30 вересня християнська церква вшановує пам’ять великомучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Це трагічне і величне християнське свято.
За часів царювання імператора Адріана, у ІІ сторіччі жила в Римі вдова, родом італійка, на ім'я Софія, що в перекладі означає — «мудрість». Вона була християнкою і, відповідно до свого імені, жила розважливо — за тією премудрістю, яку вихваляє апостол Яків, кажучи: «Мудрість, яка виходить зверху, по-перше, чиста, потім мирна, лагідна, покірлива, повна милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна».
Живучі у шлюбі, Софія народила трьох дочок, яких назвала, відповідно до трьох християнських чеснот: Віра, Надія та Любов. Невдовзі після народження третьої дочки вона втратила чоловіка. Однак продовжувала жити благочестиво, догоджаючи Богові молитвою, постом і милостинею, а дочок привчала виявляти в житті ті християнські чесноти, імена яких вони мали.
Діти виростали дуже красивими та розсудливими, а тому незабаром почали привертати до себе увагу. Почув про дівчат і Антіох — начальник області і вирішив подивитися на них. А коли побачив, то відразу зрозумів, що вони християнки. Про це він сповістив царя Адріана, а той не затримався одразу ж послати слуг, щоб вони привели їх до палацу. Помолившись, мати і дочки, взявшись за руки, ніби сплетений вінок, пішли до царя. Коли вони прийшли до нього, Адріан почав розпитувати, якого вони роду, як їх звати і якої вони віри. Коротко згадавши про своє походження та ім'я, Софія почала говорити про Христа. Вона відкрито проповідувала свою віру і, назвавши себе Його рабою, прославила Ісуса Христа. Тоді цар, побачивши перед собою таку мудру жінку, вирішив не судити її відразу.
Він послав Софію разом з дочками до однієї багатої жінки на ім'я Палладія, доручивши їй переконати їх зректися християнської віри, а через три дні привести знову до нього. Коли настав третій день, Софію з дочками привели до Адріана. Вважаючи, що вони легко можуть послухатися його спокусливих слів, цар звернувся до них з пропозицією вклонитися нехристиянським богам. За це він пообіцяв назвати їх своїми дітьми. Однак дівчата відмовилися. Почувши таке, цар запитав матір Софію, як звуть її дочок і скільки їм років. Свята Софія відповіла:
— Ім'я першої моєї дочки Віра, їй дванадцять років, друга — Надія має десять, а третя — Любов всього дев'ять років.
Адріан почав знову вмовляти їх зректися віри Христової, але вони знову відмовилися. І тоді він по черзві відправив їх на муки. А їхню матір примусив дивитися на страждання своїх дітей. Однак, які б катування вони не приймали, залишались спокійними і терплячими. Мучитель, не знаючи, що ще робити з ними, засудив їх до страти мечем.
Вони по черзі прощались з марір’ю і помирали. Мати ж ніскільки не журилася за доньками, бо любов до Бога перемогла в ній сердечний смуток і материнський жаль за дітей. Вона турбувалася тільки про те, щоб її дочки не злякалася мук і не відступили від Господа. Коли останній з її дітей відтяли голову мечем, Софія забрала їх тіла, поклала у коштовну домовину й, прикрасивши, як належить, вивезла за місто, де і поховала з честю на високому пагорбі. Залишаючись на могилі три дні, вона ревно молилася й незабаром сама пішла до Бога. Віруючі поховали її разом з дочками.
Так мудра Софія закінчила своє життя, принісши в дар Святій Трійці трьох доброчесних дочок: Віру, Надію та Любов.
Мучителі, вражені такою силою любові до християнського бога, схилилися перед величчю цих смертей і побудували їм храм, а свідки трагедії рознесли цю історію по всьому світові.
Незважаючи на страшну історію, це свято завжди сприймалося радісно. Адже три дівчини і їхня мати показали, що для людей, зміцнених благодаттю Святого Духа, недоліки тілесних сил не перешкоджають прояву сили духу та мужності.
З давніх часів у день Вірі, Надії, Любові і Софії жінкам з цими іменами дарують подарунки. Іменинниці ж 30 вересня за традицією відправляються на вранішню службу в храм, щоб вшанувати своїх батьків.
Від початку вшанування цей день вважався одним з жіночих свят, а тому 30 вересня всім жінкам дозволялося не працювати, навіть не виконувати хатньої роботи.
Аліна Астахова, «Рідна країна»
