Музей «Олеський замок» – філія Львівської національної галереї мистецтв – 21 грудня 2015 року буде святкувати своє сорокаріччя. Відкрити музей такого профілю в радянський час було справою вельми ризикованою, а тому практично неможливою. Про випробування, проблеми, а часом і курйози, пов’язані з цією подією, з ІА ZIK поділилася спогадами донька людини, завдяки якій ми можемо насолоджуватися Олеським замком. Але спочатку трохи історії…
«Найстаріший замок Львівщини», «Ключ до Галичини і Волині», «Колиска королів»… Як тільки не називали цю старовинну твердиню, що гордо височить на самотньому пагорбі серед боліт поблизу містечка Олеська! І кожна з цих назв є правдивою, і за кожною – вагомі історичні факти.
«Ключ до Галичини і Волині»
Замок в Олеську, дійсно, є одним з найстарших збережених замків України. Хоча перша письмова згадка про нього походить з 1327 року, коли він був власністю галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава, однак археологи біля підніжжя замкової гори відкрили набагато старше поселення – з Х-ХІІ ст.
Дослідники припускають, що укріплення на замковій горі могли з’явитися після походу монголів на Русь у 40-их роках ХІІІ ст., коли дикі орди знищили розташоване близько восьми кілометрів на південний схід від Олеська древнє місто Пліснесько. Мешканці цього мегаполісу, що займав площу близько 300 га, після знищення міста у кінці ХІІІ ст. почали шукати притулку в більш укріплених поселеннях і, ймовірно, частина з них перебралася до поселення в Олеську і, власне, тоді укріпила замкову гору.
Замок в Олеську знову з’явився на сторінках історії в кінці XIV – на поч. XV ст. коли, після захоплення Галицько-Волинського князівства Польським королівством і Литовським князівством опинився на прикордонні цих держав і став справжнім «Ключем до Галичини і Волині». Війни за олеську твердиню тривали з перервами понад сімдесят років. Одним з останніх і найяскравіших спалахів цієї боротьби стало повстання місцевих бояр у 1431—1432 рр., коли оборону замку очолював Івашко Преслужич з Рогатина. Довголітня боротьба закінчилася у 1441 р., коли Олесько на довго стало частиною Польського королівства.
До замку, розташованого на важливому торговому шляху часто навідувалися і непрохані гості – дикі орди. З документів відомо, що замок і містечко були знищені або пошкоджені під час нападів татар у 1442, 1453, 1507, 1512, 1519, 1575, 1605—1607 рр. У 1519 р. у битві проти них під Сокалем загинув власник замку Фридерик Гербурт, а у 1636 р. у їхньому полоні помер інший власник Олеська – Станіслав Данилович.
Та після усіх лихоліть замок відроджувався. Особливо багато для його відбудови доклав зусиль руський воєвода Ян Данилович, котрий у 1605—1620 рр. провів його ґрунтовну реконструкцію.
* ВІДЕО про Олеський замок можна переглянути ТУТ
«Колиска королів»
Під час одного з нападів татарів сталася подія, котра зробила замок ще більш відомим і вплинула на всю його подальшу долю. Отже в п’ятницю, 17 серпня 1629 р., коли на замок напав загін татар, і на додаток почалася жахлива буря, від ударів грому якої оглухли навіть деякі слуги, в Олеському замку народився майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський. Через багато років, у 1682 р., вже будучи королем Ян Собеський сплатив борги 17 кредиторам, котрим належали олеські маєтки, знову повернув собі родинне гніздо, а його дружина Марія Казимира провела реставрацію замку і парку.
Декотрі історики вважають, що в Олеському замку у 1640 р. народився також інший король Речі Посполитої – Міхал Корибут-Вишневецький. І хоча більшість дослідників місцем його народження вважають розташований на відстані близько 10 км на південний захід від Олеська Білий Камінь, та все ж Олесько і його околиці цілком заслуговують на звання «колиски королів».
Від резиденції магнатів до руїни
Після розквіту за часів Яна Собеського і його спадкоємців замок почав поступово занепадати. У 1719 р. маєток придбала родина Жевуських. У 1754 р. Вацлав Жевуський переніс свою резиденцію до сусіднього Підгорецького замку, куди перевіз і цінності з Олеська.
Через недогляд замок почав руйнуватися. До цього спричинилася і часта зміна його власників – у 1796 р. його купують Зелінські, у 1824 р. – Літинські. Довершили знищення будівлі пожежі 1806 і 1836 років, а також землетрус 23 січня 1838 року. Не менше пошкодили її самі власники. Якось випадково в одній з кімнат було знайдено замурований скарб. Відтоді почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. У 1875 р. завалилася замкова криниця. На кінець XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну. Спроби дати новий шанс на життя замку почалися у 1882 р., коли у родини Літинських його викупила австрійська держава.
У 1891 р. розпочато його реставрацію, а згодом відкрито сільськогосподарську школу. Проте Перша світова війна знищила всі старання реставраторів, котрі повернулися до замку лише у 1933 р. Тоді знову було відновлено частину залів, розроблено проект відбудови замку.
Та вже Друга світова війна знищила все, що було зроблене ціною великих зусиль і значних коштів. Від жовтня 1939 до початку 1940 р. у замку було влаштовано табір для польських військовополонених.
Довершила знищення будівлі нищівна пожежа 1951 року.
Першим замком-музеєм в Україні мав стати не Олеський, а Свірзький замок
Більшість з тих, хто вперше потрапляють під склепіння Олеського замку, напевно, навіть не уявляють, що ще 40 років тому це були суцільні руїни, і не відомо, чи збереглися б й вони, якби не невтомний рятівник пам’яток української культури Борис Григорович Возницький. Відомий львівський мистецтвознавець Володимир Овсійчук згадував, що коли вперше побачив замок в Олеську, то був вражений, бо «руїна замку не викликала захоплення, а навпаки гнітила», і лише «всепереможна віра Бориса Возницького, спонукала всіх повірити, що замок вдасться відродити і тут буде музей такого рівня».
Донька Бориса Григоровича – Лариса Возницька-Разінкова, виконувач обов’язків директора Львівської національної галереї мистецтв поділилася з ІА ZIK спогадами про створення музею в Олеському замку.
«Борису Григоровичу потрібно було десь показати ті тисячі пам’яток, які були зібрані під час експедицій в 60-их роках. Працівники кількох львівських музеїв, але в основному Картинної галереї об’їжджали Львівську, Тернопільську і Івано-Франківську області, де рятували безцінні речі, які гинули в замкнених церквах і костелах, старих дзвіницях. Доходило до того, що він знаходив якийсь цвях і камінь і просто забивав двері в розорених костелах, щоб хоч у такий спосіб вберегти ці споруди.
Власне, тоді була привезена маса ікон, скульптури, стародруків. Тоді ж були врятовані твори Пінзеля. Ці речі треба було десь показати. А тодішня галерея – це був лише корпус на вул. Стефаника 3. І перше, що Борис Григорович попросив, це був замок у Свіржі, який був у доволі непоганому стані і розташований в мальовничій місцевості недалеко Львова.
Але Спілка архітекторів не погодилися. Сказали: «Нехай цей замок буде для архітекторів», – а замість нього запропонували замок в Олеську.
Борис Григорович у своїх спогадах згадував, що пізньої осені 1969 року відбулася рішуча розмова з головним архітектором Львівської області Андрієм Михайловичем Шуляром, Він запропонував відмовитись від Свіржа і зосередити свою увагу на Олеському замку. І Борис Ввозницький погодився – він зрозумів, що тут перспектив набагато більше, хоч і замок був в гіршому стані.
Влітку 1969 р. наукові працівники галереї здійснювали свою чергову експедиційну поїздку на Волинь. Дорогою заїхали в Олеський замок. Це була страшна руїна. Працівники зайшли в садок, там набрали яблук, але за наказом завгоспу профтехучилища, що було розташоване в колишньому монастирі Капуцинів біля замку, мусили «звільнитися від трофеїв». Так відбулося перше знайомство з об’єктом, а в кінці року замок вже був переданий Картинній галереї.
Зима пройшла спокійно, а на початку березня в інтер’єрах вже почали працювати працівники галереї. Працювали і мистецтвознавці, і архітектори, і археологи. З колективу найбільш працювали в замку і навколо Роман Папчук, Тетяна Сабодаш, Роман Соломко, Данута Покотицька, Рома Тимовська, Йосип Вайда, Галина Білик. Технічний персонал: Оксана Івасів, Гануся Зайло, Лєна Тежай, Геня Богачек, Василь Ковальчук, Таня Козлик і ін.
Дуже багато працював сам Борис Возницький. Треба було докласти величезних зусиль, бо багато речей робилося вперше – тоді в Україні просто не існувало замку, який би зберіг свої інтер’єри, який би демонстрував в такому обсязі сакральне мистецтво, український історичний портрет. А то були дуже непрості часи, коли музей був «під ковпаком», багато речей просто не дозволялося виставляти», – розповіла Лариса Борисівна, котра сорок років тому була серед тих небагатьох, хто брав участь у відкритті музею.
У відкриття музею в Олеську «внесли лепту» навіть Ленін і Будьонний
У спогадах Бориса Григоровича Возницького, котрі увійшли у збірник з нагоди 40-річчя музею, можна знайти цікаві деталі відкриття музею, що дуже яскраво змальовують, на які кроки і хитрощі були змушені йти діячі української культури, аби пробити панцир радянської тоталітарної машини і зберегти для нащадків скарби рідної землі.
«Що ми могли показати в інтер’єрах Олеського замку? – пише Борис Возницький. – Менше проблем було б, якби тут показати європейське мистецтво включаючи радянське, що заповнювало фондосховища галереї. Були неписані закони – дорадянського мистецтва повинно було бути менше, ніж радянського. А це ж замок! Специфіка пам’ятки не сприймала сучасність. А без цього не могло обійтись.
Десь в перших роках 70-их рр. в галереї була тематична виставка. Скульптор Валентин Борисенко на виставці представив триптих в дереві, що складався з композиції «Орач», «Перша кінна армія» і ще щось пов’язане з робітничим класом. Першому секретареві Львівського обласного комітету КПУ Віктору Федоровичу Добрику сподобалась «Перша кінна армія Будьонного». Дав завдання шукати місце і поставити пам’ятний знак. Те, що цим місцем стала околиця Олеського замку, сприяло відкриттю нашого об’єкта. На додаток була невелика експозиція «Історії замку» з погруддям В. Леніна та дошка у дворі із словами про охорону старовини, що були в одному із перших декретів радянської влади. Це було ніби підстрахування, бо постійно кружляли чутки, що музей-замок не дозволять відкрити...
Від початку грудня було перше і останнє засідання комісії щодо пам’ятника Першої кінної. В основному в комісію входили полковники Прикарпатського військового округу. Довго говорили про руку, яку один з кіннотників підняв догори. Найбільш цікавими були питання:
— Куда они скачут? Зненацька спитав один з полковників. Відчулось розгублення. Ніхто про це не думав.
Якщо скачуть на схід, значить втікають від Пілсудського. Якщо на Захід, це значить, що на Варшаву. А Польща ж країна соцтабору. Незручно піднімати минуле.
Виявилося що скачуть на північ. Нічого, може бути.
- Почему у этого коня такие большие яйца? – спитав інший.
Борисенко розгубився. Це ж йому треба було відповідати.
- Ничего, нормальные, – відповів інший полковник, очевидно, старший по посаді.
На цьому обговорення закінчилось.
На відкриття радянського пам’ятника зігнали тисячі людей. На відкриття замку допустили менше як сотню
21 грудня був день дуже морозний. В цей день в 1975 році відкривали пам’ятник Першої кінної армії і Олеський замок. Вже з обіду біля пам’ятника з’явилися тисячі людей. Кожний з сусідніх районів привіз десятки автомашин колгоспників. Зі Львова приїхав робітничий клас, ближні військові частини. Після урочистостей біля пам’ятника на дорозі біля замку з’явилося кілька автомобілів – і стало зрозуміло – замок таки відкриють. На відкриття прибуло все керівництво області.
Відкривали Віктор Добрик та голова облвиконкому Тимофій Телішевський. Було декілька генералів, серед них Валентин Варенніков – разом чоловік 50-60. Більше не пропустили.
Першими на об’єкті з’явились начальник Облуправління культури Володимир Висоцький та один з інструкторів обкому. На ходу зняли, тобто наказали зняти в залі історії замку фотографії Андрія Шуляра та архітектора Івана Могитича, завдяки яким замок реставрували всього п’ять років.
Першу годинну екскурсію вів Борис Григорович Возницький. Вже тоді було зрозуміло, що будуть проблеми «з ідеологією», але на диво керівництво області залишилося задоволене. Щоправда, після відкриття музею усіляко «ускладнювалося» життя Борису Возницькому, зокрема, коли він був включений в радянську делегацію для поїздки на асамблею ІКОМУ в Лондон, обком його не пустив…
Від цих подій минуло сорок років. Замок пережив партійних функціонерів, які намагалися не допустити його відкриття, і саму радянську систему. Його відвідують тисячі туристів, він став справжньою окрасою регіону. Нещодавно, знову після років забуття, відкрито виставкові зали в колишньому монастирі капуцинів біля замку, де на огляд виставлено унікальні колекції фарфору і надгробної скульптури.
Звичайно, є і чимало проблем. І йдеться не лише про нагальну потребу ремонту котельні музею, дахів замку і фондосховища, що впродовж сорока років майже не ремонтувалися, а й про невизначеність довкола посади директора Львівської національної галереї мистецтв, адже Лариса Борисівна вже впродовж трьох місяців є лише в.о. директора, а на запитання журналістів стосовно цієї проблеми Міністерство культури лише дипломатично відмовчується.
Та які негаразди не загрожували Олеському замку, завжди варто пам’ятати про слова його рятівника: «Олеський замок – це результат багатьох експедицій і спроба показати старе українське мистецтво. Це історична перлина, найдавніший замок в Україні. Це зразково зроблені 4 тис. квадратних метрів сховищ скарбів української спадщини. Це 2,5 тисячі дерев’яної поліхромної золоченої скульптури, 1,5 тисячі іконопису, біля тисячі портретів XVII-XVIII ст. Олесько – це замок, замок – це Олесько».
Андрій Павлишин, ІА ZIK.