25 лютого 1871 року народилася велика українська поетеса.
Ім’я цієї жінки в переліку геніїв українського Поетичного Слова називають поруч із ім’ям Тараса Шевченка. Саме щодо неї, Лесі Українки, нерідко застосовують такий собі оксюморон - «мужня жінка».
Найчастіше цитоване:
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать
(Contraspemspero! 1890 р.)
Відомо, що в першодруку цього вірша відсутні строфи, які є в листі поетеси до брата Михайла (травень 1895 р.). З рядками, що говорять, мені видається, і про відчай, і про втому:
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.
...
Маленький відступ: а скажіть-но, будьте ласкаві, чи звертали ви увагу на те, як за радянських часів створювалися й насаджувалися ментальні стереотипи щодо українських світочів? Якщо не «співець народного горя», «невтомний борець із…», «мужня жінка» і т. ін. – то «пияк», «лікувався в психушці», «трактор в полі дир-дир-дир»… Або «фанатики», або «моральні каліки»! Й жодного чистого кохання!
Радянські родичі пана Гебельса добряче доклались, аби в такий спосіб змалку в українській людині виплекати комплекс меншовартості, відвернути від рідного, позбавити природнього інстинкту національного самозбереження перед ментальною й духовною окупацією, як би вона себе не називала – чи то «радянський спосіб життя», чи то «русскій мір».
Чи змінилося щось відтоді? З одного боку — так, змінилося. З’явилися нові прекрасні твори про життя, кохання, творчість наших геніїв, хто самі натхенно творили й кохали. А водночас – вигулькнули й новітні гебельсові діти: одне цвенькає (даруйте, вже відцвенькало) про «вурдалака Шевченка», інше порпається на предмет сексуальної орієнтації чи саме собі видумує якусь байку-плітку…
...
Я не буду зараз нагадувати біографію Лесі Українки. І про тяжку недугу, яку справді все життя долала наша Леся (чого варті лише спогади очевидців, як вона в Криму часом просто на вулиці лягала на землю, не маючи сил іти -такого нестерпного болю завдавала їй хвороба).
Леся стояла в герці з недугою (з 10-річного віку хворіла на туберкульоз кісток), маючи, на відміну від більшості людей, для герцю крицеву зброю – Слово — і Талант володіння нею. Сильна і відважна, вона трималася сама — й так, що знайомі навіть не здогадувались, які муки терпить! — і знаходила того, хто потребує підтримки та розради.
Влітку 1897 році в Ялті, де перебувала на лікуванні, Леся Косач знайомится з на рік старшим за неї, 27-річним Сергієм Мержинським, хворим на сухоти. Зазнайомитися з талановитою поетесою, розумною співрозмовницею, знавчинею багатьох мов (говорила дев’ятьма) нарадив Мержинському його товариш – революціонер Павло Тучапський. Сам Сергій, скромний, делікатний, дуже привабливий, був засновником соціал-демократичних гуртків у Києві й Мінську, ба навіть одним із організаторів першого з’їзду РСДРП.
Тоді, у Ялті, почалася їхня сердечна дружба, кохання без майбутнього… Зустрічалися в Києві, Гадячі, Мінську… Боялися сказати про свої почуття, аби своїми хворощами не обтяжити життя одне одному…
Влітку 1900 р. Мержинський приїхав із Ялти до Мінська, оселився у своїх тіток. Йому ставало дедалі гірше. Леся, яка нещодавно сама перенесла складну операцію – їй було видалено частину тазостегнового суглоба, враженого туберкульозом – вирушила до коханого. Всупереч волі батьків, не зважаючи на людський поголос. Приїхала до Мінська, оселилася разом із коханим.
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу…
Від початку січня до 3 березня 1901 р., коли серце Сергія Мержинського зупинилося, — Леся поруч із ним. Доглядає його, як мати і сестра. Записує його прощальні слова до іншої жінки – Віри Крижанівської-Тучапської, яку колись кохав. Сама долаючи тяжкий біль, переймається болем коханого, відгукується душею на кожні його слово й зітхання:
Я бачила, як ти хиливсь додолу,
Пригнічений своїм важким хрестом,
Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…
Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?
Я одинокий і… нема вже сили…»
Сергій помер на руках у Лесі, вона склепила йому повіки…
Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Мине 6 років по смерті Сергія Мержинського, і Леся вийде заміж – за Климента Квітку, юриста і знавця та великого шанувальника українського фольклору, людину, з якою її поєднала глибока духовна спорідненість. Вони вінчаються всупереч волі Лесиної мами, котра вважала, що Квітка прагне оженитися за розрахунком. Але він любив дружину всім серцем, обожнював її й ніжно про неї піклувався. Щоб Леся мала змогу лікуватися у найкращих європейських медиків, продавав усе, що нажив. І впродовж спільного життя записував українські пісні, яких Леся знала безліч із дитячих літ.
По смерті Лесі – 19 липня 1913 р. – Квітка за цими записами підготував і видав 1917 р. унікальний двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки», справді безцінний дар нащадкам.
А ще нам залишився оцей лист Лесі Українки до Сергія Мержинського, написаний 7 листопада 1900 року. Ось уривок із нього:
«…О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…»
Знайдіть, будь ласка, цього листа. І знайдіть час, тихо усамітнившись, присісти при ньому, як при вечірньому сонці. Станьте безмовними й зачарованими свідками Великого Кохання…
Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»