Михайло Слабченко – видатний український історик, юрист, академік ВУАН, наукова кар’єра якого у 47 років була цинічно перервана сталінськими посіпаками. Решта життя пройшла в тюрмах і боротьбі за виживання. Так радянська влада ламала долі талановитих і неординарних особистостей.
Народився 9 липня 1882 року в Нерубайських Хуторах поблизу Одеси (нині – село Нерубайське Біляївського району Одеської області). Батько працював каменярем, і син змалку допомагав йому в нелегкій роботі. Закінчивши початкову школу, він вступив до Одеського духовного училища. То був єдиний шлях до знань, оскільки грошей родина не мала, а там навчатися можна було державним коштом. Далі – Одеська духовна семінарія, де на третьому курсі Михайла відрахували за участь у підпільному гуртку студентів. Коли про це дізнався батько, вигнав сина з дому. Михайлові довелося жити в Одеському порту, працювати вантажником, палітурником, братися за будь-яку роботу.
1903 року він склав іспити екстерном у 3-й Одеській гімназії та вступив на історико-філологічний факультет місцевого університету. За два роки перевівся на юридичний факультет, ставши спеціалістом із історії права. Був членом перших українських політичних партій Наддніпрянщини – РУП і УСДРП. Уже 1907 року він дійшов такого висновку про стан української науки того часу:
“Тому то у нас і немає досі більш-менш великих наукових праць, що між іншим кожний українець йде своїм шляхом. Інтелігенція, як ціле, як, так сказати, мозок нації, повинна мати одну мову. Без мови – немає нації, немає науки й літератури. Скоріше витвориться щось ціле, що буде єднати всіх і не дасть можливості нашим ворогам наносити нам великі і страшні удари”.
Під час навчання в університеті Михайло Слабченко отримав змогу побувати в наукових відрядженнях у Франції та Німеччині. Активно працював в одеському відділенні “Просвіти”. Отримав ступінь кандидата права, але за свою проукраїнську діяльність опинився під жандармським наглядом, а під час Першої світової війни – був призваний до царської армії. Кілька разів отримав поранення й отруєння газами.
На початку 1918 року Михайло повернувся до Одеси, де став свідком і учасником подій Української революції. Підтримував Центральну Раду та Директорію, натомість скептично, а то й вороже ставився до режиму Павла Скоропадського, білогвардійців, більшовиків. Кілька разів потрапляв під арешт і ледве уникнув розстрілу денікінцями.
У 1920-х Михайло Слабченко – один із найяскравіших представників одеської історичної школи. Доцент, потім професор Одеського університету, перетвореного більшовиками після освітньої реформи на інститут народної освіти (університети у “червоних” асоціювалися з царськими часами). То був найплідніший період його діяльності як історика. З-під пера Слабченка вийшли десятки наукових монографії та статей. Зокрема, “Соціально-правова організація Січі Запорізької”, чотиритомне “Господарство Гетьманщини XVII-XVIII століть”, двотомні “Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття”, окремі роботи “Про судівництво в Україні”, “Феодалізм в Україні”, “З історії медвяного права на Україні”. 1929 року Слабченка обрали дійсним членом Всеукраїнської Академії наук.
Та взяти дієву участь у роботі ВУАН йому вже не судилося. На початку 1930 року Михайла Слабченка заарештували чекісти за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. Це була судова розправа над українською інтелігенцією. Вирок – 6 років Соловецького табору особливого призначення та 2 роки пониження у правах. 1937 року він повернувся в Україну, але тут нова трагедія: заарештували й розстріляли сина Тараса – також співробітника ВУАН. Одразу після цього Михайла Слабченка заґратували вдруге.
Цього разу – 10 років заслання до Сибіру, Башкирії, Астрахані. Під час німецько-радянської війни загинули дружина історика та молодший син. Тільки голодного 1947 року Михайло Слабченко дістав дозвіл на повернення до України. Оселився в Первомайську на Миколаївщині. Не маючи змоги ні займатися наукою, ні викладати в університетах, став шкільним вчителем. Викладав дітям і підліткам німецьку мову (загалом Слабченко вільно володів дев’ятьма мовами).
Але тут настали страшні часи “ждановщини”. Секретар первомайського міського комітету КП(б)У Іван Ємець публічно назвав Слабченка агентом міжнародного імперіалізму, фашистом і політичним трупом. Після цього історика не заарештували, але звільнили з роботи. Останні роки він провів у злиднях, практично жебракував, його не полишали думки про самогубство. 27 листопада 1952 року, за три місяці до смерті Сталіна, Михайло Слабченко пішов із життя. За однією версією, він помер від голоду в неопалюваній кімнаті комунальної квартири. За іншою – помер на залізничному переході станції Голта, впавши на землю від виснаження. Чиновники сфальсифікували навіть причину його смерті, вказавши “рак шлунку”. Кладовище у Первомайську, де поховали видатного вченого, невдовзі було знищене.