Сьогодні святкує свій 71-й день народження Анатолій Криволап (1946), український художник, майстер нефігуративного малярства та пейзажу, один з найвідоміших і найдорожчих сучасних українських художників.
А ще просто – неперевершений маг кольору, адже одного лише червоного він може втілити на полотні понад 80 відтінків!
Народився Анатолій Криволап у Яготині на Київщині. Закінчив столичний Державний художній інститут (нині академія), факультет монументального живопису. Батько Анатолія не вважав малярство серйозною справою для чоловіка, тому зі скептицизмом ставився до захоплення сина живописом. Мати ж казала: «вчися добре, гарно поводься, аби сусіди не скаржилися, а професія і дружина – твій вибір».
На початку 90-х років Криволап брав участь в арт-об’єднанні «Живописний заповідник». Його членами були Олександр Животков, Марк Гейко, Тіберій Сільваші. Після закінчення вишу митець майже 20 років експериментував, намагаючись знайти власний шлях. І зрештою таки знайшов його.
Коли в 1989 році його перший червоний пейзаж «Багряні висоти» був виставлений на виставці у Будинку художника, то всі одразу ж звернули на картину увагу – так вона виділялася з-поміж інших робіт.
Криволап мав виставки в США, Німеччині, Франції. Його полотна експонуються в Національному художньому музеї України, музеях Австрії, Британії, Японії.
Роботи митця неодноразово встановлювали світові рекорди продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному арт-ринку. У червні 2013 року полотно «Кінь. Вечір» на аукціоні в Лондоні було продано за 186 200 доларів.
У 2012 році Анатолій Криволап став лауреатом Шевченківської премії за цикл із 50 робіт «Український мотив».
Митець живе і працює в Києві та селі Засупоївка Яготинського району. Він у шлюбі, виховав двох дітей, є дідом чотирьох онуків (усі – хлопці).
«Ніколи не мав інтересу до облич. Колись думав, що найсильніші – людські почуття. Коли перебрався до села, зрозумів: найбільше почуттів має природа. Її слухаю».
А ще Анатолій Криволап ніколи не малював якийсь закордонний пейзаж – іспанський, французький, італійський – лише український. Художник вважає, що закордонна краса нецікава. «В Україні сяду під кущем, хвиля, як цунамі, накриває, і вже можу працювати. За кордоном сприймаю пейзаж оком, вдома – душею».
А ще зауважує: «Я не знаю, що означає «патріот». Але знаю, що не міг би жити в іншій країні. Я – українець».
Ось що говорить про бачення світу крізь колір, відчай творчого процесу та пейзаж як особистий емоційний простір один із найуспішніших українських митців.
Фортуна
Навіть якщо вдача на твоєму боці, постійна повинна йти робота. Всередині завжди мають йти бої.
Надважливим є перший крок, заявка – хто ти і що ти хочеш сказати. Потім важливо утримувать рух і не спадать. А згодом вже час випробує твої роботи.
“Живописний заповідник”
“Живописний заповідник” склався тому, що зійшлись п’ять радикальних поглядів: “чорний” – Гейко, “сірий” – Животков, абсолютно “розмитий” – Кривенко, я, якийсь максимально “радикальний”, і Сільваші, який рухався від сірого через усі барви до чорного – і назад. Саме Сільваші акумулював нас усіх.
Фактично ми лише два роки існували як об’єднання. Було декілька виставок, де ми були представлені як однодумці. Гадаю, це була якась містична форма існування групи, яку створили художники з власною манерою, позиціями. Все що нас зближувало – це виключно колір: колір як мета і колір як засіб.
Колір
Одночасно існують мінлива мода і класичні жанри: опера, музика, живопис, скульптура. Колористів посеред художників – одиниці. Навіть не кожному поколінню даруються люди із тонким відчуттям барв. Взяти того ж Миколу Глущенка – не було йому рівного колориста в Україні. Він і, мабуть, Адальберт Ерделі на Закарпатті. За ними – пауза.
Творчість
Я вважаю, що мистецтво – цілковитий егоїзм: мене абсолютно не бентежить, що було до мене, що поруч і що буде потім. Мені цікаво із себе і в собі щось знаходити через колір. Я відкриваю таким чином свої можливості.
Думаю, що творчість – це самодослідження, самопізнання, твоя особиста лабораторія. Коли ти працюєш із фарбами в сумішах, ти відкриваєш в них щось настільки, наскільки вони відкривають тебе. І, я впевнений, це єдиний шлях, бо інше, як на мене, це щось ближче до клоунади: погратися в цинізм, у ліризм, у художника-філософа.
Важливо знати історію мистецтва і розуміти, що у тебе в руках. Якщо я пишу небо фіолетовим, а потім землю – червоним, а потім навпаки, то я, наприклад, знаю, чи робив вже так хтось до мене.
Потрібно мати оригінальну мову – без цього ти будеш у натовпі. Роботу повинні впізнавати із сотень інших безпомилково. А вже що ти зумієш сказати цією мовою – то інша справа.
Образ
Він створюється десь на підсвідомості. Далі потрібно вирахувати все, і це – майже комп’ютерна робота, відчути і проробити кожен міліметр. Згодом з’являється якась іскорка – ти її відловлюєш, збільшуєш, збільшуєш, допоки картина не набуде сили та наповненості. Якщо більше візьмеш – усе розвалиться, менше – теж не буде гармонії. Тобто ти із себе витягаєш ці нюанси, вони – виключно в тобі.
Пейзаж
Мене цікавить не пейзаж як такий, а простір, кольорово-емоційний простір. До цих пір я роблю принаймні десять варіантів промальовок. Малюю землю, небо, землю, потім – раз, один штрих – і все в одну мить змінюється, щось переломлюється всередині тебе. Тоді починається справжній творчий процес.
Пейзаж має пройти крізь тебе – малюєш те, що відчуваєш, коли бачиш захід сонця, чуєш, як бринить тиша, як змінюється світло.
Процес
Творче життя – це життя в самообмані, бо коли працюєш, у тебе в голові щось виникає – і ти занурюєшся у цей стан. Але між тим, що у твоїй уяві, і тим, що на полотні, – колосальна різниця. Ти її не бачиш – її бачать інші. Тому художнику, поки він пише картину, здається, що це просто фантастично і він повністю виклався. На наступний день або через місяць, або і через рік він розуміє: хіба це те, що я тоді бачив? Тому багато полотен я “відкладаю”, іноді – на дуже багато років.
Потрібно перевіряти і розуміти: чи ти ясно мислиш, чи ти в омані. І бути абсолютно об’єктивним стосовно себе.
Відчай
Кажуть, те, як працював Ван Гог, – подвиг. Але це не подвиг. Природа не дає тобі жодного вибору. Я двічі кидав цю справу, малювати, але від себе не втечеш.
Був момент, коли я пережив повну кризу. Я не виставлявся довго, не спілкувався з іншими художниками, всі давно забули, що я взагалі живий. Я так захопився власними експериментами, що забув про все, навіть про те, що мені вже 40 років і що я майже нічого не досяг. Тоді я розумів, що це мій останній шанс, аби відбутись, прорватись.
Звісно, є вдалий життєвий експеримент в мистецтві і є невдалий. І чи потрібно жертвувати заради мистецтва життям? Тоді я собі відповів, що – варто. І навіть якщо мій експеримент невдалий, я знаю, що чесно прожив своє життя і виклався на повну.
Художник
Це чуттєва субстанція. Це прояв генів, яким мільйони років.
Авантюра
Справа в тому, що я не хочу нікого ані шокувать, ані дивувать, ані ще щось. Мистецтво – це моя власна авантюра. Я роблю те, що мені цікаво. Але коли я виставляю власні роботи, я не хочу програвати найкращим. Це абсолютно егоїстична позиція, звісно.
Послідовники
Я написав, приміром, 80 червоних відтінків. За кожним – відтінки емоцій. Думав навіть написати книжку, аби наступні покоління не проходили увесь цей шлях, який я пройшов. А потім мене осінило: якщо я це все розкажу і напишу, то я залишу за собою цілий “хвіст” прямих послідовників.
Довкола полотна зажди існує певний гіпноз: він притягує, і потім важко з нього вирваться. Свого часу мені дуже подобався Глущенко, але я боявся до нього підійти – боявся, що потраплю в гіпноз його робіт і не виберусь із нього. А художники мають йти виключно своєю дорогою.
За матеріалами Укрінформу та сайту 1576.com.ua
