В ньому все було незвичайним. Прізвище, яке свідчило про шведське (норвезьке, данське?) походження. Манера ходити (пума на полюванні? Індіанець у розвідці?) – природня чи набута задля більшої оригінальності. Автохарактеристика, невластива людям, свідомим своєї непересічності:«Біографії в мене ніякої нема: я син учителя німецької мови, чоловік я книжний і життя бачив мало…»
Тим часом про енциклопедичну освіченість і різнобічні таланти людини на ім’я Майк Йогансен говорили всі, кому довелося з ним спілкуватися. Талановитий мовознавець, цікавий філософ, до того ж вдатний до технічних наук… Ще й спортсмен на додачу: це ж саме він у клубі харківських письменників змусив неперевершеного (до тих пір) більярдиста Маяковського під столом читати Пушкіна!..
Йогансен близкьо товаришував із Довженком. Разом рибалили, полювали, часом і чарку пили. Разом працювали над сценарієм майбутньої Довженкової «Звенигори». На цій роботі дружба обірвалася. Згодом, 1939р., переляканий О.Довженко напише у «Автобіографії»: «…в сценарії було забагато чортівні і явно націоналістичних тенденцій. Тому я переробив його відсотків на дев’яносто, внаслідок чого автори демонстративно «зняли свої імена»…» На час цього запису було вже два роки як Майка розстріляли…
Йогансенові належить авторство першого українського пригодницького роману — «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Видана 1925-го, книга ситала справжнім, як нині говорять, бестселером: протягом лише року перевидавалася десять разів загальним накладом 100 тисяч примірників.
Він уклав цілу купу словників, посібників з граматики, збірок мудрих висловів різних народів, перший підручник української мови… Початківці, юні й не дуже, брали на озброєння його посібник «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків», не тямлячи, що він у ньому просто-таки знущально глузував із вимог «соцреалізму» до письменницької творчості…
Він міг писати будь-якою з багатьох мов, що їх знав довершено: від латини і старогрецької – до французької, німецької та скандинавських. Однак 1918р., за його ж таки словами, «почав писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше».
1920 р. Майк Йогансен написав вірш «Я знаю, загину»:
…В повiтрi чистiм i синiм.
Мене над мiстом повiсять:
Зорi досвiтнiй в око,
В холодне око дивитись.
Однієї серпневої теплої ночі 1937року за Майком прийшли. Слідчі вимагали зізнань, показів на колег-літераторів. Жодних зізнань і жодних доносів слідчі, а потім і судді, не отримали.
24 жовтня було оголошено обвинувальний висновок:«З 1932 року брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду».
За цим обвинуваченням Йогансена Михайла Гервасійовича засудили до розстрілу.
Вирок Майкові був виконаний із цинізмом, що властивий більшовицьким «бісам» – у ніч проти дня народження, за кілька годин до 41-річчя.
2001р. в серії «Розстріляне відродження» видавництво «Смолоскип» випустило його вибрану прозу.
Мало не 30 років тому востаннє були видані поезії М.Йогансена.
«…Скільки днів любилося з ночами,
Розтавало вранці у вікні,
Скільки птиць летіло над полями,
Не верталося до мене уві сні.
Я іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу…»
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
