Сьогодні день народження, якщо точно, – 215-річчя Володимира Даля, видатного письменника, етнографа і лексикографа, блискучого військового лікаря й автора першого підручника із зоології. Ну і, звичайно – «батька» Тлумачного словника.
До речі, точна його назва – «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка», з чого зрозуміло, що російську фахівець Даль розглядав не як мову окремішню, самодостатню, а як один із різновидів, говірок руської мови.
Про самого Даля написано безліч – від Вікіпедії до фундаментальних праць. На біографії ретельно зупинятися не буду. Я краще, як питома луганчанка, розповім трохи про інше.
Відомо, що Володимир Іванович Даль народився у високоосвіченій дансько-німецькій родині в селищі Луганський завод, яке облаштувалося довкола паровозного заводу ім.Гартмана. Свою малу батьківщину не забував ніколи, недарма ж бо письменницькі праці підписував «Козак Луганський», а талановиті оповідання так і назвав - «Билини й небилиці Козака Луганського».
Загалом проживши в Україні близько 20 років, Даль не раз повертався до Луганська. Вільно говорив українською. Якось, перебуваючи в Україні, прохопився в листі до дружини: «Я охотно стал опять болтать на этом ясном языке, где речь выходит замысловата, простодушна и очень забавна. Как ни бьешься сказать то же по русски – выходит неясность, натяжка и даже пошло и грубо…»
В Луганську встановлено перший у світі пам’ятник Володимирові Далю. Це було в 1980 році, автори – Ілля Овчаренко і Василь Орлов (у російських джерелах автором називається лише В.Орлов, хоча головну частину праці, напевне, зробив таки Овчаренко). Пам’ятник розташований на вулиці імені Даля, перед будівлею фізіотерапевтичної поліклініки, по-місцевому – водолікарні (до речі, дуже гарний будинок, пам’ятка архітектури початку ХІХ століття). Не раз, дорогою до осідку Спілки письменників, зупинялася перед пам’ятником із написом: «Владимир Даль (Казак Луганский)».
А обласна організація Спілки письменників України розташовувалася за адресою: вул. Даля, 12, і це був той самий Будинок Даля, рідна оселя видатного земляка. І зараз виразно бачу внутрішнє облаштування будинка: ліворуч по коридору – маленький кабінет керівника, доброї пам’яті Микити Чернявського, праворуч – велика зала для зборів, де межи зборами працював «штат» аж із двох людей. Далі коридором – кімната, де стояв… більярд, там місцеві класики знічев’я не одну годину вправлялись у точності письменницьких абриколів, гвинтів та боковиків. А з більярдної у двері – малесенька комірчинка, де обідали, співали, винятково української — під чарку й без – і просто гомоніли при нагоді. В цій комірчині Микита Антонович не раз розповідав нам, молодшим, про «заборонених» Зерова, Плужника, читав якось і Сосюриного «Мазепу» з потертої папірчини (це було наприкінці 70-х – на початку 80-х, себто ще можна було й «загриміти»)…
Згодом письменників із теплого Далевого гніздечка витрусили, зробили музей Даля. Правильно зробили, земляка шанувати треба. Інша річ – хто’зна що з тим музеєм тепер «іхтамнєти» зробили…
Ще один пам’ятник Далю, точніше, погруддя – було встановлено на території обласного онкодиспансеру. Чому саме там? Бо на той час головним лікарем цього закладу був великий український патріот, письменник, просвітянин і вельми шляхетний чоловік – Юрій Олексійович Єненко. Саме його ініціативою і, гадаю, не однією власною копійкою, було це погруддя виготовлене і встановлене. Принагідно – Юрій Єненко доклав величезних зусиль і до відкриття Народного музею Бориса Грінченка в селі Олексіївка Перевальського району, й до видання українського альманаха «Бахмутський шлях».
А ще – свого часу президент Л.Кравчук, невдовзі після свого обрання, запровадив у областях посади заступників представників президента з гуманітарних питань і запропонував націонал-демократам внести кандидатури. Вячеслав Максимович Чорновіл спитав моєї думки, як на той час голови Луганського Руху, я назвала Єненка. Так Юрій Олексійович очолив напрямок медицини, культури та освіти в Луганській області. Щоправда, очолив – голосно сказано. Спротив його українізаторській (як казали нещодавні партократи-ленінці, а вже – «державники», що засіли у луганській владі) — «прокиївській» позиції був величезний. Плюнув Єненко на партократів та й пішов керувати онкодиспансером. Устиг церкву при лікарні побудувати. І – пішов уже назавжди…
Не знаю, що нині з тими пам’ятниками, зі Східноукраїнським університетом ім.Даля, де у 2014-му отаборилися були сепари та їхні російські куратори зі своїми мінометами. Не знаю наразі, що там і як у рідному Луганську, бо всі мої українські друзі виїхали.
Але, дасть Бог, закінчиться війна, всі повернуться, от і провідаємо Даля, бо свято буде і на його вулиці…
Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
