відбуватися тільки шляхом приватизації через аукціони і конкурси. А в цьому випадку ідеться про схеми. Але нинішнє керівництво міста підписало мирову угоду і стадіон із 6 гектарами землі у центрі міста віддали приватній структурі за нуль гривень. Ще й міськрада заплатила якісь податки, навіть не врахували, що в бігові доріжки місто вклало понад мільйон гривень. Навіть цих грошей не повернули. Бігом все проголосували, попідписували — і гуд бай. Я зрозумів до чого йшлося. Просто не та людина стала міським головою. Там мала бути людина, яка всім олігархам має бути доброю, має все їм прощати і віддавати. Тому можна мріяти , що у нас через кілька років буде як у поляків. Однак лише мріяти. Не працює правова система українська.
— Невже все так песимістично?
— У грудні 2013, коли тут міліція хотіла мене арештувати, я був на Майдані у Києві. Тоді якраз приїхала Ребека Хармс, депутатка Європарламенту. Вона сказала одну дуже мудру річ: «Ви не можете робити все так, як у Європі. Ви маєте робити так, як Європа робила 120 років тому». Бо не можна перескочити від феодалізму до розвинутого капіталізму за помахом чарівної палички. І не четверту промислову революцію нам треба робити, а поки що другу, бо від зубила й молотка не перестрибнеш до роботів і нанотехнологій. Нам же намагаються вбити в голову, що ось ми поприймаємо такі закони, як у Європі і все, відразу перескочимо. З ким перескочимо, з чим? От я людина системи, став міським головою. Яка проблема була тоді в місті? Дороги. Біля Центрального ринку не можна було проїхати, на Ковельській, на Набережній, біля Варшавки. Дахи протікали всі, абсолютно всі. І теж грошей не було в бюджеті, треба було їх сконцентрувати. Ми прийняли тоді дві програми: дороги й дахи. Це здавалося фантастичним завданням. Але почали продавати на аукціонах землю, комунальне майно, почали заробляти мільйони гривень, запустили систему муніципальних облігацій, і стали брати дешеві кредити. І так сконцентрували необхідні кошти. За два роки зробили головну частку доріг. Сам їздив і слідкував, як дорожники роблять . Ще й судилися з однією фірмою, яка на Карпенка-Карого поклала неякісно асфальт і стягнули з неї 150 тисяч гривень.
— А поляки за неякісно зроблені дороги в тюрму садили своїх дорожників…
— Дякувати Богу, у нас цей випадок був унікальним, коли в суді вдалося довести, що люди зробили халтуру і змушені були повернути гроші. Після цього більше нікому не хотілося халтурити. І подивіться: ті дороги, що робилися у 2007 році простим капітальним ремонтом, досі ще стоять. Скільки дахів було зроблено тоді. Сотні. Причому, за дешеві кредитні гроші, бо вартість будівельних робіт у 2010 році зросла вже у два з половиною рази. Треба було сотні мільйонів гривень заплатити, а ми віддавали тільки 38. Нормально? Так, є ще дахи аварійні, є дороги, які потребують ремонту, але то вже не катастрофічні проблеми, як було це в 2006. Бо ключові, інфраструктурні дороги було зроблено. Тобто були стратегічні напрямки, на які місто працювало. Ви бачите зараз стратегію розвитку на обласному рівні та й на рівні держави? Ми ж не знаємо, що будуємо. Ніхто не знає, що в цьому році зробиться, що в наступному, яка в нас економіка має бути, чому у нас безробіття, чому 7мільйонів наших громадян за кордоном працює, а мають тут працювати, Україну будувати, чому у нас 70 відсотків бізнесу в тіні працює, на контрабанді, на контрафакті? Тільки у Луцьку з 2010 року кількість легально працюючих, які отримують хоча б мінімальну зарплату і платять податки, зменшилася вдвічі. Хтось полуницю збирає в Польщі чи будує навіть десь в Росії, бо жити все одно треба, а в Луцьку ніде не заробиш. А у масштабах держави? Прикро, але на всіх рівнях в державі стратегічного плану немає.
— Невже наші європейські партнери не бачать цього чи їх такий стан речей влаштовує?
— Наші партнери вже так втомилися від нас, що готові віддати нас назад Росії, але розуміють, що тоді російські ракети стоятимуть десь біля Ковеля. Це єдине, чого вони бояться. Вони ж бачать, що менталітет совєтський нікуди тут не подівся.
— Сьогодні ви дистанціювалися від великої політики, хоча свого часу брали активну участь у політичних процесах. Навіть двічі побували у лавах «Батьківщини» . Зараз там відбуваються непрості процеси, зокрема і на Волині. Можете прокоментувати ситуацію у цій політичній силі з висоти своєї позапартійності?
— Ситуація в «Батьківщині» є таким собі відображенням України в політичному плані. Що робиться в державі, те робиться і в партії. Не превеликий жаль, той негативний відбір, що відбувається в українській політиці загалом, торкнувся і цієї партії. У волинській «Батьківщині» дуже некомфортно почували себе, поки був у її складі, і з великим задоволенням мене вижили. Її керівництво не влаштовувала моя принципова позиція з багатьох речей. І це відбувалося потім з багатьма іншими. З мене почалася ланцюгова реакція. Людина, яка має іншу позицію, причому вона не є особистою, а політичною, і якщо не згодна казати одне, а робити інше на підставі якихось домовленостей політичних або договорняків, як це модно сьогодні казати, то така людина не влаштовує і її обов’язково викинуть. Там має бути конформіст, який може легко поступатися особистими, політичними і навіть національними принципами. І така природа людини, гомополітикус, влаштовує нині багато партій. Але як тільки людина не гнучка і вона має свою позицію — однозначно її викинуть на вулицю. І при цьому буде абсолютна солідарність з іншими політичними силами. Принципові люди не влаштовують жодну політичну силу. Потрібні тільки конформісти. Тому маємо такий політикум, такий кадровий склад органів влади.
— І на останок провокаційне трохи питання, але… Ні один міський голова Луцька не йшов із цього крісла, не відхопивши собі якогось смачненького шматочка від міського пирога. Хто готель за ціною трикімнатної квартири, хто котельню і т. д. Зізнайтеся, що відхопив Шиба?
— З міської власності відхопив добрі стосунки з лучанами. Ходжу кожен день вулицями міста, люди кажуть мені «Добрий день!», впізнають, водії у маршрутках вітаються. Це те, що мене найбільше тішить.
