chrome firefox opera safari iexplorer

Кривавий червень 1941-ого

24 червня 2021 о 18:03

У перші дні радянсько-німецької війни енкаведисти розстріляли у тюрмах Західної України понад 20 тисяч в’язнів. Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів. Коли радянські сили відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір’ях гори трупів. 

Цими днями минають вісімдесяті роковини “кривавого червня”, йдеться в матеріалі видання «Локальна історія».

“Кількість помордованих встановити не можна”

“Образ [в тюрмі] на Лонцького був жахливий. Камери були набиті жахливо помордованими людьми і, щоб дістатися з одної камери до другої, треба було перелазити через гору трупів. Тіла помордованих вже розкладалися і сморід був неймовірний. Щоб пере­бути хоч короткий час в будинку, треба було накла­дати газову маску”, – згадував на еміграції голова Об'єднання колишніх вояків Української повстанської армії Юрій Лопатинський.


Львів'яни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвір'ї в'язниці № 1. м. Львів, 3 липня 1941. Фото zaxid.net

Його курінь увійшов до Львова 30 червня 1941 року. То був батальйон “Нахтігаль” під командуванням Романа Шухевича. Підрозділ вступив у місто вулицею Городоцькою і розташувався на сучасній площі Святого Юра. Після того частина батальйону рушила до тюрми на Лонцького, розташованої неподалік. Ще одна частина — на вулицю Замарстинівську, де була інша в’язниця. 

Одночасно до тюрем збігалися львів’яни, які вже тиждень жили у постійній тривозі, слухаючи звуки пострілів з-за в’язничних мурів. Лідія Кухарчук примчала на пошуки свого чоловіка Григорія. Тіло допомогли знайти молодій жінці друзі... Інша жінка, мати, впізнала свою доньку Іванку за косами. 

Офіційні звіти німецького командування подавали вражаючі описи: “У трьох в’язницях міста було знайдено багато сотень трупів (чоловіків і жінок), замордованих протягом останніх днів. У пивницях військової в’язниці у Львові тільки в одній камері було близько 120 трупів, чоловіків і жінок, поскладаних одні на одних. Більша частина помордованих у в’язницях ҐПУ. У одній кімнаті в’язниці лежало  65 трупів чоловіків і жінок, поскладаних одні на одних. На подвір’ї в’язниці були знайдені групові могили з принаймні 150 трупами… У пивниці в’язниці ҐПУ досі знаходиться велика кількість помордованих, докладного числа яких не можна встановити, оскільки доступ до вказаних в’язниць замурований”.

“Шукали знак, щоб розпізнати”

Львів був не єдиним містом, у якому відбулися масові розстріли. Такі ж жахіття пережили інші галицькі міста, із яких відступала Червона армія.

“Між Надвірною і Дилятином, у селі Лоєво, відкопали одну велику яму із замордованими нашими людьми, серед яких були жінки і чоловіки різного віку, в усіх були проламані черепи. Таке видовисько залишається у пам’яті на ціле життя”, – згадував пізніше Олесь Гуменюк, боєць дивізії “Галичина” та Української повстанської армії.

Подібні історії десятиліттями ширилися і про Лисовицький ліс на Стрийщині — аж до років Незалежности. Авторці у дитинстві випадало слухати ці перекази особисто.

Частину в’язнів розстріляли у Золочівському замку, котрий радянці перетворили на в’язницю. Роман Загоруйко, — пізніше сотенний УПА під псевдом “Лапайдух, —  приходив з матір’ю шукати там свого брата Івана. Ось що вони застали: “З двох уже розкопаних ям... жиди за наказом німців повитягали трупів і поскладали їх на тюремному подвір’ї рядами. Картина була жахлива. Розпороті животи, обдерта шкіра на руках і ногах, відрізані у жінок груди, відрубані руки, ноги”.

Загоруйкові не вдалося знайти тіло брата: “Ми з мамою також ходили поміж трупів, приглядаючись до них, шукаючи якогось знаку, по якому можна було б розпізнати Івана. Але все даремно”.

“Наші серця прорізали постріли”

Тижнем раніше гітлерівська Німеччина розпочала наступ на СРСР.

“Ми ще не докінчили пити чаю, як кілька бомб вибухли близько тюрми, й детонації сколихнули мурами, що аж де-не-де вікна потріскали. Це вже тобі не жарт!”, – згадував Богдан Казанівський, член ОУН (б) з Радехівщини, заарештований під час спроби нелегально перейти кордон між СРСР і Третім Рейхом. 

Так в’язні тюрем на Західній Україні довідалися про початок війни між двома тоталітарними режимами.

Наступним сигналом про початок екстраординарних подій стало різке збільшення озброєних загонів НКВД. 

“Усі змовкли і дивилися у двері, де з наїженими крісами стояло п’ять енкаведистів у повному бойовому виряді, включно з протигазовими масками при боці”, – описував Казанівський у книжці спогадів “Шляхом Леґенди”.

Західна Україна вмить перетворилася на прифронтову зону. А в’язні стали проблемою для чекістів.

Наступного дня, 23 червня, з’явився план термінової евакуації поневолених. Згідно з інструкціями, понад 23 тисячі в’язнів із тюрем Галичини, Волині та Буковини мали вивезти у в’язниці Киргизії, Башкортостану, Красноярського краю, Архангельської, Чкаловської, Омської та інших областей. Для операції вимагалося 778 вагонів.

Насправді евакуацію передбачали не для всіх в’язнів. У тюрмах почалася “селекція” поневолених. Від нацистської вона відрізнялася лише тим, що ув’язнені не мусили проходити попри своїх суддів-катів…

photo-lviv.in.ua

Політв’язнів, яких звинувачували в особливо тяжких, на думку каральних органів, “гріхах”, — на кшталт членства в ОУН, — розстрілювали. Решта — могли ще жити. Поки що...

Вночі на вівторок 24 червня розстріли припинилися. У тюрмі запанувала тиша. Невільники запідозрили, що в’язницю всі покинули. Вони почали вибиратися з камер, частина навіть вийшла на подвір’я. Їхня відносна воля тривала недовго — гарнізон тюрми повернувся після короткого відступу і в обід загнав в’язнів назад у камери. У середу розстріли відновилися.

Станом на вечір 24 червня у трьох міських тюрмах – Лонцького, Бригідках та Замарстинівській – розстріляли 1808 людей. Невелику частину арештантів, ув’язнених переважно за побутові злочини, випустили. Ще якусь частку — вивезли углиб Союзу.

Розстріли тривали до суботи, 28 червня. 

“Людський розум не в силі збагнути”

У Луцьку події відбувалися драматично. Іще 23 червня, перед обідом, усіх в’язнів вигнали “с вєщамі” на подвір’я. Всім скомандували: хто засуджений за “політичною” статтею 54-11.2, – тобто за участь в ОУН, — іти ліворуч. Решті — праворуч. Коли в’язні розділилися, один із енкаведистів попередив: усі “політичні”, які помилково чи навмисне пішли направо, мусять виправити помилку, інакше – розстріл.

Далі у секторі зліва пролунали вибухи гранат. Потім застрекотіли кулемети, почулися крики. Нажахані “неполітичні” кинулися до муру, намагаючись видряпатися нагору. Вони силкувалися продертися через колючий дріт, який вінчав огорожу, щоб вибратися назовні. Тоді вогонь відкрили і по них. Тих, хто втік, наздоганяли.

Невелику кількість в’язнів, яким вдалося уникнути загибелі, повернули назад у камери. Наступного дня їх вигнали прибирати тіла. 

“Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути, – згадував згодом оунівець, а після війни — шевченкознавець, Микола Куделя. – У жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива – від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров'ю, обліплена мізками, людським м'ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові…”.

Невільники закопували тіла увесь день. Під померлими знаходилися ще живі люди. Одного сердегу в’язням вдалося непомітно визволити. Він приєднався до гурту в ролі ще одного “прибиральника”. Іншого вцілілого арештанта запримітив наглядач – і розстріляв упритул.

Доповідна записка НКВД малювала інакшу картину  — начебто під час бомбардування виник переполох. А в’язні скористалися оказією і підняли бунт, добралися до тюремного складу, де була холодна зброя. Тож гарнізон нібито придушив бунт.

Загальна кількість жертв Луцької тюрми склала майже 2 тисячі осіб.

Криваві розправи відбувалися у кожній тюрмі на Західній Україні.

У Стрийській в’язниці загинуло понад тисячу в’язнів. Стільки ж — у Самборі.

У Тернополі 23-24 червня розстріляли в’язнів, засуджених раніше до страти. Решті арештантів вдалося вціліти завдяки віддаленості міста від кордонів. І тому фактові, що основний удар припав північніше. Відтак тисяча в’язнів тернопільської тюрми вирушила пішим маршем на Волочиськ, а звідти – ешелонами на схід.

У Бережанах розстріляли 48 невільників. В Острозі евакуацією не переймалися – всі 77 жертв були страчені 26-27 червня.

Обдурити смерть

Завдяки поодиноким щасливцям, яким вдалося врятувати свої життя, ми сьогодні маємо змогу читати не лише документи карателів, а й свідчення жертв.

Найпоширенішим методом обдурити смерть було сказати у відповідь на  назване наглядачем прізвище, що такого вже забрали. У загальному сум’ятті й поспіху кати не бралися перевіряти, хто є хто. Якщо енкаведистам не вистачало часу на страту всіх, так можна було врятуватися.

Саме такий спосіб використав Богдан Казанівський:

“У середу прийшла черга на мене. У дверях стало кілька енкаведистів і один з них вичитав моє прізвище.

– Такого на камері немає, – поспішив я відповісти енкаведистові.

– Нєт? – запитав у свою чергу енкаведист.

– Нєт, – потвердив один поляк, який зрозумів мій маневр”.

На тлі хвилі масових поховань, які саме в ці дні відбувалися по всій Західній Україні, цей бюрократичний обмін документами видається сплавом бездушності та цинізму.

Наступного місяця жертвами указу Берії став шерег в’язнів із центральних областей України. Серед загиблих був український поет Володимир Свідзинський, який пережив “Розстріляне Відродження”. Його спалили живцем.

“Противник контролював кожен наш рух”

Радянські в’язниці з початком бойових дій почали поповнюватися новими арештантами. Уже 24 червня у звітах львівських енкаведистів згадувалося: “Від початку війни у тюрму №1 поступають арештовані, яких приймають без належного оформлення, переважно за списками, без вказаних мотивів та статей обвинувачення, у той час, серед них є активні ОУНівці, шпигуни, диверсанти і військовополонені, а також особи, затримані під час облави”. За цими словами — страшна небезпека для будь-кого з випадкових перехожих у ті дні.

Одночасно з наступом нацистських військ ОУН підняла антирадянське повстання.

Перші постріли пролунали ще 22 червня 1941 року на Жовківському та Янівському передмістях. Представники радянської влади, нажахані – як гадалося – наступом ворога, покинули Львів уночі на 24 червня.

Наступної ночі боївка націоналістів напала на в’язницю №1 – тюрму на Лонцького.  Бандерівцям вдалося звільнити понад триста осіб.

З переполоху вдалося скористатися польським офіцерам. Їм пощастило, що напад припав на те крило, де були їхні камери. До того ж, допомогла фахова виучка: професійним військовикам було легше зорієнтуватися в ситуації.

Серед визволених невільників була українська черниця, ігуменя монастиря сестер Василіянок, Олена Вітер. У роки нацистської окупації вона заопікувалася порятунком євреїв Львова; згодом Ізраїль удостоїв її титула Праведника народів світу.

Націоналісти обстрілювали відступаючих радянців з кількох точок. Вогонь вівся, зокрема, з височини Личаківського цвинтаря та вежі костелу Єлизавети.

У відповідь радянська влада розгорнула терор. По відчинених вікнах відкривали вогонь без попередження. Із 25 червня у місті влаштовували облави на дорослих чоловіків-українців. Енкаведисти хапали людей прямо на вулицях і відправляли у тюрму – переважно молодих.

Однією з жертв мало не став письменник Остап Тарнавський, автор спогадів про Львів воєнної доби. Він кілька днів переховувався від безупинних облав. Якось від невідомого пострілу буквально на порозі будинку загинув радянський офіцер. Під домом з’явилася вантажівка з енкаведистами. Несподівано почулася стрілянина з боку Високого Замку, і непрохані гості втекли.

Згодом у небі з’явилася німецька авіація. Основною ціллю нацистів були об’єкти інфраструктури, у другу чергу — окремі міста. Найбільше постраждали околиці Стрия, де розташовувалися аеродроми.

Радянці, попри несподіваність атаки, вступали у повітряні бої з нацистами. Час від часу вдавалося схопити пілотів. Їх розстрілювали без суду і слідства усупереч конвенціям про поводження з військовополоненими. Так, у Чернівцях жертвами, поруч з місцевими ув’язненими, згідно зі звітом обласного управління НКВД, стали “один німецький льотчик і двоє привезених ранених”.

Процес ексгумації розстріляних в'язнів у тюрмі. 3 липня 1941 р., м. Львів. Для проведення цих робіт німці примусово зігнали львівських євреїв. Архів ЦДВР

…Щойно радянські війська вийшли з міст, люди кинулися до тюрем розшукувати тіла своїх рідних та близьких. Серед загиблих був брат Романа Шухевича Юрій. У Чернівцях убили брата співака Дмитра Гнатюка Івана.

У перші два тижні від початку радянсько-нацистської війни енкаведисти знищили у тюрмах приблизно 24 тисячі людей. Частину в’язнів так і не впізнали. Їх хоронили у братських могилах.

Розділи: Суспільство

2 серпня

Інші дати
Іван Підоплічко
1905 – український зоолог, палеонтолог, теріолог, засновник археозоологічних досліджень в Україні. Засновник Українського теріологічного товариства. Ініціатор створення довідника «Фауна України» в 40 т. та Національного науково-природничого музею АН України.
Розгорнути
Сергій Нігоян
1993 – учасник Євромайдану в Києві, перший загиблий під час протистоянь на вулиці Грушевського. Герой України.
Розгорнути
Народився Кость Буревій
(1888, Росія – 1934) - український поет, драматург, театрознавець, літературний критик. Автор історичної драми «Павло Полуботок», сатиричних творів «Опортунія», «Хами», «Чотири Чемберлени».
Червоні чвари! Час червоний! Чурило черево чи чоло, чи чо, чи чох, чи чор зна що? Чи очі плачуть, чи регочуть? (Кость Буревій)
Розгорнути