Польський граф, який став українським священником. Чернець, який умів заробляти гроші і вчив цьому українців. Багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді. Патріот, який все життя відстоював українську ідею – і мав конфлікт з ОУН через неприйняття насильницьких методів боротьби за цю ідею. Людина, яка із християнським смиренням приймала усяку владу – і мала сміливість перечити сильним світу цього, закликаючи до покаяння.
Важко знайти діяча, чий авторитет ще за життя був настільки беззаперечним. Навіть радянська система, яка з легкістю таврувала своїх опонентів «ворогами народу» і сотнями знищувала в таборах чи просто вбивала (така доля чекала двох рідних братів Андрея Шептицького: Леона з родиною енкаведисти розстріляли в маєтку в 1939-му, а Климентій помер у 1951-му у Володимирському Централі) – навіть вона не наважилася зачепити митрополита Андрея. Він проніс свій хрест до кінця, схиляючи голову лише перед Богом.
Польський аристократ – і український священник
Граф Роман Марія Олександер Шептицький (саме таке ім’я він отримав при народженні) був третім сином польського графа Івана (Яна) Шептицького і Софії Фредро – доньки відомого польського письменника Олександра Фредро. Народився він 29 липня 1865 року в селі Прилбичі неподалік Львова. Як і всі нащадки аристократичних родів, початкову освіту здобував вдома, а згодом вчився в гімназіях у Львові та Кракові, чудово володів українською, англійською, французькою, німецькою, польською, староєврейською, латинською та іншими мовами.
І все ж, було в ньому щось особливе – любов до Бога. Вперше рішення стати священиком юний Роман озвучив матері ще в девятирічному віці. Тоді графиня все перевела на жарт: мовляв, ставши священником, він більше не зможе верхи на своєму «маленькому конику їздити». Хоча вона відзначала велику набожність сина і знала, що, якщо його довго десь не видно, то він молиться в капличці.
Ще більше шокувало Софію Шептицьку рішення 18-річного юнака стати монахом-василіанином і змінити римо-католицький обряд на греко-католицький. Для польської шляхти, до якої належали графи Шептицькі, східний обряд асоціювався з українством, а тому був холопським, не гідним уваги. Куди престижніше – військова кар’єра (до слова – рідний брат Шептицького Станіслав став відомим воєначальником, і навіть був міністром оборони Польщі). На це ж благословили батьки і Романа.
Але служба в привілейованому австрійському полку уланів у Кракові виявилася короткою: уже за півроку Роман захворів на скарлатину, яка дала ускладнення – прогресуюче захворювання лімфо системи, що призвело до запалення суглобів. За наполяганням батька, він студіює право та теологію у Вроцлавському та Краківському університетах, здобуває ступінь доктора права, а потім – доктора теології та філософії.
І – як і в дитинстві, бачить своє покликання в служінні Богу й Україні. Батькам нічого не залишається, як скоритися долі і 28 травня 1888 року відвезти сина до монастиря отців Василіан у Добромилі. Стежкою брата піде і Казимир Шептицький – у чернецтві отець Климентій.
«Я українець з діда-прадіда»
Для самого Романа (в чернецтві – Андрея) Шептицького таке прагнення послужитися українському народу було цілком органічне. Він знав, що його предки походили з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини, що отримав грамоту на право земельного володіння ще 1284 року з рук галицько-волинського князя Лева Даниловича. Представники роду Шептицьких – Львівський єпископ Варлаам, Києво-Галицькі митрополити Атанасій і Лев, які стали фундаторами архикатедрального собору святого. Юра у Львові – усі вони були чільними постатями в ієрархії Греко-католицької церкви. «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя», — напише він пізніше в одному зі своїх пастирських листів.
І все ж, йому ще довгий час довелося відстоювати своє право на такий вибір. Коли 12 січня 1901 року владика Андрей Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву, вступивши на митрополичий престол, його насторожено сприйняли і поляки, і українці. Поляки вважали його зрадником, а українці – польським агентом, який намагатиметься розвалити УГКЦ зсередини. І лише багаторічне духовне сподвижицтво, спрямоване на піднесення українського народу, розтопило цей лід недовіри і зробило митрополита беззаперечним авторитетом і духовним лідером.
Економіст і фінансист
Не останню роль у цьому відіграв підприємницький хист митрополита Андрея та вміння заробляти гроші. Попри те, що чернеча обітниця зобов’язувала особисто його до смирення та утримання від розкошів, він вкладав кошти в розвиток різних проєктів, навчаючи українців економічній та фінансовій грамотності і всіляко підтримуючи різні ініціативи. Він же дбав про те, щоб священики, окрім богословських знань, опановували ще й світські ремесла – торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство.
До цього спонукали обставини: УГКЦ не мала жодної державної підтримки ані за Австро-Угорщини, ані за Польщі. У цих умовах церква перетворилася на таку собі державу в державі: у межах УГКЦ Андрей Шептицький сформував неформальний Кабмін, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. Значна частина коштів церкви (і особисто – митрополита) йшли на створення шкіл, лікарень, санаторіїв та музеїв. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею, садівничо-городничої та хліборобської шкіл.
До владики Андрея зверталися за підтримкою з різними бізнес-ініціативами. І майже завжди – отримували її. Ось – лише одна з таких історій. У 1922 році він став співвласником першої української фабрики солодощів «Фортуна», яку відкрила Климентина Авдикевич, вдова професора Перемишльської гімназії, вклавши у справу нерухомість вартістю 10 тисяч доларів. Таку ж суму пізніше інвестував у виробництво ігумен Успенської лаври в Уневі, Климентій Шептицький, якому брат передав свою частку. Коли ж фабричні справи налагодилися, брати Шептицькі відмовилися від своїх майнових прав на користь Климентини Авдикевич. В результаті, у 1935 році фабрика експортувала свої солодощі до європейських держав і навіть до США.
Шептицький успішно розвивав нафтовий промисел на землях, які належали УГКЦ. Він же був ініціатором створення перших заповідників. Кошти на їх утримання і розвиток мав, продаючи польським шляхтичам ліцензії на полювання
У 1910 році митрополит увійшов до складу комітету засновників Земельного банку гіпотечного (ЗБГ) – першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Завдяки Шептицькому ЗБГ став єдиним українським банком, цінні папери якого визнавалися у всіх банках Європи і навіть США. Банк також допомагав українським кооперативам на кшталт «Сільського господаря», «Народної торгівлі» або «Маслосоюзу», який постачав галицькі вершки усьому світу. Як наслідок – у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів.
Андрей Шептицький вважав кооперацію порятунком для українських селян Галичини. «Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі (комори) громадські і всякі інші пожиточні установи», — закликав він.
На заклик Шептицького відроджувати українське село відгукнулося чимало священиків, які засновували осередки товариства «Сільський господар» на парафіях, допомагали створювати при читальнях «Просвіти» громадські склади для зерна та Народні доми, які, крім кредитування селян, займалися виробництвом та збутом продукції.
Як наслідок – лише за 10 років, з 1904 по 1914-й, українська Галичина стала кооперативною республікою, перемігши в чесній конкуренції поляків. Ця кооперація мала свою філософію, що йшла від Божих заповідей: не руйнувати чуже, а піднімати своє, не ненавидіти того, хто багатший, а ставати самому на ноги.
Великий меценат
Андрей Шептицький виступив реформатором багатьох сторін життя українського народу. В церковне богослужіння було запроваджено живу українську мову. Реформовано богословську освіту, реорганізовано духовну семінарію у Львові. Шептицький підтримував українське приватне шкільництво, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, багатьох учнів-богословів направляв на навчання до Рима, Інсбрука, Фрібурга, Відня. Також Владика опікувався сиротинцями, притулками, дитячими садками, фінансово підтримував наукові, освітні, культурно-мистецькі установи, видавництва і громадські організації.
Будучи депутатом Галицького сойму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, Андрей Шептицький відстоював інтереси українського населення Галичини. З його ініціативи 1905 року був створений Львівський національний музей, куди митрополит передав одну з найбільших в Європі колекцію іконопису. У 1914 році він відкриває український університет у Львові, 1923 року – Богословське наукове товариство, 1929-го – Львівська греко-католицька богословська академія, 1939-го – Український католицький інститут церковного з’єднання ім. Йосифа-Веніамина Рутського.
Велику увагу приділяв митрополит і патріотичному вихованню української молоді. Він був одним із засновників української скаутської організації «Пласт» і все життя підтримував її, передавши на потреби пластунів частину своїх земель для таборів, підтримував молодіжні організації «Сокіл», «Січ», щедро помагав товариствам «Просвіта», українській шкільній організації «Рідна Школа» та іншим товариствам, які займалися вихованням підростаючого покоління.
«Давайте молоді таку просвіту, що навчила би їх не лише теорії, а й практики життя. Учіть їх жити… Виробляйте в молоді самодостатність, індивідуальність, учіть їх розраховувати більше на себе, ніж на інших, не оглядаючись на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття», — писав митрополит.
Державник
Будучи церковним лідером, Андрей Шептицький мав вплив і на державні процеси. В часи Української революції 1917—1921 років він використав весь свій авторитет і хист дипломата для підтримки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. 28 лютого 1918 року митрополит виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання Берестейської угоди, після чого Холмщина таки відійшла до УНР. У 1919 році завдяки Шептицькому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнав УНР. У березні 1939-го він підтримав створення Карпатської України, а в червні 1941-го благословив проголошення Акта відновлення Української держави.
Андрей Шептицький мав величезний вплив не лише на Галичині, але й по всьому світу. У 1921—1923 роках митрополит Андрей відвідав українську діаспору за океаном: в Канаді, США, Аргентині, Бразилії. Крім дипломатичних контактів, він організовує був збір пожертв на утримання галицьких сиріт, котрих після Першої світової війни з’явилося дуже багато.
Шептицький одним з перших у 1933-му підняв світову спільноту проти Голодомору 1932–1933 років, започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. Щоправда, радянський уряд від цієї допомоги відмовився, а організована пізніше інформаційна кампанія із применшення масштабів Голодомору нівелювала ці зусилля. Пізніше митрополит вів перемовини з Голлівудом про зйомки фільму про Голодомор.
Попри те, що церква вчить, що всяка влада від Бога, Андрей Шептицький ніколи не боявся йти проти сильних світу цього. У 30-тих роках він різко засуджував політику пацифікації в Галичині і виступав проти репресій щодо українців, переслідування православних священиків і руйнування православних церков. З таким же листом із закликом припинити антирелігійну пропаганду звернувся владика до Сталіна після 1939 року, коли Галичина опинилася в підрадянській зоні. Писав він листи і до Гітлера, намагаючись зупинити насилля. А коли почалися масові розстріли євреїв, дав наказ священникам та ченцям переховувати їх по монастирях та виробляти фальшиві паспорти, щоб врятувати від смерті.
Непрості стосунки склалися у Андрея Шептицького і з ОУН. Цілковито підтримуючи українську ідею, митрополит засуджував атентати та інші терористичні методи, до яких вдавалися націоналісти. Опинившись в епіцентрі протистояння режимів, ідеологій та усіх жахів ХХ століття, владика лишився вірним Божій заповіді – «Не убий».
Очищення від брехні
Радянська влада люто ненавиділа митрополита Шептицького. У матеріалах, зібраних проти нього львівськими енкаведистами в ході оперативної розробки «Ходячие» проти провідних фігур УГКЦ, червоною ниткою проходить твердження: «Не покінчивши з Шептицьким, годі викорінити український націоналізм». І все ж, зачепити владику Андрея не наважився ні Гітлер, ні Сталін – настільки великим і беззаперечним був його авторитет. Хворий, немічний (останні 13 років життя митрополит був прикутий до інвалідного візка – далися взнаки наслідки перенесеної в молодості скарлатини) – він лишався недосяжним для ворогів.
Кампанію дискредитації Андрея Шептицького та УГКЦ радянська пропаганда розгорнула уже після його смерті 1 листопада 1944 року. Почалися арешти владик, монахів, багатьох вірних. У 1947 році заарештували брата Шептицького архімандрита Климентія. Роком раніше був скликаний псевдособор, на якому оголошено про ліквідацію УГКЦ.
Особливо до цього долучився Ярослав Галан, який випустив цілу серію памфлетів, де УГКЦ і Шептицькому закидали співпрацю з німцями, зокрема підтримку дивізії СС «Галичина», «злочини» УПА. Правда, напівправда і відверта брехня, майстерно переплетені в пропагандистських документах, які СРСР демонструвало світові, зробили таки свою справу. Тож суперечки навколо постаті митрополита Шептицького точаться й досі.
Так, досі стоїть питання про оголошення Андрея Шептицького Праведником народів світу за порятунок євреїв. У повоєнні роки цього звання були удостоєні монахи, які виконували настанови свого митрополита. Серед них: архімандрит монахів-студитів Климентій Шептицький, мати-ігуменя Йосифа (Олена Вітер), яка керувала всіма жіночими монастирями, та отець Марко Стек, який займався виготовленням фальшивих документів для євреїв і переправляв їх до монастирів. А от щодо самого Андрея Шептицького меморіал Яд Вашем досі не прийняв такого рішення попри неодноразові звертання Курта Левіна, сина львівського рабина, якого, разом з іншими євреями, митрополит прихистив у своїй оселі під час нацистської окупації Галичини.
Попри це, стараннями того ж Курта Левіна, окремий відділ, присвячений Шептицькому та його діяльності, створено в музеї жертв Голокосту у Вашингтоні. 1 листопада 2013 року Антидефамаційна ліга в Нью-Йорку – американська правозахисна організація, що запобігає антисемітизму та іншим формам нетерпимості щодо євреїв, – нагородила посмертно митрополита за «мужність і героїзм» у порятунку євреїв під час Другої світової війни. Також Андрей Шептицький удостоєний нагороди імені Яна Карського, а 2013 року Єврейська громада України спільно з УГКЦ заснувала медаль митрополита Андрея Шептицького, якою нагороджують осіб, які найбільше прислужилися справі українсько-єврейського примирення.
Відкритим лишається і питання беатифікації митрополита. Перша така спроба відбулась ще в середині 50-х років ХХ ст., згодом піднімалась у 1960-х роках, але мала цілу низку труднощів. Головними противниками цього виступали польські представники з Конгрегації у справах святих, які закидали митрополиту «недостатньо активну позицію» у протидії конфлікту між українцями та поляками в роки Другої світової війни на Волині.
Новий імпульс справа беатифікації отримала після візиту до України у 2001 р. Папи Івана Павла ІІ, який неодноразово схвально відгукувався про Шептицького. У 2015 році «процес звинувачення, виправдання та дослідження історичних документів», який тривав майже півстоліття, закінчився. Папа Римський проголосив усьому світові геройські чесноти Шептицького, після чого Католицька церква називає його Праведним митрополитом. Для остаточного завершення процесу потрібне підтвердження чудесного оздоровлення невиліковно хворого завдяки молитвам до владики Андрея.
За інформацією Українського інституту національної пам'яті
