22 січня виповнюється 100 років із дня народження народного художника України, лауреата Шевченківської премії в галузі образотворчого мистецтва Данила Нарбута. До цієї дати черкащани (в Черкасах видатний митець, який є почесним громадянином міста, прожив останні 33 роки свого життя), приурочили кілька заходів, повідомляє Україна молода.

«Нарбут не боявся нікого і завжди говорив те, що думав»

До ювілейної дати Черкаська міська рада планує назвати одну з вулиць ім’ям талановитого майстра пензля, обласний драмтеатр імені Тараса Шевченка, у якому Данило Нарбут з 1965 року працював головним художником, створивши костюми та декорації для 70 вистав, вшанує його пам’ять виставою «Сватання на Гончарівці», а юні художники з Черкаської художньої школи, котра носить ім’я митця, приурочили до ювілейної дати виставку своїх робіт.

Помітним культурним явищем стало на Черкащині й відкриття в обласному художньому музеї виставки картин Данила Нарбута, зокрема його галереї портретів гетьманів України та сподвижників Богдана Хмельницького, таких живописних полотен, як «Покрова Пресвятої Богородиці», «Вибори кошового», «Козак Мамай», «Страшний суд» та серії інших неповторних картин — «Київська Русь», «Полковники», «Квіти України».

«У ювілейній експозиції ми представили більше 50 робіт Данила Нарбута, наповнених духом патріотизму і любові до України. А загалом у наших фондах 350 його картин, у тому числі і тих, які належать його онуці Лесі Нарбут», — розповідає «Україні молодій» директор художнього музею Ольга Гладун. «Добре, що така унікальна колекція зберігається в Україні, а не «роз’їхалася» по світу. З цих полотен можна черпати сили і знаходити відповіді на багато запитань», — додає заступник голови Черкаської облдержадміністрації Віталій Коваль. Він вважає, що в тій же картині «Страшний суд» художник ніби передбачив нинішній важкий історичний етап, який проходить Україна, коли добро бореться зі злом.

На ювілейну виставку Данила Нарбута зійшлося чимало його шанувальників. Вони ділилися спогадами, зачаровувалися творами майстра, а артисти драмтеатру, камерний хор та капела бандуристів, як вони самі зізналися, «співали для Діда» — так у Черкасах між собою називали Данила Нарбута після народження його онуки Лесі. Шана, яку віддали черкащани майстру, була щирою й душевною.

За словами відповідального секретаря обласної спілки художників Івана Фізера, який вчився у Данила Нарбута, був він людиною з душею, наскрізь просякнутою Україною, його поважали не лише за талант, а й за відвертий характер. «Нарбут не боявся нікого і завжди говорив те, що думав. Хоча й потерпав від цього!» — зізнається пан Іван. Але, наголошує, Данило Георгійович мав позитивну й сильну енергетику, в його характері була притягальна сила волелюбності та любові до Батьківщини, він був носієм генотипу українця і його щира й велика любов до України залишилася на віки у його творах.

«Мені приємно було бачити стільки знайомих і незнайомих людей, котрі прийшли на виставку мого діда», — ділиться думками онука художника — черкаська журналістка Леся Нарбут. Вона каже, що зібрання ще раз нагадало їй дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і її взяли на відкриття першої персональної виставки Данила Нарбута. «Пам’ятаю, мене гарно вбрали і там так само співали пісень, фотографувались. Пригадую, як дід Данило нервував, а баба Галя пишалася, а в мене було відчуття урочистості, ошатності моменту, гордості за свого талановитого діда», — ділиться спогадами пані Леся. Потім, зазначає, були й наступні персональні виставки, але щоразу для сім’ї художника це ставало значущою подією. Тому, наголошує, дуже вдячна працівникам художнього музею за організацію урочистого вшанування пам’яті Данила Нарбута.

«Ти, невістко, житимеш у нас!»

Леся Нарбут — єдина онука Данила Нарбута. Талановитим був не лише її дід, а й прадід — український художник-графік Георгій Нарбут, автор тризуба — Малого Герба України (9 березня виповниться 130 років із дня його народження).

Вона каже, що Данило Нарбут рано осиротів. Його батько помер, коли малому було чотири роки. Тож усього у своєму житті досягав сам. Уже чотирнадцятирічним працював у декоративній майстерні Київського театру опери і балету, пізніше писав ескізи костюмів та декорацій для театрів в інших містах України, а в останні роки свого життя був успішним головним художником Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

«Мені здається, діда я знаю від самого свого народження. Ми жили в одній квартирі, котра була на другому поверсі будинку художників, а дідусева майстерня розташовувалася на п’ятому. Я постійно там товклася», — пригадує щасливе дитинство Леся Нарбут. Каже, любила годинами розглядати дідові картини та раритетні речі: старовинні ікони та хрести, пістолі та шаблі, керамічні карафки, іграшки. Дома, зізнається, усі знали: коли дід у майстерні, то фактор часу для нього переставав існувати. Він міг піднятися до майстерні, якщо приходила цікава ідея, й опівночі, й о четвертій ранку. Коли дід творив, ніхто з домашніх не ризикував йому заважати.

«Я у дідовій майстерні теж брала до рук пензля й пробувала малювати. А ще дідусь залучав мене до театрального мистецтва: в шестирічному віці мені довірили грати на сцені драмтеатру у виставах «Медея» та «Титарівна», — каже Леся.

За її словами, у діда була незвичайна квартира, вона, швидше, нагадувала музей. На стінах висіли його картини, стояли вітрини з колекціями писанок. Колоритними акцентами були старовинні рушники. Під самісінькою стелею були прибиті полиці, на яких розставлені глечики, макітри різних обрисів та кольорів. Така квартира, звичайно, викликала цікавість колег-художників, поетів, артистів, котрі приходили до діда. Інколи, пригадує Леся Нарбут, навіть стільців на всіх не вистачало, тож на табуретки клали звичайну дошку — і лава готова. Баба Галя була майстринею приготування страв, тож хлібосольна родина нікого не випускала без частування.

На такі гостини одного разу, каже Леся, знайомі актори драмтеатру запросили і її маму Тетяну Шадріну. «Мамі було незручно йти до чужих людей, однак її переконали, що квартира художника відкрита для всіх. Там вона вперше побачила на фотографії тата, який служив на флоті. Через півтора року вони познайомилася, а згодом — побралися. Данило Георгійович поставив тоді питання руба: «Ти, невістко, житимеш у нас!» — усміхається Леся. Вона з теплотою згадує, яким веселим був її дід, і каже, що він мав неабияке почуття гумору, був душею компанії. Правда, пояснює, його жарти інколи зупиняла бабуся, оскільки вони перемішувалися з фольклором і балансували на межі допустимих літературних форм.

«У моїй пам’яті до сьогодні залишилися віршики, яких він і мене навчив ще в дитинстві. Найпристойніший із них — «Прошла зима, настало лето, спасибо Брежневу за это!». Дідусь навіть порадив мені розповісти його в дитсадку. Я й розповіла. І не лише в садочку, а й в автобусі по дорозі додому, де була більша аудиторія», — усміхається Леся Нарбут.

Вона говорить, що дід постійно цікавився її справами. Ще коли в садочок ходила, дід завжди малював ескізи для її костюмів на свята. А баба Галя шила їх. Уже коли була студенткою, то сукню на конкурс краси теж одягала від Данила Нарбута.

«Онуці Лесі — на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила»

«Пам’ятаю, як ми з мамою знайшли дитячу книжку, котру дід мені подарував і підписав, —«єдиній улюбленій спадкоємниці Лесі». Дід любив мене і не шкодував свого часу для спілкування зі мною», — веде далі Леся Нарбут. І пояснює: для діда Данила було нормальним явищем катати малу онуку на спині. Заради цього він міг навіть малювання відкласти. Майже на всі її дні народження він дарував їй картини, котрі Леся береже досі.

«На картині «Тиша» дідусь написав: «Дарую онуці Лесі на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила», — говорить пані Леся. Вона зізнається, що свою доньку Богдану, котра народилася 22 січня, якраз на дідове 77-річчя, невипадково назвала таким ім’ям, бо воно співзвучне з ім’ям Даня, саме так називали домашні Данила Георгійовича.

«Коли мама повідомила дідові Данилу й бабі Галі про народження правнучки та привітала їх із новим статусом — прадіда та прабабусі, то дідусь неймовірно зрадів! «Це Богом даний подарунок!» — крикнув у телефонну трубку», — каже Леся Нарбут.

Вона добре пам’ятає ті літні дні, коли родина виїжджала у село Сулимівці на Київщину, це батьківщина бабусі Галі, або на берег Дніпра неподалік села Тубільці Черкаського району і встановлювала саморобні намети, то на одному з них дід Данило написав: «Хутір Данила Нарбута — Нарбутівка».

«Удосвіта він брав пензлі, фарби, мольберти і йшов на натуру — там народилися такі його полотна, як «Вітер», «Схід сонця», «Світанок» та багато інших», — згадує онука художника. Каже, на природу завжди забирали й дідових собак. Він віддавав перевагу спаніелям або таксам. Жила в нього й дворняжка Веста, яку дід забрав із ветлікарні, коли її хотіли приспати.

Смерть баби Галі, зізнається Леся, Данило Георгійович тяжко пережив. Адже з бабусею вони прожили разом 50 років. Вона була не лише дружиною, а й другом, порадницею, інколи виконувала функції особистого секретаря. Навіть листи замість нього писала. Дід не пам’ятав номера домашнього телефону, своєї поштової адреси, пояснює Леся, не був він пристосований і до побуту — яку сорочку вдягати, де лежать светр чи піджак, не знав, куди Ганна Панасівна кладе його шкарпетки. Побутові питання були для нього — наче вища математика для першокласника. Він весь був у своїй творчості! Коли бабусі не стало, його туга вилилася у картину, на якій він зробив напис: «Пам’яті моєї дорогої вірної дружини».

За характером, каже пані Леся, дід Данило був прямолінійним і безапеляційним бунтарем, який не добирав слів. Говорив те, що думав. Причому у вічі і досить різко. Це не подобалося багатьом.

Із дідових вірних друзів онука митця найбільше виділяє письменника Миколу Негоду. Наголошує: йому дід особливо довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували дружбу, що між ними склалася. «Недарма ж свою всесвітньо відому пісню — реквієм «Степом, степом...» Микола Тодосович презентував у нашій квартирі», — зазначає Леся Нарбут.