19 березня – ювілей Ліни Костенко

maximum.fm

Ліна мріяла стати льотчицею – навіть сама зробила парашут
із простирадла та маминої парасолі. Щоправда, стрибок з горища із цим пристроєм
ледве не закінчився трагічно…

Ліна мала стати вчителькою, закінчивши педагогічний інститут.

А постала перед Україною й цілим світом в іпостасі
великої поетеси, яку неможливо порівняти з жодною й жодним іншими – бо вона
незрівнянна.

Ліна Костенко обрала найважче: бути завжди вільною й чесною перед собою і
світом. За часів, коли славословити владі було неабияк комфортно, а просто
мовчати – безпечно, голос Ліни лунав безстрашно і безкомпромісно. Вона була
серед тих, кого згодом назвуть шістдесятниками.

1966р. у Львові, на суді дисидентів Мирослави
Зваричевської, Михайла Осадчого та братів
Горинів разом з Чорноволом кидала їм квіти і вигукувала: «Слава!», затим
підбігла до Зваричевської й поклала їй у руку шоколадку. Наступного року
підтримувала на суді Чорновола. Брала участь у вечорах Клубу творчої молоді.

Радянська влада на довгі 16 років заборонила не лише
видавати Лінині твори, а й просто згадувати її ім’я. І вона емігрувала
у творчість. Саме тоді з’явились «Маруся Чурай»,
«Берестечко», численні вірші, котрі українські люди переписували й передавали
одне одному, як живу воду під час лютої спраги. Коли ж роман «Маруся Чурай»
нарешті вийшов друком, до книгарень шикувалися довжелезні черги.

По смерті коханого чоловіка Ліна Василівна мовчала 10
років, дистанціюючись від літературних та кололітературних кіл. Потім з’явилися «Записки українського самашедшого».
Роман, що потребує нині, у нашому болотяному сьогоденні, нового прочитання й
осмислення.

Була ще одна «еміграція», до Чорнобильської зони – туди
письменниця їздила від 91-го. Казала, що одне — в столиці співати «Ще не вмерла
Україна…», а от рушати туди, де вона вмерла, і зберегти пам’ять – зовсім інше…

Ліна Костенко не служила жодній владі. Відмовилася від
найвищої державної нагороди, яку їй хотів вручити Віктор Ющенко: «Політичної
біжутерії не ношу!».

Її знаття про
себе, минувшину і сучасних їй людей та їхній світ – глибоке, мудре й іронічне.
Як саме життя…

Понад 20 років тому Ліна Костенко сказала: «Це щось відбувається дуже негарне, що всім
здається, що все геть погане… Колись пірати, для того, щоб збити корабель з
курсу, підкладали під компас сокиру. І коли корабель починало водити і він
збивався з курсу, піратам було легко його захопити. Я боюся, що нас збивають з
курсу…» Вона сказала це, прозираючи крізь час, у наше сьогодні, чи не так?

Вислів «людина-епоха» — не про неї. Й не лише тому, що
він надумано-нещирий. Найперше - тому,
що Ліна Костенко – над епохою. Вона – в тому позачассі, де сам Господь говорить
із Генієм як з рівним собі.

Читаймо вірші Ліни Костенко. Вони подовжують наше буття в
Українському світі й роблять нас щасливими.

* * *

Вечірнє сонце,
дякую за день!

Вечірнє сонце,
дякую за втому.

За тих лісів
просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій
світанок, і за твій зеніт,

і за мої
обпечені зеніти.

За те, що завтра
хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі,
за дитячий сміх.

За те, що можу,
і за те, що мушу.