Педагог-новатор, публіцист, письменник, поет Василь Сухомлинський наролився 28 вересня 1918-ого на Кіровоградщині. Основоположник гуманістичного напрямку в українській педагогіці. Заслужений вчитель УРСР, Герой Соціалістичної Праці, член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР.
Те, чого прагнув і навчав Сухомлинський, було незвичним для совєтських часів. Він говорив про необхідність формування у молоді національного й естетичного світогляду, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. Стверджував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. У його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи.
Твори Сухомлинського видані 53 мовами світу, загальним накладом майже 15 млн примірників.
Вчений залишив нам у спадок 48 книг, 500 статей, півтори тисячі казок та оповідань для дітей. Багато з цих праць побачили світ завдяки низці щасливих випадків, а також завдяки колосальній праці дружини Василя Олександровича Анни Іванівни Сухомлинської, а потім і їхньої дочки — Ольги.
«Серце віддаю» дітям ніхто не хотів друкувати
Сухомлинський зайнявся вивченням індивідуальних особливостей своїх учнів, а також і вивченням умов життя дітей. Результати особистих спостережень лягали на сторінки спочатку брошур, статей, а потім і книг. Тоді вважали, що вирішальним чинником у вихованні є вплив колективу на особистість. А Василь Олександрович ішов від дитини до колективу. Він вважав, що колектив повинен складатися з розвинених індивідуальностей. «Серце віддаю дітям» ніхто не хотів друкувати. Весь час пропонували щось допрацьовувати або переробляти, не влаштовувало те, що на перше місце ставилася дитина, а не колектив. На той час до школи для вивчення досвіду вже приїжджали делегації з Японії, Німеччини, Фінляндії, а ідеї книги «Серце віддаю дітям» у своїй країні ще не дозволяли оприлюднити.
«Якось до нас приїхав директор школи-інтернату Юрген Польцин (НДР), — розповідає Анна Іванівна, — і був просто в захопленні від самої школи, а «Серце віддаю дітям» настільки його захопило, що він вирішив обов’язково добитися її опублікування. Завдяки старанням Польцина книгу видали... у Німеччині німецькою мовою в 1968 році! Міністр освіти НДР Маргот Хоннекер гідно оцінила працю українського вченого і розпорядилася терміново опублікувати книгу. На батьківщині відреагували швидко — у 1969 році видали цей твір, і, не даючи у продаж, терміново перевидали. Перше видання з погляду поліграфії виглядало дуже бідно у порівнянні з німецьким варіантом. Ольга Василівна пояснює тодішню ситуацію, що виникла з книгою, тим, що навчання дітей на природі, а не в класі, не сприймала офіційна педагогіка. Це багатьох лякало. Не сприймали й те, що школа повинна дитині приносити радість. Цікаво, що у Німеччині «Серце віддаю дітям» перевидавали вісім разів, а наше видавництво «Радянська школа», яке спочатку так завзято відкидало ідеї Сухомлинського, згодом перевидало книгу одинадцять разів. У результаті «Серце віддаю дітям» побачило світ у 69 виданнях 37 мовами.
Книжкові долі
Складною виявилася і доля художніх мініатюр Сухомлинського — казок, оповідань, легенд. Посилав їх у «Радянську школу», у «Веселку» — публікувати ніяк не погоджувалися.
У 1966 році на республіканській конференції у Білорусі Василь Сухомлинський познайомився з білоруським дитячим письменником Василем Віткою, редактором дитячого журналу. Витка попросив прислати мініатюри і видав книжечку білоруською мовою. Потім її переклали і видали в Казахстані та Молдові. Ось тоді вже зацікавилося й видавництво «Дитяча література», відібрало кілька мініатюр і російською мовою вийшов збірник «Поющее перышко». Потім видавництво «Малыш» опублікувало два збірники оповідань для дітей, а потім уже й українське видавництво «Веселка» видало збірник «Гаряча квітка».
Остання книга, яку написав Василь Олександрович, називається «Як виховати справжню людину». Це посібник з етики для вчителя. Коли останню книгу Сухомлинського почали публікувати у Москві, дружина Анна Іванівна запропонувала її видати з додатком художніх мініатюр як хрестоматії. Після довгих вмовлянь видавництво погодилося. Ці матеріали до друку підготувала дочка Василя Олександровича. Потім вона взялася за «Сказки под голубым небом», доповнила, систематизувала їх і під тією самою назвою видала в Україні. Через деякий час знову повернулася до цих художніх мініатюр. Так з’явилися збірники «Чиста криниця» і «Вічна тополя». Сьогодні вони витримали 11 видань, але жодного з них не довелося побачити Василю Сухомлинському — твори побачили світ тільки після його смерті. Багато з них сьогодні включено до шкільної програми. Тексти Сухомлинського якраз і заповнили ті прогалини у шкільній програмі, які виникли після відмови від ідеологічно спрямованої літератури для дітей. Вони базуються на українських народних легендах і притчах, а також на матеріалі з життя дітей.
Свої твори Василь Олександрович писав у маленькому кабінетику, що з’єднував житлові кімнати сім’ї директора з навчальними приміщеннями. Вставав о четвертій ранку, обходив сад і сідав працювати. У його кабінеті рукописи були скрізь — на стільцях, на дивані, ними щільно була забита ціла шафа. Тоді дозвіл на публікації книг отримати було дуже важко, вимагали подати до двадцяти рецензій, а також нескінченно переробляти текст відповідно до зауважень редакції. Працював Сухомлинський дуже швидко, ніколи не користувався машинкою, усе писав тільки від руки. Вечорами він сидів на ганку школи, і до нього поговорити про життя сходилися люди з усього села. Приходив священик обговорити морально-етичні теми, частим гостем був і літератор Іван Шевченко, який «загубився» у Павлиші, щоб уникнути переслідування за участь у спілці «Гарт». Приходили і прості люди, яким Василь Олександрович завжди намагався допомогти, пишучи замість них «прохально-обурливі» листи до високих інстанцій. А коли небо темніло і на ньому з’являлися зорі, то наставав час для спілкування зі своїми власними дітьми — Сергієм та Ольгою.
У сім’ї Сухомлинських був свій тіньовий театр. Коли діти хворіли, щоб втримати малюків у ліжку, батьки навішували на двері простирадло — і починалася вистава. Тіні від вирізаних картонних фігурок переміщалися екраном, і в кімнаті звучала казка. Коли діти були маленькими, сім’я часто на вихідних йшла до лісу на улюблену галявину до струмка. Коли син і дочка підросли, то канікули батьки почали заповнювати спільними екскурсіями до великих міст країни. Пересвідчившись у тому, як багато для розвитку дітей дають такі подорожі, Сухомлинський став організовувати далекі екскурсії і для учнів усієї школи.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Помираючи, Василь Олександрович заповідав дружині зберегти його архів. Це виявилося зовсім не простою справою. Тільки описувати його Анні Іванівні довелося цілий рік, а потім ще дуже довго розбиратися у тому, що вже опубліковано, а що слід підготувати до друку. Сьогодні матеріали видатного вченого зберігаються у Центральному державному архіві органів управління України. Матеріали до цього архіву продовжують надходити і сьогодні, в міру їхньої підготовки.
«Мама все життя, — зазначала в інтерв'ю журналістам Ольга Василівна, — збирала всі видання робіт батька і літературу про нього. Вийшло повне видання творів Василя Сухомлинського і матеріалів про його творчість. Рік тому (дата розмови — 2003-ий, — прим.ред.) було створено Книжковий фонд Сухомлинського при бібліотеці АПН України (Київ, Берлінського, 9) і все це видання туди передали. Нині піднято питання про присвоєння бібліотеці імені Василя Сухомлинського. А частину нашої особистої бібліотеки раніше передали до музею Павлиської школи, а також безпосередньо до шкільної бібліотеки. З 1970 по 1990 роки спадщиною Сухомлинського займалася моя мама. Те, що вона зробила, під силу хіба що цілому дослідницькому інституту. Тільки список систематизованих найменувань з творчості та про творчість Василя Олександровича становив цілих три збірники путівників. Мама створила картотеку на всі твори батька і при цьому завжди сама вела домашнє господарство, допомагала мені у науковій роботі й у вихованні моєї дочки. З 1990 року архівом батька зайнялася я. У результаті нашої з мамою роботи після смерті батька побачили світ понад десяток книг із незнаними раніше творами».
