«Стій! А то буду стріляти!» – грубий голос зупинив подружжя Мурашків біля їхнього дому у Києві. Була ніч на 15 червня 1919 року.
Після короткого допиту озброєні матроси забрали художника. Наступного дня його знайшли мертвим. Уже понад століття загибель класика українського живопису залишається нерозкритою.
Утім знахідки останніх років вселяють надію пролити світло на події минулого.
Як Крачковський став Мурашком
Життєпис Олександра Мурашка сповнений «білих плям» від самого народження. Невідомо, хто був його батьком. Мати – донька сільського священника зі Стародубщини Марія Іванівна Крачковська. Наразі дані про священичий рід Крачковських дослідники продовжують шукати в архівах.
Хлопець народився 26 серпня, за старим стилем, 1875 року. Церковний запис знайшли нещодавно – у метричній книзі Златоустівської церкви у Києві. Була вона у районі Євбазу. Сьогодні там цирк. У 1930-ті роки цю церкву, як і чимало інших культових споруд Києва, знищили більшовики. Метричний запис містить одну інтригуючу деталь: хрещеним батьком новонародженого Олександра записано саксонського підданого Івана Єфимовича Форштера. Ким була ця людина і як вона опинилася у близькому оточенні звичайної сільської дівчини? Питання поки що залишається без відповіді.
Після народження позашлюбного сина Марія Іванівна відразу віддала дитину в село. Дружина художника Маргарита Мурашко так описувала ранні роки Олександра: «Мати його, Крачковська, не будучи заміжня, не наважилася залишити дитину при собі і віддала її майже відразу до села, при цьому скоро слід дитини вона втратила».
Олександра знайшов дядько, брат по матері, і взяв на виховання. До восьми років він жив у містечку Борзна, що на Чернігівщині. У той період матір йому замінила бабуся, жінка, за словами тієї ж Маргарити Мурашко, «проста, енергійна, добра, розумна і дуже релігійна». Вона любила хлопчика і мала на нього значний вплив.
Прізвище «Мурашко» майбутній художник отримав від вітчима. Олександр Іванович Мурашко був чернігівським міщанином, власником іконостасної майстерні. Своє прізвище він дав пасинку аж після смерті дружини. До цього хлопець 18 років прожив як Крачковський. Офіційно усиновлення зареєстровано 13 серпня 1892 року. Як зазначено у розпорядженні Чернігівської казенної палати, Олександр Мурашко став членом родини «чернігівського міщанина Олександра Івановича Мурашка на правах рідного сина». Однак, згідно з паспортом, деякий час він ще мав подвійне прізвище Крачковський-Мурашко.
Братом його вітчима був Микола Іванович Мурашко. Той самий, що у 1875 році відкрив Київську рисувальну школу. Це був один із перших художніх закладів на території України. Коли юний Олександр перебрався до Києва, він почав відвідувати дядькову школу. На той час там домінували ідеї передвижників, що практикували традиції реалістичного живопису з опорою на академічний малюнок.
Стосунки між дядьком та небожем були доволі непростими, а подекуди навіть конфліктними. Це яскраво проявилося в оцінках і характеристиках, які Микола Мурашко давав своєму «норовливому» родичеві у щоденнику. «Він здається талановитим, але егоїстичний і нібито досить дурний. Сердечність у нього проявляється, але, здається, тоді, коли вона йому не багато вартує», – писав Старий учитель.
Важливим для Олександра у той період був мистецтвознавець Адріан Прахов. Неабиякий талант молодого художника розгледів саме він. Є спогади, в яких Прахов відзначає цілеспрямованість, талановитість і порядність Олександра Мурашка.
Учень Іллі Рєпіна
«Худий, високий, лохматий, сором’язливий», – згадував про молодого художника його свояк Микола Прахов. Таким Олександр Мурашко їде підкорювати Петербург. Там була Академія мистецтв, центральний навчальний заклад усієї імперії. До неї прагнули потрапити усі амбітні майстри. Мурашка спочатку зарахували вільним слухачем, а незабаром перевели в учні. Цікаво, що Мурашко став вихованцем свого земляка – Іллі Рєпіна, який також починав свій шлях у столиці вільним слухачем. Більше того, обидва працювали в іконописних майстернях в Україні. Ілля Рєпін уже в 19 років мав славу умілого іконописця. А Мурашко проходив практику у свого вітчима.
Під впливом історичних полотен Рєпіна молодий Мурашко пише дипломну картину «Похорон кошового». Вона принесла йому звання художника і право на пенсіонерську поїздку за кордон. Усі пенсіонери отримували 2000 рублів на рік і зазвичай починали європейський вояж з Італії. Таким був шлях і Мурашка. Далі через Німеччину – у Париж.
У мистецькій столиці світу художник багато малює, зокрема жінок. «Гріхи молодості» – так пізніше митець назве серію своїх робіт, що зображає паризьких повій. У Парижі він також написав знаменитий «Портрет дівчини у червоному капелюсі».
Після поїздки за кордон Мурашко кілька років живе і працює у Петербурзі, але невдовзі повертається до Києва. Саме вдома реалізувався його талант живописця, педагога й організатора. Спочатку він докладе чималих старань для консолідації місцевих митців. Сприятиме створенню Київського товариства художників. А з початком української революції буде серед засновників Української академії мистецтва (УАМ). Але поки до того, Мурашко пожинає лаври запитаного художника.
У 1909-му його твори вперше демонструють у Європі – на Міжнародній мистецькій виставці у Мюнхені. Полотно «Карусель» отримує золоту медаль другого класу. Її купують за 1200 німецьких марок. Після вирахування комісії художник отримав близько 1000 марок. Згідно з тодішнім курсом, це майже 500 рублів. Власником картини став надвірний радник із Будапешта Макс Маркус. Відтоді слід «Каруселі» губиться, спроби розшукати її успіху не принесли.
Завдяки отриманій у Німеччині нагороді художника помітили організатори Венеційського бієнале. У 1910 році Мурашко виставляє там дві ще зовсім свіжі роботи – «Неділя» та «На терасі». До Києва вони вже не повернулися, оскільки їх купили під час виставки. Цікаво, що з трьох робіт, придбаних у павільйоні Російської імперії, дві належали пензлю Мурашка. До початку Першої світової війни твори українського художника побували на виставках у Кельні, Дюссельдорфі, Берліні, Амстердамі та неодноразово у Мюнхені.
Прихований національний компонент
Історичний 1917-ий стає знаковим у житті Мурашка. Його висувають на здобуття звання академіка петербурзької Академії мистецтв. Проте революційні події переривають процедури. Ставлять вони хрест і на участі митця в московських і петроградських виставках. Відтоді в його біографії розпочався новий, винятково «український», період.
Саме у 1917 році Мурашко стає одним із засновників і професором Української академії мистецтва, першого вищого мистецького навчального закладу в Україні. Це була зіркова команда! Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Григорій Павлуцький.
Олександр Мурашко уже був добре знайомий із педагогічною роботою. Із 1909-го він кілька років викладав у Київському художньому училищі. А у 1913-му відкрив власну студію. Його учнями були: Ніссон Шифрін, Ісак Рабинович, Карпо Трохименко, Анатоль Петрицький, Тіна Омельченко.
Найімовірніше, митець належав до тих українців, яким саме революційні події 1917 року допомогли остаточно усвідомити свою національну приналежність. Мурашко був насамперед портретистом і жанрових речей створив не так уже й багато. Тому помітити у його творах національний компонент подекуди складно. Проте не лише в жанрових сюжетах проявляється національний стиль. Радше навпаки. У таких творах етнографічні елементи нерідко виступають як ефектний антураж, що робить сюжет «колоритнішим». Звернувшись до зображення народного життя, митець пише картини «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина» та «Праля».
І ось настає фінальний у його житті 1919 рік. 43-річний художник цілком реалізований як у професійному, так і особистому житті. Його дружина – Маргарита Августівна Крюгер. З нею він виховує прийомну дочку Катерину. Останній місяць його життя – найзагадковіший. Спробуймо розібратися у тих подіях.
Смерть Мурашка – помилка ЧК?
Із середини травня 1919 року Мурашко поєднував роботу в УАМ зі службою у Всеукраїнському державному видавництві. Це був орган із важливим ідеологічним навантаженням. Адже видавнича продукція – один із найвагоміших засобів агітації. Мурашко працював у художньому підвідділі Всевидава.
І от наприкінці травня 1919 року у газеті «Известия ВЦИК» опублікували списки осіб, які мали сплатити контрибуцію. Це були примусові грошові внески та надзвичайні революційні податки, які органи нової влади стягували із заможних верств населення. До списків потрапили десятки мешканців Києва, зокрема і Мурашко. Його зобов’язали сплатити 25 тисяч карбованців. Хто відмовлявся вносити гроші – арештовували й відправляли на примусові роботи. Саме це трапилося з Мурашком. Арештували його 8 червня.
Пізніше дружина художника описала з його слів день на примусових роботах. «Стосовно Дарниці він розказував, що їх відразу поставили возити ліс на дрезині. Але не приготували ні їжі, ні нічлігу. Вони самі заселили якусь пусту дачу, знайшли самовар і провізію і, повечерявши, залягли спати. Наступного дня багатьох відпустили, зокрема і його за посвідченням, яке я дістала», – писала Маргарита Мурашко.
Про трагічні події з 14-го на 15 червня нам також відомо завдяки її записам. Ту ніч подружжя провело вдома у сусідів Шустових. Це була родина київського адвоката, вони належали до найближчого оточення художника. Атмосфера в домі панувала «затишна», пили чай, розмовляли. Мурашко розказував про своє дитинство і запальний характер. Сиділи добре, і ніхто не здогадувався про дозвіл ходити лише до першої години ночі. Мурашки прострочили комендантську годину і вийшли з гостей по першій. Жили вони у будинку на вулиці Багговутівській, 25, в районі Лук’янівки.
Існує кілька версій стосовно вбивства Олександра Мурашка. Першим цю тему порушив художник та колега Мурашка по Всевидаву Георгій Лукомський. Його брошура «Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти Е. И. Нарбута, В. Л. Модзалевского, А. А. Мурашко, К. В. Шероцкого и П. Я. Дорошенко» вийшла 1922 року у Берліні. Ця невелика книжечка викликала надзвичайний резонанс.
Він пише: «У чека був добрячий сумбур. Відбулося багато “помилок” від поспіху і невпевненості у владі. І ось те, що спіткало бідного Мурашка, – безперечно, одна з таких помилок, у зв’язку з переплутаними списками». Не минув Лукомський і політичної складової. Він стверджував, що Мурашко «безперечно, був в українських партіях», учасників яких переслідували. Натомість Микола Прахов вказував на прихильність художника до радянської влади і звинувачував українських націоналістів у причетності до його загибелі. Варто додати, що дружинами Прахова і Мурашка були рідні сестри.
Обидва коментатори були переконані, що Мурашка застрелили саме з політичних міркувань. Проте підозрювали у цьому кардинально різні політичні сили.
У радянській історіографії усталилася версія, що митця вбили грабіжники. 17 червня 1919 року газета «Известия ВЦИК» описувала ту ж саму сцену, що і Маргарита Мурашко. «Пізніше труп Мурашка знайшли у будинку 18 на Дорогожицькій вулиці. Бандити зняли з покійного костюм, персні, забрали гроші», – писало видання. Проте вдова з такою версією не погоджувалася. «У будь-якому випадку, це не були просто грабіжники: вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики тощо», – писала вона у спогадах. Хоча на тому, що це було політичне вбивство, вона не наполягала.
Сьогодні радянське трактування не витримує жодної критики. Найімовірніше, вбивство Мурашка вже не буде розкрито остаточно. Але є сподівання, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього світло.
Життя вдови художника також обірвалося трагічно. Після загибелі чоловіка вона зберігала його картини та особисті папери. Упродовж 1920-х років не раз надавала зібраний матеріал дослідникам життя й творчості Олександра Мурашка. Через деякий час Маргарита Августівна вдруге вийшла заміж. Її обранцем став архітектор з Риги, німець за походженням Герман Олександрович Зейберліх (Зойберліх). Десь у 1936 році вона перебралася до Криму, де він тоді працював. У листопаді 1937-го Зейберліха арештували. А через кілька місяців до в’язниці потрапила і Маргарита Августівна. Подружжю інкримінували роботу на німецьку розвідку. У листопаді 1938-го Германа Зейберліха розстріляли. У жовтні 1939-го вирок ухвалили і жінці: п’ять років виправно-трудового табору Карлаг, що в Казахстані. Довідатися її подальшу долю та місце поховання досі не вдалося.
