holos.fm
«Я все життя зазнавав на собі страшного насильства, терору до своєї творчості, до свого життя, до своєї долі і був змушений протистояти йому, боротись за кожний свій фільм. Я завжди розумів, що не можу з цим миритися, не можу терпіти — треба протистояти. Закликаю і Вас!...»
Юрій Іллєнко
«Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Легенда про княгиню Ольгу», «Білий птах з чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала», «Молитва за гетьмана Мазепу»… Лише цих кількох картин достатньо, аби сказати про Юрія Іллєнка, що він був геніальним режисером, сценаристом та оператором. Один із найталановитіших представників «українського поетичного кіно» та один з найпослідовгіших українських патріотів у мистецькому середовищі.
Роботи Ю.Іллєнка були відзначені нагородами міжнародних кінофестивалів у Аргентині, Австралії, Польщі, Італії, Греції, Каннського кінофестифалю; премією Британської кіноакадемії, численними медалями, призами, дипломами. А найголовніше – його картини стали у світі символами України, а в Україні – надихали українських патріотів на боротьбу за волю.
Народився Юрій Герасимович Іллєнко 9 травня 1936 р. в Черкасах. 18 липня дитину зарєстрували у місцевому РАЦСі.
Під час Другої світовой війни Юрко разом з мамою та двома братами опинився далеко в російському Сибіру — у с Філіповці Ординського району. Там від голодного виснаження помер молодший брат.
1944р. повернулися до Черкас, де хлопчик знову пішов до першого класу, бо набрати другий бракувало дітей. У школі викладали російською.
1946р. батько завербувався на завод скловати у Москві, аби малих «вивести в люди». Мешкали в бараці на території заводу «Ізопліт». Мама захворіла на сухоти.
Юрко закінчив одну зі шкіл десь на московських загумінках і вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії на операторський факультет, услід за старшим братом Вадимом.
Фільм «Прощавайте, голуби» — дипломна робота Юрія (1960р.), став не лише першим в історії вишу повнометражним, а й дуже популярним. Більше того, операторська робота Іллєнка отримала престижні нагороди на міжнародних кінофестивалях у Локарно та Празі.
1963р. молодого оператора запросили на студію ім. О. Довженка знімати фільм «Тіні забутих предків». І це була справді геніальна операторська робота. Як геніальними були режисура С.Параджанова, музика М.Скорика, художнє оформлення І.Якутовича, акторська гра І.Миколайчука та Л.Кадочникової. За перший рік прокату стрічку побачили 8,5 мільйона глядачів. На міжнародному кінофестивалі 1965 р. в аргентинському Мар-дель-Плата картина дістала «Південний хрест» і спеціальний приз за світло та спецефекти. Того ж року фільм отримав кубок на міжнародному кінофестивалі у Римі. Загалом було понад 100 премій та нагород. Правдивий тріумф українського кіно, українських Душі та Ідеї. На прем'єрі фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965р. пролунав заклик І.Дзюби, В.Чорновола, В.Стуса - підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелігентів, які відбулися влітку 1965р. Невдовзі КГБ заборонив стрічку. Лише 1991р. творці фільму — оператор Юрій Іллєнко, актриса Л.Кадочникова, режисер С.Параджанов (посмертно), художник Г.Якутович — стали лауреатами Шевченківської премії.
«Криниця для спраглих» (1966р.) за сценарієм І.Драча, перша робота Юрія Іллєнка – режисера, 1988р. була відзначена премією міжнародного кінофестивалю в Сан-Франциско. І спеціальною постановою ЦК КПУ від 30 червня 1966р.«Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка». «Криниця для спраглих», стрічка про винищення українського села, була заборонена і пролежала «на полиці» 22 роки.
Про заборону фільму «Вечір на Івана Купала» (1968р.) — алегоричної історії України – рішення ухвалив особисто голова комітету з кінематографії при Радміні СРСР О.Романов. Картина пробула «на полиці» 18 років.
1967р. організатори міжнародного кінофестивалю у Венеції запросили взяти участь Іллєнка з його «Вечором на Івана Купала». У кулуарах кіноіндустрії вже подейкували про перспективу отримати «Золотого лева» — головний приз. Але той-таки Романов заявив, що такого фільму… взагалі не існує. Здається, все йшло до заяви про те, що не існує й такого режисера – Юрія Іллєнка…
Щоправда, вдалося домогтися показу «Вечора…» на Празькому фестивалі, але в день відкриття фестивалю радянський режим увійшов до повсталої Праги на танках.
Третій фільм Юрія Іллєнка – «Білий птах з чорною ознакою» (1971р.) – мав ефект вибуху: вперше за радянських часів головним героєм стрічки став боєць Української Повстанської Армії, образ якого (знов-таки геніально!) відтворив Богдан Ступка.
На черговому з’їзді КПУ перший секретар ЦК Петро Шелест дозволив показати щойно відзнятий фільм делегатам. Зчинився ґвалт. Перший секретар Львівського обкому КПУ В.Добрик з трибуни перелякано волав, що це «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». Аби якось реабілітуватися, Шелест вирішив показати «Білого птаха…» на Московському міжнародному кінофестивалі. Шеститисячний зал хвилин зо 20 навстоячки аплодував. Стрічка «взяла» Гран — Прі. П.Ю.Шелеста звільнили з посади «за націоналістичний ухил». «Білого птаха…» заборонили. Картина збирала багатомільйонні аудиторії у Нью-Йорку й Парижі, Монреалі й Токіо. Український глядач, доки «царював» В.Щербицький, про неї не відав.
Юрій Іллєнко виїздить до Югославії, мешкає там два роки, знімає фільм «Жівіо заінат» («Живу всупереч»), відзначений «Срібною ареною» на фестивалі в Пулі. Прокат стрічки в СРСР був заборонений.
Двічі режисера запрошували до Голлівуду. Він не поїхав, бо, як пізніше скаже,«…якби поїхав у Голлівуд, двоє моїх братів із кіностудії Довженка поїхали б до Мордовії — валити сосни».
Виробництво фільму «Мріяти і жити» (1973р., сценарій І.Миколайчука) 42 рази зупиняли, в тому числі 18 – під час зйомок.
Тоді ж пролунала заява Щербицького на черговому компартійному з'їзді: «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым «поэтическим кино Украины» наконец покончено».
Тоді ж Іллєнка «наздогнав» перший інфаркт. Трохи очунявши, один із «батьків» поетичного кіно, переїздить до Москви, де, порівняно з Києвом, дихалося вільніше. Бо, як відомо, коли у Москві стригли нігті, у Києві рубали руки.
На експериментальній студії Г.Чухрая розпочинає роботу над фільмом про Катерину Білокур — «Очі землі». Але цензор не дрімає: новоспечений міністр кіно України В.Большак втілює проект ЦК — домагається перенесення зйомок на студію Довженка, щоб за якийся місяць їх припинити.
На різних стадіях, здебільшого ще у вигляді сценаріїв, заборонені були постановки історичної трилогії «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий»; «Лісова пісня» за Лесею Українкою; «Великий льох» і «Варнак» за Т.Шевченком. Забороняючи сценарій про Мазепу, головний «ідеолог» В.Маланчук був гранично відвертим: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!»
Із 42 сценаріїв Юрія Іллєнка втілилися у фільми лише 7.
1990р. Іллєнко створює студію «Фест-Земля», знімає перший в Україні фільм не державним коштом — «Лебедине озеро. Зона» (1991р., за оповіданнями С.Параджанова). На кінофестивалі у Каннах фільм дістав приз Міжнародної федерації кінопреси та Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. Однак в Україні він не демонструвався, був придбаний («усі права застережені») російською телекомпанією ОРТ і… покладений «на полицю».
Тут, здавалося би, варто сказати, що тільки за незалежності у великого режисера з’явилася можливість вільно творити й тішитися плодами своєї праці. Але… впродовж наступних десяти років Юрій Іллєнко як кінематографіст опинився в безробітніх.
Не здається: створює сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа»; пише монографію «Парадигма кіно» — перший український підручник з кінорежисури. Працює як живописець, робить три персональні художні виставки.
Нарешті, втілюючи свою багаторічну мрію, знімає «Молитву за гетьмана Мазепу» (2002р.) Стрічка взяла приз «Золота рибка» у Польщі та… знову була заборонена. В Росії це зробив особисто міністр культури М.Швидкой. В Україні під час прем’єрного показу тодішній віце-прем’єр В.Семиноженко демонстративно вийшов із залу. Картину зняли з показу, не пустили на телебачення, не випустили на відео. Не зважаючи на численні пропозиції, які би «з горою» покрили видатки на її виробництво, продати стрічку за кордон також було заборонено.
Юрій Іллєнко публічно заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».
Спробував піти у політику: 2006 та 2007 балотувався у народні депутати України.
Написав і видав мемуари «Юрка Іллєнка. Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтер его».
Унікальний Іллєнко був знаним у всьому кіносвіті. Тут, удома, в Україні, він був народним артистом, академіком Академії мистецтв, професором, почесним доктором Національного університету «Києво-Могилянська академія». І – забороненим. У той чи інший спосіб, прямо чи опосередковано, за будь-якої влади…
Український режисер, оператор, сценарист, художник Юрій Іллєнко помер 15 червня 2010 р. від невиліковної хвороби у своєму домі в с. Прохорівка на Черкащині. Встиг попрощатися з дружиною, синами, братом; обійняти останнім поглядом рідний Дніпро…
У Черкасах, Каневі, Тернополі, Івано-Франківську є вулиці імені Іллєнка.
Залишається з нами магічний феномен українського поетичного кіно Юрія Іллєнка. Залишаються його вислови, що відбивають і гіркоту глибокої мудрості, й любов до життя та України:
-Чи є щось правдивіше за Правду? Є. Неправда. Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користувача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда – брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою у брехні…
-Недовіра настільки глибоко засіла в наших душах, що ідея хуторянства, як спосіб виживання, яка історично була сформована долею України, до сьогодні живе в українцях.
-Врятуймо мову – мова врятує нас!
-Життя – безцінний злиток, зроблений з любові.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух «Рідна країна»
