«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка…» Так з телеекранів звертався до української малечі загальний улюбленець Дід Панас у передачі «На добраніч, діти».
Його колоритна зовнішність (справжні козацькі вуса, гарна вишиванка, теплий голос із непідробно українськими інтонаціями); інтер’єр української світлиці з рушниками; винятково українські казки створювали незабутнє враження і на малюків, і на дорослих. Для всіх глядачів він був рідним і впізнаваним. Для «контори» через таку неприховану українськість – підозрілим.
Ну, та в «органах» знали добре, як насправді називався актор. А от глядацтво переважно не знало.Тому розповімо про Петра Юхимовича Весклярова трохи докладніше.
Народився майбутній актор у Тальному Уманського повіту Київської губернії (нині це Черкащина). А прізвище від народження мав нібито Вескляр і походив із добропорядної єврейської родини.
Мешкала родина у так званій комуні – двоповерховому будинку, де оселилося кілька сімей. Одна кімната на сім’ю і спільні кухня та їдальня.
Театром Петро захопився в юності. Відвідував місцевий драмгурток. Тут його й побачили актори, що приїхали на гастролі з Черкас. Так у 1932р. Вескляров став актором Черкаського робітничо-селянського театру.
На самісінькому початку війни Петра мобілізували й скерували на службу до військового театру Південно-Західного фронту. Потрапив у оточення, опинився у таборі для військовополонених, за першої нагоди втік. Повернувся до Києва, що на той час був окупований німцями. Приховавши походження, знайшов роботу на залізниці й одразу створив театральний гурток.
По війні П.Весклярова призначають до Волинського українського музично-драматичного театру ім. Т.Шевченка. Тут актор служив до 1959р., зігравши багато цікавих ролей. Серед них – Микола Задорожній («Украдене щастя» І.Франка), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), , Городничий («Ревізор» М.Гоголя)…
Працюючи в Луцьку, отримав запрошення зніматися в кіно. Переїхав до Києва. Виявив себе блискучим актором другого плану. Дядько Лев у «Лісовій пісні», дід Петрія у стрічці «Олекса Довбуш», пан Ректор («Вій»), батько Будулая («Циган»)…
Остання роль Весклярова в кіно – селянин у фільмі «Забудьте слово «смерть»», знятому на Одеській кіностудії в 1979р. На той час Петро Юхимович був уже широко відомий як Дідусь Панас із телевізора. Що, до речі, мало не тільки позитивний, а й негативний бік: Весклярова перестали запрошувати зніматися в кіно. Адже яку б роль йому не запропонували, народ бачив у акторові винятково «Дідуся Панаса».
Та це, мабуть, не головна причина, з якої Петрові Весклярову не пропонували головні ролі, й узагалі ролі на «головних» кіностудіях. Причина — майже фантастична. В СРСР, державі тотальної русифікації, актор Вескляров… практично не говорив російською мовою. Завжди – лише українською. На «мовні» питання відповідав жартома: «Я російську вивчити не можу»… У фільмах, де Вескляров усе ж знімався, його персонажів озвучували інші актори.
Але повернімося до нашого улюбленого Діда Панаса. Виявляється, вперше цього колоритного персонажа втілив, щоправда, на радіо, інший актор. Петро Вескляров його час від часу підмінював, аж поки й зовсім не опанував цю роль. Відколи ж з’явилися телевізори, Дідусь Панас, обійшовши в конкурсі 200 претендентів, передислокувався на телеекрани.
Тексти своїх вечірніх казок Петро Юхимович нерідко писав сам. У 1970-і роки, під час активізації «боротьби проти українського буржуазного націоналізму», влада не раз намагалася закрити передачу. Однак кількість обурених звернень була такою, що кожного разу Діда Панаса повертали в ефір.
1988 р. ТБ почало швидко комерціалізуватися, й дідусеві Панасові (як, зрештою, іншим улюбленицям - Катрусі з тьотею Катею) місця на екрані не знайшлося.
Провівши в прямому ефірі майже 25 років, Петро Вескляров опинився на «заслуженому відпочинку». Якийся час виступав у клубах. Мало не до останніх днів мешкав із дружиною в однокімнатці.
Помер актор 5 січня 1994р.
Колеги згадують Петра Юхимовича як людину дуже товариську, з чудовим почуттям гумору, жартівника й прекрасного оповідача.
Вже дорослі люди з ніжністю згадують оте його: «Спи, мій маленький, цить, і зайчик сіренький спить…»
Меморілаьна дошка на будівлі Тальнівської школи, де колись стояв будинок, у якому народився П.Вескляров, з’явилася лише 2019р...
Нікого з родичів Петра Юхимовича в Тальному не залишилося.
Лишилися хіба спогади. Ось один із них. Якось на вулиці, побачивши розкішні козацькі вуса, до актора підбіг хлопчик: «Дідусю, Ви – козак?». Петро Юхимович поважно відказав: «Так, дитино — я, мій дід, всі ми козаки. Бо походимо з Коліївщини»…
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
