Павло Глазовий — найулюбленіший український «сміхотерапевт» останнього півстоліття. Народився 30 серпня 1922-ого у с.Новоскелюватка на Миколаївщині.
Його твори запалюють радісним клекотанням і юні, й дорослі серця, підбадьорюють у найскладніші хвилини безнадії. Творчість Павла Глазового — гірка й прекрасна правда про нас самих. Його буцімто невибагливі на «естетський» слух гуморески роблять людей щасливішими і звільняють їх від страху.
Павло Прокопович Глазовий народився у сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. 1940 року після закінчення педагогічної школи був призваний до армії. Учасник Великої Вітчизняної війни.
Після війни Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Знаменитий письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися до Києва. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького.
БАНДУРИСТ
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.
— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей?
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай.
— Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай.
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван.
Із широкого віконця витикає пику пан.
— Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну…
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену.
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:
— З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. —
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім…
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. —
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:
— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір!
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву.
— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу.
І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал,
Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал.
Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі.
Все добро моє — бандура та торбина на плечі.
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь.Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
Не співав у ту неділю на могилі бандурист.
У 1950 — 1961 рр. — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво». Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поетичні збірки сатири та гумору «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), жартівлива поема «Куміада» (1969), «Усмішки» (1971), «Смійтесь, друзі, на здоров'я» (1973), «Байки та усмішки» (1975), «Весела розмова»(1979), «Хай вам буде весело» (1981), «Сміхологія» (1982). Книжки для дітей «Пушок і Дружок» (1957) та «Старі друзі» (1959), написані у співавторстві з Ф. Маківчуком, «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) — у співавторстві з Б. Чалим, «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966).
Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Маловідомі факти про життя Павла Глазового:
— Павло Прокопович писав по 5–7 усмішок у день.
— Пережив Голодомор, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка.
— Пройшов Другу світову і повернувся додому з трьома бойовими орденами, які… одразу пороздавав сусідським дітлахам.
— Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера гумориста і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любили у народі.
— Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільшим його багатством були книги. Глазовий був не лише гарним співрозмовником, а ще й кулінаром.
— У дитинстві мріяв стати учителем української мови.
За матерілами Абабагаламага, Главком,
