28 травня 1916-ого на шістдесятому році життя у Львові помер Іван Франко — письменник, фольклорист, етнограф, літературознавець, філософ, історик.
Видання «Локальна історія» пропонує поглянути на малу батьківщину великого українця — село Нагуєвичі на Самбірщині. Чим живе край, де виростав майбутній поет і що живив його талант?
Ще підлітком у Нагуєвичах Іван Франко годинами засиджувався у батьківській кузні та бігав дивитися як чорні, закіптюжені селяни черпали з землі нафту, що часто виступала масними плямами просто на луках. Тоді ж майбутній письменник хвацько навчився ловити руками рибу, а на схилі літ, коли покручені артритом пальці і привиди в голові не давали спокою, то в лихоманці повертався у рідне село з надією, що саме тут знайде порятунок від усіх своїх недуг. “Решта ж сидить по хатах, бо якось незручно показуватися, що не в церкві”.
“Коваль був другою людиною після священика…“
Можливо, якби в Нагуєвичах, що на Львівщині, не народився письменник Іван Франко, то це красиве, привітне, але трохи сонне село так і залишилося нікому невідомим. Та йому пощастило, бо тепер буквально кожен закуток має тут свою історію.
Ми в’їжджаємо в Нагуєвичі в спекотний полудень і одразу ж прямуємо до місцевості, де знаходиться сімейна садиба письменника. Його родина була достатньо заможною, тож подвір’я велике – з дерев’яною хатою, клунею і величезною кузнею. В центрі – криниця з якою пов’язано кілька цікавих легенд.
“Хату письменника відбудували у 1981 році, — розповідає Ірина Сопотницька із заповідника “Нагуєвичі”, — оскільки колись усе господарство згоріло до тла. Але його намагалися відтворити таким, яким воно було раніше. Для цього фахівці брали кадастрову карту, де вказані всі розміри будівель, орієнтувалися на етнографічний нарис “Моя вітцівська хата” Івана Франка, а також керувалися спогадами старожилів. Бачите, помешкання велике. Таких хат в той час насправді було мало. Це пов’язано з тим, що батько Франка був ковалем, а на селі він вважався другою людиною після священика».
Ірина Сопотницька провадить нас у велику кімнату. І саме тут знаходяться безцінні артефакти: колиска, у якій гойдали Івана Франка та ночви, що належали матері письменника. Їм понад двісті років. Посеред кімнати і великий стіл, вздовж стін — широкі лави. На них не лише сиділи, але й спали, коли хтось із гостей залишався на ніч. Поруч скрині, у яких зберігали одяг. На стінах багато старовинних образів.
Іван Франко ловив рибу, а Василь Стефаник носив за ним кошик
“У сусідній кімнаті, — продовжує розповідь пані Ірина, — Франко проживав після другого свого арешту і написав повість “Захар Беркут”. Сюди, під конвоєм жандармів, письменника гнали пішки з самої Коломиї. Йшов у супроводі поліціянтів, щоб не мав змоги говорити з людьми, бо вважалося, що Каменяр підбурює галичан до неспокою».
Франко, кажуть працівники музею, дуже любив своє село. У дитинстві грався на вигоні з хлопцями, а у місцевій річці збір полюбляв ловив рибу.
“Саме на річці, — додає Ірина Сопотницька, — Франко зустрівся з Василем Стефаником. Останній вчився в Дрогобичі і коли дізнався, що письменник проживає в Нагуєвичах, то вирішив його відвідати. Франка дома не було, рідні сказали, що “Ясь ловить рибу”. Тоді Стефаник пішов шукати його на ріку і побачив, що Франко у підібганих до колін штанях ходить по ріці, а в руках тримає кошик з рибою. Обоє заповнили його доверху і пізніше Стефаник згадував, що “прийшли ми ввечері до хати і смажили оту смачну нагуєвицьку рибу”.
Ставши відомим, письменник не проминав нагоди повертатися у рідні краї. Для Нагуєвич це завжди була подія. Біля його родинної садиби в черзі стояли люди, аби той написав листа чи допоміг з чимось іншим.
Коли в останні роки життя він захворів на ревматоїдний артрит, мав покручені, болісні пальці, які вже не згиналися, то приїздив сюди з надією, що вилікує їх у місцевому джерелі. Тоді йому приснився сон — якщо приїхати в Нагуєвичі і знайти ключі, які він вкинув в дитинстві у криницю, то хвороба відступить. Каменяр намагався так зробити, але сподівання були марними — перед тим у криницю попала блискавка і вітчим засипав її, оскільки таке місце за повір’ям вважалося нечистим. Письменник пробував розкопати криницю, але пальці не слухалися, лопата випадала з рук . Це було у 1913 році. Більше в рідне село Іван Франко ніколи не повернувся…
Річка з соляними берегами
Колись Нагуєвичі були відомі тим, що тут видобували сіль, а пізніше — нафту. Та про це зараз жодної видимої згадки. Ми пробуємо знайти хоч якісь сліди колишніх промислів. Виходимо з музею і йдемо дорогою, сподіваючись розпитати про історію місцевих селян. За провідника зголошується Йосип, якого зустрічаємо на вулиці. Це чоловік середніх років, який не хоче називати своє прізвище і уникає фотоапарата, але разом з тим балакучий і привітний.
“Ось там, — показує він кудись далеко рукою, — тече річка. На її берегах досі виступає соляна ропа. Якщо хочете, то можемо піти, подивитися. Але, майте на увазі, що йти далеченько, трава висока, а внизу ще й мокра, бо останні дні падали дощі”.
Незважаючи на застереження селянина ми таки зголошуємося і через людські городи, а далі поле, де пасуться корови, бредемо до ріки. У деяких місцях з її берегів справді витікає дивна рідина, брудно-коричневого кольору, що схожа на іржу.
“Це соляна ропа, — пояснює нам Йосип, — через це потік називається Солоний, а колись і саме село мало назву Сольне. Бачите, дно і берег густо втоптані коров’ячими слідами. Худоба йде сюди, аби попити-полизати ту ропу, оскільки трава солодка і їй не вистачає солі…”.
Йосип розповідає, що колись солі у селі було дуже багато. Ще у XVII столітті її добували промисловим способом, а люди просто черпали і виварювали в себе вдома. Згодом везли на продаж і заробляли на тому добрі гроші. Пізніше родовища виснажились і цей промисел занепав.
Ми проходжуємося вздовж потічка. На її берегах росте пахуча дика м’ята, з-під ніг пурхають білі метелики, на сусідньому горбі пасуться коні.
Там, де спалювали упирів
Повертаючись у село зауважуємо височезний дерев’яний хрест. Біля нього кам’яна брила. “На цьому місці, — пояснює Йосип, — кілька століть тому спалювали упирів. Вважалося, що це люди, які можуть завдати односельчанам лиха. Вони буцімто мали хвостики і могли перетворюватися у різних істот…”
Хрест не має жодного напису, тому ми не знаємо як сприймати слова чоловіка — чи він говорить всерйоз, а чи просто кепкує над приїжджими. Тому, коли повертаємося додому, то вирішуємо ще раз повернути в музей, аби уточнити інформацію.
Інші селяни, яких прийняли за упирів, загинули на вогні або ще довго лежали попеченими біля золи, помираючи в муках. Згодом про цей факт Іван Франко написав наукову працю “Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 році”. Також є історична згадка, що в 1764 році в Нагуєвичах спалили одну з останніх відьом.
“Такий факт справді був, — пояснює нам працівниця музею Марія Шутко. — У 30-тих роках позаминулого століття у наших краях лютувала холера, яка забирала тисячі життів. Звісно, що люди помирали і в Нагуєвичах. Щодня місцевий цвинтар поповнювався новими могилами. Медицини не було, науки також. Ніхто не розумів, що коїться. Вирішили, що винні упирі, які насилають різні чари. Односельчани зібралися біля церкви і вирішили влаштувати на них полювання. Вони йшли від будинку до будинку, а один з чоловіків, якого звали Гаврило, показував, де живуть упирі. Тепер важко сказати чим він керувався, але відомо, що бідолашних відводили на місце, де зараз хрест і спалювали. Є спогади, як це все відбувалося. Одному мешканцю вдалося вирватися з вогню і втекти. Казали, що коли він біг, то шматки м’яса і шкіри відпадали на ходу…”
“Газ виходив з землі і на ньому варили їсти свиням…“
Від хреста через дерев’яний місток ми переходимо ще одну річку повз картоплю і город з буряками виходимо знову в село. Місцеві провадять нас до одного з господарств. Буцімто там на присадибній ділянці досі можна побачити як на поверхню виступає нафта-сирівець.
“Ходіть за мною, — каже до нас власник помешкання Осип Гром, — я вам усе покажу”.
Ми ступаємо за чоловіком і вже за хвильку відкриваємо від здивування роти. В кінці городу, за конюшиною, справді розкинулася величезна чорна пляма, на якій нічого не росте. Поверхня землі залита густою масною рідиною, яка нестерпно смердить нафтою і булькає.
Власники присадибних ділянок розповідають, що ще за Польщі на місці їхнього городу стояли вишки, які качали нафту. То була золота доба, коли мешкати у Нагуєвичах було дуже вигідно, бо через багаті родовища всі заробляли хороші гроші. Згодом промисел занепав і все, що від нього залишилося, це бетонні колодязі і масні плями на землі.
“Ще у 70-80 роках, за Радянського Союзу, — скрушно зітхає 71-річна Віра Гром, — тут з землі виходило стільки газу, що місцеві ставили металеві конструкції, підпалювали його і варили в баняках свиням їсти…”
Цілюще джерело і “залізний” дуб
Ми хочемо їхати назад до Львова, але місцеві просять, щоб глянули ще одну пам’ятку. В гущавині лісу захована криничка, біля неї величезний, покритий рясним зеленим мохом дуб, який лежить повалений на землі. Довкола джерела збудована гарна дерев’яна капличка. Поруч розташована скульптура дуже позитивного ангела, який стоїть на одній нозі і ніби от-от відірветься від каменю та полетить в небо.
“Ця місцевість, — каже Йосип, — називається Ярина, а вода в цьому джерелі вважається цілющою. Річ у тім, що колись над цією криничкою людям тричі з’являлася Божа Матір. Місцеві одразу ж збудували довкола неї капличку і приходили сюди, щоб помолитися та напитися води. Місце стало відоме, сюди навідувалися паломники з усіх куточків Західної України. Але за радянських часів це не подобалося комуністам. У 1985 році, за їхньою вказівкою, солдати оточили місце і зрубали дуб, який ріс над криницею. Робили усе для того, щоб знищити цю місцевість. Цікаво, що дерево впало, але ні зрушити його з місця, ні розпиляти на шматки ніхто не міг – воно ніби залізне. Дуб і досі продовжує лежати на землі, як мовчазний символ тих подій…”
Ми виходимо з лісу і жмуримося від яскравого сонця. Колоситься жито, над головою пролітає бузьок, десь виспівує якийсь птах.
“Гарне літо, — зітхає селянин на полі, — гарне, але дощове. Ніяк сіно не зберемо. Вам у місті все одно, а нам — біда!”
