Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. Народився 12 травня 1936 року на Тернопільщині.
У доробку митця приблизно 5000 картин. За версією британської газети The Daily Telegraph його ім’я входить до сотні геніїв людства, які створюють багатовимірний образ сучасного світу і, випереджаючи час, визначають напрямки і перспективи розвитку постіндустріальної цивілізації.
Навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділенні декоративного розпису та на відділенні кераміки Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва.
У середині 1960-х років Іван Марчук приїхав до Києва і саме тут віднайшов власний шлях у мистецькому просторі. Радянська влада не визнавала робіт художника, які жодним чином не вписувались у рамки соцреалізму.
12 років еміграції (Австралія, Канада, США). З вересня 2001 року після повернення з еміграції майстер живе і працює в Києві.
Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема пльонтанизму, це – назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Вiд слiв «плести», «пльонтати» картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких ниток.
espreso.tv
Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим класифiкацiям. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу...
Згадаємо кілька висловів видатного художника, які розкривають його розуміння світоустрою та життя.
ukrinform.ua
Часто кажуть про щастя, що воно таке і таке. Його важко описати. То такий стан душі, де переплелися і радість, і умиротворення, і тиха печаль, і невимовний смуток. Такі миті швидкоминучі, вони — неповторні. То особливий стан. Ти напевно бачив, Олеже, коли я у ньому перебуваю. Можливо, то і є щастя…
А ще тоді, коли ти твориш. Коли душа летить увись. І то теж, напевно, є щастя, коли ще можеш радіти, що працюєш, здатен дякувати новому і прожитому дню, відчувати, що зроблене тобою бентежить не тільки тебе, але й багатьох інших. Бо в житті, як і в мистецтві, діє принцип паралельності — немає переживання, емоцій, — нема й радощів, світла, отих щасливих моментів. Отак і живу, за таким принципом контрасту.
Дійсно, я трохи скупий на час. Боюся його витрачати на порожні речі — на перегляд телепрограм, загальні просторікування ні про що. За цим можна і втратити всі оті миттєвості, що хтось називає щастям. Тому й поспішаю… Може, й за щастям. Зрештою, зрозумій, я ніколи щось не вигадував, коли ставав за мольберт. Я відчував особливий стан, переживав, вібрував, як струна. І тоді писав до знемоги. А згодом розумів, що все це потрібно не тільки мені, але ще комусь. То хіба такий стан не є щастям?..
Існує багато різних світів, які я хочу створити. Проте з осені 2015 року я не пишу. Ситуація в Україні вбиває в мене будь-яку ініціативу щось робити. Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панує зло, глупота, чорна заздрість, здирництво...
Я читаю газети – там суцільний негатив. У такі моменти хочеться позитиву. Тоді йду до мольберта, щоб себе потішити, здивувати. А потім мої картини дивують людей. Хоча є такі мої твори, що викликають сльози у глядачів. Як ось «Народились, виросли, пішли»: на картині зображена облуплена хатина, із заржавілим дахом, похиленим тином, у якій колись жили люди. Дивлячись на неї, згадуєш своє дитинство, життя...
Мене сповнюватимуть позитивні емоції, коли ми житимемо прекрасно, коли тішитимемось. Не можу дивитися на людей – вони сумні, бо погрузли в проблемах. Хоча ті, хто живе за високими мурами, не сумують. У них є тільки страх, тому ховаються від людей.
Україна — найбагатша країна, але вона не вміє жити по-багатому. Мені шкода її – спустошеної, брудної. Мене злить абсолютна відсутність побутової культури. Якби я був мером столиці, то перше, що зробив би, запровадив би жорстку екологічну поліцію. За кожен недопалок платили би по 1000 гривень, за залишине сміття – ще більше. Інакше наших людей не привчити до культури. Скільки грошей зібрали би!
Тож спершу треба почистити територію, а потім – почистити мізки. Вийдіть на вулицю – запитайте школяра, що таке «етика». Хіба хтось цього вчить? Люди не вміють звертатися одне до одного. «Гей, мужчино!» – все одно, що вигукнути: «Гей, корово!». Але ж є чудові українські звернення «пан», «пані».
Не всі можуть себе проявити на цій території (в Україні. – Ред.). І я проявив себе наперекір усьому. Двадцять років під забороною, депресії – попри все я працював. У 1989 році я емігрував, щоб вилікуватися психологічно.
Держава не допомогла мені ні на копійку. Майстерню не дали і з музеєм не допомогли. Якби свого часу почалося його будівництво, то зараз там проходили би майстер-класи, там була би майстерня, відпочинкове приміщення. Це був би багатофункціональний мистецький центр ім. Івана Марчука. Були охочі будувати музей, знайшли територію для цього, але всі проекти так і залишилися лише на папері.
А щоб створити приватний музей, мені треба продати добру кількість своїх картин. І поки такий музей побудують, то я вже й не тішитимуся з того. Зараз мені пропонують створити музей у Тернополі – у Замку над озером. Я поки не дав згоди, адже бачу, куди котиться країна. Тому хочу, щоб мої картини посіялися по світу.
Я – абсолютно вільна людина. Навіть за кордоном жив замкнуто. Боявся контрактів, адже бачив, що вони роблять із художниками. Однак я там малював – і мені ніхто не заважав, а найбільшою розвагою було відвідування виставок.
espreso.tv
Талант не можна затискати, він має повноцінно прорости і дати насолоду світу. Якщо держава не пестить його, то стає ворогом цього таланту, і він змушений тікати. Україна не переносить винятково розумних, талановитих людей. Вона не поливає квіти – вони в’януть. Хоча народжує на квадратний метр найбільше талантів у світі. І де вони?.. Ось і мені успіх нічого не дав...
Біда у тому, що наші люди часто роблять зло. Зло взагалі легше чинити, воно багатьох зусиль не вартує. Але тоді когось іншого душа більше болить. А от робити добро — це складніше, це треба докласти певних зусиль...
Прикро, що в Україні багато заздрості, підлості. Я жив у світі, а не знав, що це таке. Там немає такого. Там усі тішаться твоїм успіхом, більше того, здавалося б, чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку. Ти береш когось за приклад, маєш певний орієнтир. Та у нас часто навпаки, успіх — це поштовх до того, аби когось очорнити, спаплюжити, звалити його з п'єдесталу.
Мені болить, що маса людей просто не мають мети. Живуть собі, як Бог дає, і все. Таке враження, що всі дивляться назад, щось порівнюють, згадують, страждають за тим, ніби кращим, що було. Але коли будеш постійно озиратися, то відстанеш. Відстанеш назавжди, і тебе обженуть. А люди це часто не розуміють, особливо на селі, живуть своїми одвічними клопотами, ніби між небом і землею перебувають.
Я вже казав колись: дайте мені тисячу років — і я розмалюю Небо! Тільки дайте таку можливість. Це ж така була б картина! Там, у високості стільки простору. стільки безмежжя, тільки працюй і працюй. Фантазуй, заливай це все фарбами, твори і радій, що твориш…
* Цитати Івана Марчука — з інтерв’ю Еспресо.TV та Укрінформу, записаних у минулому році
