Кілька порад від настоятеля церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Лисиничі Пустомитівського р-ну на Львівщині митрофорного протоієреєя Євгена Толочкевича, які він висловив під час інтерв'ю «Високому замку».

Непомітно пролетіли кілька тижнів Великого посту, під час якого віруючі задумуються над своїми вчинками і йдуть у храм, щоб бодай раз на рік очистити свою душу. Чому сповідь у Великий піст така важлива і як до неї підготуватися? Отож, поради від отця Євгена.

«Сповідь — одне зі семи християнських таїнств, у якому той, хто сповідує свій гріх і кається перед священиком, невидимо розрішується від них. До сповіді, як і до іспиту у школі чи інституті, треба готуватися. І розповідати священику тільки про свої гріхи, а в жодному разі не про чужі. Такі недопустимі речі полюбляють робити жінки. У сповіді треба поставити перед Всевишнім себе, свою власну ситуацію, життя. Але не казати, що, наприклад, «чоловік – пияк», «невістка погана», «діти не слухають»… Такі слова не «клеяться» зі щирим особистим покаянням».

«У сповіді необхідно дотримуватися Закону Божого – 10 Божих заповідей, які є схемою тайни сповіді. Говорити потрібно чітко і без зайвих слів, не заглиблюючись у деталі, але вказуючи на ті обставини, які змінюють вид і тяжкість гріха. Наприклад, недостатньо сказати про гнів, якщо в гніві ми підняли руку на своїх батьків чи жінку (чоловіка). Гніваючись, ми грішимо проти ближнього, ображаючи його, а піднімаючи руку, грішимо проти його недоторканності, але у випадку матері чи батька грішимо ще й проти заповіді про шанування батьків».

«На сповіді треба каятися в таких смертних гріхах (скоєних свідомо і за згодою волі), як участь у спіритичних сеансах, звернення до ворожок, магів та зцілителів; богохульство; пропуск Літургії без поважної причини в неділю і приписані свята; причащання без попереднього сповідання смертних гріхів; замовчування смертних гріхів на сповіді; вчинення аборту або порада зробити аборт; вживання наркотиків; пияцтво…»

«Сповідь «раз на рік» у час Великого посту – це мінімум. Хто насправді дбає про чистоту власної душі, про щасливе вічне життя, то буде це робити частіше. Як би це, наприклад, виглядало, якби хтось так рідко мився – раз на рік? Як би він тоді почувався сам чи інші біля нього? Не знаємо, чи доживемо до наступної сповіді…»

«Те, що людина довірила своєму духовному наставнику, не має вийти від нього. Священики нині обізнані неабияк з численними людськими гріхами. Рідко кого здивуєш чимось. Треба встидатися грішити, а не встидатися виявляти прогрішення на сповіді... Священик стає тут і терапевтом, і хірургом, і, насамперед, духовним лікарем. Саме лікарем, бо той, хто кається, вручає отцю свою душу. І від того, наскільки щиро ця людина кається, залежить багато».

«Багато людей, народжених у часи СРСР, не пізнали таїнств Першої сповіді і Причастя, не сповідалися і в молоді та зрілі роки. Нині ці 50-, 60-річні люди бояться сповідатися вперше, хвилюються, що таким зізнанням шокують священика. Не потрібно боятися.  Звичайно, священик не сваритиметься. Навпаки, допоможе позбутися цього тягаря. Можливо, і не буде такого, що після сповіді усе в житті кардинально зміниться, та очевидно одне — людина примириться з Богом, поверне його у своє серце».