10 квітня 1933 року народився український письменник Віктор Близнець

uk.wikipedia.org

«Він був совістю. Вірніше –

Чистим голосом її…»

М.Сом

1988р. творчість Віктора Близнеця — автора чудових оповідань для дітей, повісті «Древляни», перекладу сучасною мовою «Повісті минулих літ» — була відзначена літературною премією імені Лесі Українки. 2003р. заснована премія вже його імені, за назвою одного з творів – «Звук павутинки».

Віктор Близнець про це в земному житті не довідався. За тиждень до свого 48-річчя, 2 квітня 1981-го, він з власної волі покинув наш світ…

Віктор Семенович Близнець народився у с.Володимирівка Компаніївського району на Кіровоградщині, четвертим дитям у багатодітній селянській родині. За часів німецької окупації метрика десь загубилася, тож мама визначила дату народження хлопчика, покладаючись на власну пам’ять: «У голодовку перед Паскою». Так і записали: 10 квітня 1933р.

Сам Віктор був обдарований дивовижною пам’яттю, в якій картини світу закарбувалися ледве не з пелюшок. Пізніше згадував: «…побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини. … Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя».

Вікторові батьки познайомилися в часи Громадянської війни. Щойно взявши шлюб, вирушили «воювати з Врангелем». Потім оселилися на Кіровоградщині. Батько, вдатний тесля і чудовий оповідач, був своїм шістьом дітям дуже близькою людиною: «… першою книгою, першою школою, відкривав землю батьків, … це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога». Мама, сільська вчителька, дбала про родину, достеменно знала українські традиції та звичаї, прикмети й повір’я.

Знання вабили хлопця, пробуджували мрії, та щойно пішов до школи, як почалася війна. По війні не було ні підручників, ні зошитів та олівців. Віктор пізніше згадуватиме, як мама фарбувала крохмалем газету і в такий спосіб щодня по сторінці відтворювала буквар…

Вчився хлопець добре, любив читати, писав вірші. Компаніївську середню школу закінчиів із золотою медаллю.

1952р. В.Близнець вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Навчався разом і товаришував із Василем Симоненком, Тамарою Коломієць, Миколою Сомом.

Від 1957р., по завершенні навчання, працював у газетах та журналах – кореспондентом, завідувачем відділу, згодом – заступником головного редактора видавництва «Молодь».

Перші оповідання показав відомому вже на той час дитячому письменникові Всеволоду Нестайку, і той дуже схвально поставився до них, порадив працювати. Потім В.Нестайко згадував: «…Оповідання були по-справжньому талановиті, свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою». Так у 1963р. вийшла друком перша збірка оповідань В.Близнеця для дітей — «Ойойкове гніздо».

1968 рік був позначений в українській літературі «Древлянами» Віктора Близнеця. Твір багато в чому автобіографічний, з якого постають образи кількох поколінь питомих поліщуків, про це свідчить і підзаголовок: «З батькових оповідок»…

Це був час, коли почалася широкомасштабна нагінка щодо всього українського. Переступний час нищення української національної сівідомості, початок переслідувань української інтелігенції.

Віктор Близнець «втік» у дитячу літературу. 1970р. вийшла друком книга «Звук павутинки», про її автора голосно заговорили як про одного з найталановитіших дитячих письменників, Олесь Гончар порівняв її з «Маленьким принцем» А.Сент-Екзюпері. У наступних повістях – «Мовчун» (1972), «Женя і Синько» (1974), «Земля Світлячків» (1979) В.Близнець демонструє світоглядне протистояння системі. У його світі живуть, діють і мислять маленькі герої, чиї моральні вартості, найперше – людська гідність – стають прикладом для дорослих. Близнець відверто говорить з юними читачами про речі, найважливіші для становлення людської душі: життя і смерть, правду і брехню, любов і ненависть. Він не намагається бути сентиментальним, не робить «поблажку» на вік, адже переконаний, що тільки правдою життя можна виховати справжню людину. Згодом Близнець скаже: «Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце...»

Цензура жорстко «причесувала» твори Близнеця, він страждав, ідучи на компроміси – і йшов на них, як, скажімо, під час роботи над творами для дорослих: романом «Підземні барикади» (1977) та повістю «Вибух»(1980) – створеними цілком у дусі соцреалізму.

Лебединою піснею Віктора Близнеця став переклад сучасною українською мовою літопису «Повість минулих літ», ілюстрований унікальними гравюрами Григорія Якутовича.

Тим часом країна поринула у баговиння суцільних «одобрямсу» та «однаковості», де кожен інакший, самобутній, неподібний творчий голос сприймався як крамола. Дітклива душа письменника не змогла знайти собі опертя у цій трясовині. (Згодом В.Базилевський напише: «Йому не вистачило сил, аби переступити грань неможливого»).

Віктор Близнець пішов слідом Григора Тютюнника – улюбленого письменника і товариша, який вкоротив собі віку за рік до того…