chrome firefox opera safari iexplorer

Трагедія Довженка

10 вересня 2021 о 12:02

Сьогодні виповнюється 127 років від дня народження Олександра Довженка — українського кінорежисера і письменника, класика світового кіно.

Довженко зняв і поставив 14 фільмів, написав 15 сценаріїв і кіноповістей, понад 20 новел й оповідань. Його стрічки “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” кінокритики визнали шедеврами кіномистецтва, а режисера назвали першим поетом кіна. Кілька фільмів було екранізовано по смерті митця: “Повість полум’яних літ”, “Поема про море”, “Зачарована Десна”.

Життя...

Олександр Довженко (1894—1956), автор поза всяким сумнівом геніальної «Землі», прожив надзвичайно драматичне життя. У нього було важке дитинство – народився в багатодітній селянській родині на Чернігівщині, де з чотирнадцяти дітей вижили лише двоє, він та сестра Параска; буремна юність, що припала на часи національно-визвольних змагань. Навчався в Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва: став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв. Протягом 1918—1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР. 

Батьки хлопчика були неписемними. Лише дід умів читати й писати. У своїй автобіографії Довженко писав: “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”. 

Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу. На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба: на думки, на особистості, на таланти, на творчі осяяння.  Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися – хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка, були розстріляні, а ті, кого залишили живими – знищені морально. На його очах гинула не тільки світла мрія – гинула українська нація. 

І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Мабуть, саме відтоді й починається той трагічний і незворотний перелом у Довженковій душі.  Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. 

Щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого самоосліплення та самонавіювання – найтрагічніший період біографії Довженка: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п.  

Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але, навіть у цьому, йому було відмовлено.

...і творчість

Свою творчу кар’єру Довженко розпочав саме як художник-карикатурист. Ще перебуваючи в Берліні, він надсилав малюнки в гумористично-сатиричний журнал українських комуністів у США “Молот”. Повернувшись у 1923-му до Харкова, створював малюнки для місцевих сатиричних видань.

У 1930-му році Олександр зняв фільм “Земля”. Ця картина принесла режисеру світову славу й визнання, а ще вивела українське мистецтво на широкі екрани. Того ж року він виїхав у відрядження. Берлін, Париж, Лондон, Прага, Гамбург – всюди Довженко демонстрував своє кіно, виголошував доповіді про нову кінематографію. Зустрічався на конференціях із журналістами, кінокритиками й митцями. Та мріяв він про більше. У листі Сергію Ейзенштейну писав:

“Можете ви разом з товаришами, або з Чапліним, або ще з ким-небудь виписати мене – страшно подумати – в Голлівуд хоча би на один місяць, надіславши мені візу. Я не знаю мови, але я все побачу, Сергію Михайловичу. Мені дуже хотілося би запропонувати Чапліну один мій сценарій. Якби він йому і не підійшов, він міг би знайти в ньому для себе кілька цікавих речей. У нас в цей час ставити його не можна”.

За два роки режисер зняв фільм “Іван” – своє перше звукове кіно. Це помітила керуюча верхівка й запросила Олександра до “Мосфільму”. Він погодився.

Один за одним почали виходити фільми “Аероград”, “Щорс” (поставлений ще в Києві). Ця стрічка одразу сподобалась глядачам за колоритний гумор і стала популярною.

За чотири роки Довженко написав декілька новел. Особливого галасу наробила кіноповість “Україна в огні” 1943-го. 

Саме за цей твір Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо боєздатності Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 р. його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму. У той же день Довженко знищив три «крамольні» зошити свого щоденника, який він вів із 1939 року

Одразу після зустрічі митця з диктатором усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Про цю ситуацію Довженко записав у тому ж своєму щоденнику: 

«…невже любов до свого народу є націоналізмом? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

“Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі”, — писав він.

Лише за шість років режисер “реабілітувався”, створивши ідеологічно правильний фільм “Мічурін”, за що отримав Державну премію.

До створення своїх кінематографічних шедеврів Олександр Довженко готувався дуже скрупульозно. Перед зйомками кожного нового фільму він не один місяць ретельно вивчав усе, що пов’язано з темою майбутньої кінокартини. Від акторів і знімальної групи Олександр Петрович вимагав такого ж занурення у сюжет. Люди, які з ним працювали, згадують, що він був дуже жорстким керівником і вимагав беззастережного виконання своїх розпоряджень. За це він отримав від підлеглих прізвисько «Кінокороль». До речі, результатами своєї роботи Олександр Петрович часто залишався незадоволений.

У 1950-х роках Довженку вдалося відвідати Батьківщину, але не тільки радість принесла ця подорож, а й велику тугу за рідним краєм.

У 1954 році на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста. Обурювався, що в Росії, Грузії – всюди кінематографія створюється національними кадрами, тільки в Україні її роблять і євреї, і росіяни – хто завгодно, але тільки не українці.

Скаржився, хоча й не на широкий загал, що в результаті зрівняння й стандартизації життя в СРСР – гине самобутність націй: пропадають її ознаки, стираються національні риси характеру. Катастрофічно зживається національна пісня, одяг, домашні промисли, звичаї, навіть мова. Падає моральність народу. Процвітає хуліганство, вульгарність, зневажливе ставлення до жінки, неповага до людей, егоїзм, боягузтво.

Різко засуджував усю систему радянського виховання – школу, комсомол, громадські організації, взаємовідносини між комуністами й безпартійними, цензуру в мистецтві, пресу і “весь тон життя”, побудований, з одного боку, на “ура-патріотизмі, шапкозакидництві”, а з іншого боку – “на догматизмі та обов’язковому штампі” тощо.

У березні 1956-го в журналі “Дніпро” опублікували “Зачаровану Десну”, за пів року Довженко розпочав зйомки однойменного кінофільму. Це своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть. Але сил знімати майже не було. Його ніяк не відпускали думки та спогади про Україну. Незадовго до своєї кончини він написав у президію Ради письменників України:

“Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з’являтися мені уві сні”.

25 листопада, так і не дочекавшись відповіді, режисер помер від інфаркту на своїй дачі в Передєлкіно. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

Він залишив ще безліч сценаріїв, які не встиг перенести на екран. Його мрією було зняти картину про Тараса Бульбу, та на заваді стала Друга світова. 

Попри світову популярність, Олександр Петрович жив небагато. Сучасники згадують, що він протягом п’ятнадцяти років носив один і той же костюм, одну і ту ж шубу. Втім, самого Довженка це не особливо бентежило: навпаки, він був упевнений, що великі гроші можуть бути тільки у злочинців.
За спогадами друзів, Олександр Довженко був відомим естетом. Його дуже турбував, наприклад, той факт, що в Києві старовинні будівлі змінюються новобудовами: столицю України він називав «містом-генієм, хворим на менінгіт». А на всіх кіностудіях, де Олександр Петрович працював, він висаджував яблуневі сади…

Із 1957 року Київська кіностудія носить ім’я Довженка. Лише за часів Незалежності України були зроблені кроки щодо вшанування пам’яті Олександра Довженка. Із 1994-го указом президента України вручається державна премія в галузі кінематографа його імені.

Того ж року створено “Національний центр Олександра Довженка”, головна мета якого – збирання, збереження фільмів та поширення кінострічок (насамперед українських), їхня популяризація серед населення.

Кадр із фільму “Зачарована Десна”

За матеріалами видань «Укрінформ», «Український інтерес», «АрміяІнформ».

16 вересня

Інші дати
Народився Петро Масоха
(1904, с. Первомайське Черкаської області - 1991) - український актор театру та кіно. Грав у фільмах "Є такий хлопець" (Костромін), "Вершники" (Іван Половець), "Земля" (Хома),  "Іван" (Іван).
Розгорнути
Народився Петро Борзяк
(1903 - 2000) – український фізик, вчений. Автор комплексних досліджень фізичної природи різних фотокатодів. В 1951 відкрив екситонне поглинання світла напівпровідниковими стибій-цезійовими та олов'яно-цезійовими плівками і пов'язану з цим фотоелектронну емісію.
Розгорнути
1658 – гетьманом Іваном Виговським укладено Гадяцький договір
Іван Виговський (? – 1664) – гетьман Війська Запорзіького (1657 – 1659), Київський воєвода (1659 – 1664). Гадяцький договір – угода, укладена біля міста Гадяч за ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною. Угода передбачала входження Гетьманщини до складу федеративної Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена Польщі і Литви.
Розгорнути