19 липня минає 169 років від дня народження Володимира Науменка — одного з лідерів київської Старої Громади, багатолітнього редактора журналу «Киевская Старина», журналіста і культуртрегера.

У березні 1917 він якийсь час очолював Центральну Раду, згодом став міністром освіти в останньому уряді Української Держави.

Науменко був одним із найуспішніших менеджерів культури в усій новітній вітчизняній історії. І то за умов, коли українофілів, яких імперська влада вважала вкрай небезпечними бунтарями-сепаратистами, тягали в поліцію і засилали в Сибір навіть за вишиванки й видання безневинних українських етнографічних книжок.

Громадівський, переважно культурно-освітній, рух поширився від середини ХІХ століття. Київська Стара Громада діяла з 1859.

Коли Емський указ 1876 про заборону видань українською мовою фактично унеможливив її легальну діяльність, доводилося дбати про пильне втаємничення багатьох справ і задумів.

Збиралися завжди в когось удома (часто, наприклад, у Миколи Лисенка на Маріїнсько-Благовіщенській), обов'язково за накритим для чаювання столом, аби, коли б завітав поліцай, усе виглядало як дружнє частування.

Стати членом Громади можна було лише за рекомендаціями кількох її діячів, до того ж за умови, що ніхто не заперечуватиме проти прийому.

Науменко належав до цього кола ще від учнівських та студентських років. У Другій київській гімназії він вчився разом із фольклористом Олександром Русовим, з яким товаришував потім усе життя.

Закінчив історико-філологічний факультет університету Святого Володимира, викладав словесність.

У Старій Громаді був скарбником, якийсь час головував у Літературно-артистичному товаристві, де влаштовували лекції, дискусії, концерти за участю Миколи Лисенка, Миколи Садовського, Марії Заньковецької.

Згодом очолив Товариство грамотності, піднісши його діяльність непорівнянно високо.

Досить згадати мережі українських недільних шкіл, організацію лекторіїв з історії України (яка, зрозуміло, не вважалася тоді ані шкільною, ані університетською дисципліною), видання популярних книжок «для народу».

Це якраз Товариство грамотності зорганізувало Народний дім на Великій Васильківській (чинний театр оперети), де йшли вистави українських театральних труп, була велика бібліотека.

Стара Громада опікувалася вшануванням пам'яті Тараса Шевченка. Це Михайло Драгоманов, один із організаторів Громади, виголошував знамениту промову над труною поета в Києві.

Про перетворення канівського меморіалу на Чернечій горі на національну святиню неухильно дбали, попри всі погрози й заборони.

1902 року Володимир Науменко придбав на своє ім'я ділянку землі, де перебувала Шевченкова могила, і як юридичний власник узяв на себе клопоти з догляду й облаштування.

Микола Лисенко усталив традицію щорічних студентських поїздок на Чернечу гору з концертами.

Науменко розшукав кілька рукописів Шевченка. У родини поета викупили авторські права на публікацію і видали в Празі двотомний «Кобзар». Цензура дозволила ввезення лише першого тому.

Серед найуспішніших громадівських проектів — журнал «Киевская Старина».

Максим Рильський, який свого часу вчився саме в гімназії В. П. Науменка, не побоявся навіть у радянські часи шанобливо згадати, що це він зробив із журналу «дорогоцінну скарбницю української культури».

1898-го редактор домігся права — царські заборонні укази зоставалися чинними! — на публікацію художніх творів українською мовою.

Ймовірно, — є вже й документальні підтвердження цього, — прихильна лояльність головного петербурзького цензора в українських питаннях пояснювалася тим, що старогромадівці банально вручили йому хабаря… Що ж, таки, мабуть, найшляхетніший епізод в історії вітчизняного хабарництва.

До того ж, і тодішній київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров допоміг виклопотати дозвіл, прихильно ставлячися до українського руху.

На сторінках «Киевской Старины» Володимир Павлович вів запальну дискусію, обстоюючи статус української як національної мови, а не місцевого «наріччя».

Саме він багато років збирав лексичний матеріал для словника української мови.

Від оплати, яку пропонував меценат Євген Чикаленко, категорично відмовлявся. Навіть згодився, аби словник вийшов як праця Бориса Грінченка, — Науменкові важило видання, а не популярність.

Заробітки його були переважно вчительськими. Мав у цій галузі беззаперечний авторитет, звання заслуженого вчителя, кілька високих орденів, як-от Святого Станіслава й Святої Анни.

1905 він відкриває приватну гімназію, яка дуже скоро отримала репутацію найпрогресивнішої в місті.

У ній вчилися діти Науменкових друзів, скажімо Максим Рильський, Юрко Русов. Але віддавали туди на вишкіл і тодішню золоту молодь: дуже цікаві портрети своїх однокласників, як і загалом описи декадентських настроїв початку століття зоставив у спогадах Рильський.

Науменка називали «хитрим лисом», «хитрим Улісом», майстром компромісу.

Дипломатичний геній Володимира Павловича прислужився, коли з початком першої російської революції громадівська делегація їде до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Сергієм Вітте, аби домогтися скасування заборонних Валуєвського та Емського указів.

Олена Пчілка, Володимир Науменко, юристи Микола Дмитрієв та Ілля Шраг таки змогли в чомусь переконати російського можновладця, український друк дозволили.

Почали виходити газети. Науменко започатковує видання журналу «Україна». Та реакція 1907 року унеможливила втілення амбітних намірів.

А в березні 1917 педагог поринає вже в державні справи. Його обрали заступником голови Центральної Ради, і до приїзду із заслання Михайла Грушевського Науменко очолював український парламент.

Згодом він став міністром освіти в останньому уряді Української держави гетьмана Павла Скоропадського.

Політична кар'єра як така його, втім, не цікавила. Дбає про шкільництво, пише граматику української мови. Один із організаторів Всеукраїнської академії наук. Саме Науменків підпис стоїть під документом про призначення Володимира Вернадського президентом академії.

Конституціоналіст, культурник, противник будь-якого насильства, Науменко став безневинною жертвою революційного терору.

Однак із точки зору київських чекістів сімдесятилітній освітянин таки непрощенно був винен у тому, що послідовно обстоював свою національну позицію.

1919 року Володимира Науменка арештовують і одразу розстрілюють, хоча за нього кинулися заступатися найавторитетніші в місті люди.

Його не дозволили навіть поховати. Цей злочин спричинив хвилю обурення, яке вилилося і в публічний простір.

Доля Володимира Науменка якнайочевидніше підтверджує вагу і значення справ, які вважаються «малими».

Відходить «велике» політиканство, але зостаються і книжки, і школи, і, зрештою, вдячні учні, яким не соромно за свого Вчителя.