Ухвалюючи у квітні 2015 року Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», українські парламентарі справедливо констатували: архіви є невід'ємним і незамінним елементом історичної спадщини Українського народу і гарантують збереження людської пам'яті.
Тривалий час закритість архівів, відсутність чіткої і зрозумілої ідеології, спрямованої на стратегічний розвиток країни, стали однією з передумов анексії півострова Крим і воєнного конфлікту на території Донецької та Луганської областей. З ухваленням цього та низки інших законодавчих актів Верховна Рада України остаточно розірвала зв'язки з пережитками тоталітарного спадку Радянського Союзу. Багато років творчо співпрацюючи з архівними установами України, насамперед на ниві відтворення неупередженої історії становлення й розвитку сільськогосподарської дослідної справи з широким персоніфікованим наповненням, змушений констатувати, що, за великим рахунком, передбачені новим законом зміни мало поліпшили ситуацію у ствердженні національної ідеї.
Аналіз підсумків діяльності за 2015–2016 рр., пріоритетів у роботі Державної архівної служби України та рішень колегій, що стали доступними в інформаційному просторі, засвідчив незадовільний стан вітчизняної архівної галузі.
Звичайно, хтось зауважить, що нині вся країна перебуває далеко не в найкращому становищі, проте щодо архівів таке порівняння не зовсім коректне. У той час, коли держава активно реформується, кожне міністерство та відомство пропонує і впроваджує нові моделі управління, архівна галузь чомусь не еволюціонує «за Дарвіном», а навпаки — і з кожним днем відкочується в минуле.
На сьогодні її представляють 13 центральних державних архівних установ, 12 галузевих державних архівів, 24 державні архіви областей, державний архів м. Києва, 464 архівні відділи райдержадміністрацій, 132 архівні відділи міських рад і 4 міські архіви. Попри таку розгалуженість, потужний матеріально-технічний спадок, який залишився від Радянського Союзу, вже повністю вичерпаний, і система невідкладно потребує європейських змін.
За 26 років незалежності в Україні не зведено жодної споруди для державних архівів. Розпочате 2007 року будівництво нових корпусів для центральних державних архівних установ припинилося в 2012-му, а будмайданчик поступово перетворюється на сміттєзвалище, недешеве обладнання зникає за загадкових обставин. З цього приводу на думку спадають рядки Ліни Костенко: «Ще назва є, а річки вже немає…»
Значна кількість державних архівів перебуває у приміщеннях, не придатних для зберігання архівних документів (насамперед у культових спорудах): Центральний державний науково-технічний архів України, Центральний державний історичний архів України (м. Львів), Центральний державний архів-музей літератури та мистецтв України, державні архіви Вінницької, Львівської, Одеської, Тернопільської, Чернівецької та Чернігівської областей. Невирішеним залишається питання переміщення фондів державних архівів Харківської та Одеської областей з аварійних будівель.
Відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та указу президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» культові будівлі й майно, які перебувають на балансі обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим — уряду цієї республіки протягом 1992–1997 рр., мали бути передані в безоплатне користування або повернуті у власність релігійним організаціям за їхнім зверненням.
Нерозв'язання цього питання призводить до кризових і конфліктних ситуацій, що підвищують соціальну напругу в суспільстві. Яскравим прикладом є передача приміщення Державного архіву Одеської області (колишня синагога Бродського) рішенням Одеської обласної ради від 26.05.2016 р. №156-VII у власність Одеській юдейській релігійній громаді «Хабад-Шомрей Шабос». Глумом над національною пам'яттю українського народу стало рішення про переміщення цього архіву до зруйнованої будівлі психіатричної лікарні поза межами Одеси. Через цей прецедент і відсутність активного реагування на нього з боку керівництва Державної архівної служби України документи Національного архівного фонду України, що зберігаються в архівах, розміщених у культових будівлях, могли опинитися просто на вулиці. Згодом, лише завдяки активним протестам громадськості, Одеська міськрада частково переглянула своє рішення й анонсувала виділення коштів на добудову приміщення для обласного архіву.
Незадовільним залишається технічний стан архівних споруд. Вони вичерпали свій ресурс і потребують капітального ремонту, а деякі з них перебувають в аварійному стані. Застарілість електричних та опалювальних мереж, систем водопостачання й водовідведення спричиняє пожежі й затоплення архівосховищ. Так, у Кам'янець-Подільському коротке замикання призвело до безповоротної втрати історії Поділля.
Заповненість архівосховищ становить понад 95% і стрімко наближається до критичної межі, за якою архіви стануть неспроможними приймати на зберігання нові надходження документів. За різними даними, загалом архіви України вже не прийняли на державне зберігання понад 2 млн справ Національного архівного фонду.
Є й інші не менш важливі для повноцінного функціонування проблеми. Так, 80% архівних установ України не забезпечено позавідомчою охороною, з них 50% — центральні державні архіви й 52% — державні архіви областей. За відсутності фінансування з державного бюджету на охорону в низці державних архівів співробітники змушені самі чергувати вночі. Не обладнано охоронною сигналізацією 43% архівних установ, з них 25% — центральних державних архівів і 20% державних архівів областей. Пожежної сигналізації немає в 44% архівних установ, з них 50% — це центральні державні архіви і 26% — державні архіви областей. Жодне з архівосховищ України не оснащено сучасними системами пожежогасіння.
Державні архіви України вже давно не отримують фінансування для реставрації документів. Реставраційні лабораторії, створені й обладнані ще за радянських часів, не спроможні забезпечити належний рівень реставрації документів сучасними методами. Страхове копіювання документів (плівка) у державних архівах України фактично припинилося через відсутність обладнання й витратних матеріалів. Переведення документів у цифровий формат здійснюється лише в разі укладання архівами договорів з міжнародними організаціями та іноземними архівами, і переважно на обладнанні, переданому архівам цими інституціями на період виконання проекту. Досі не вжито заходів щодо створення єдиної інформаційної системи для забезпечення інтелектуального доступу до документів Національного архівного фонду України. Державні архіви фактично на ентузіазмі підтримують власні веб-ресурси, які не мають єдиного формату й відповідних систем захисту інформації, відрізняються за ступенем інформаційного наповнення.
Після закінчення дії Державної програми розвитку архівної справи на 2006—2010 рр. нинішнє керівництво Державної архівної служби України не зробило жодних кроків для поліпшення фінансування архівів, завершення реконструкції Комплексу споруд центральних державних архівних установ, розроблення державної програми забезпечення схоронності документів Національного архівного фонду.
Державна архівна служба України по-суті дистанціювалася від вирішення питання відновлення діяльності державних архівів Донецької та Луганської областей, які змушені, виїхавши з окупованих міст, самотужки організовувати роботу.
Кадрове забезпечення галузі
Справжньою катастрофою для державних архівів України стало скорочення співробітників, штатна чисельність яких і раніше не відповідала нормативним вимогам.
Аналіз структур обласних державних адміністрацій показав скорочення на 20–30% штатної чисельності працівників державних архівів багатьох областей. У процесі оптимізації структури місцевих держадміністрацій, низки районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, всупереч вимогам ст. 28 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», протягом 2015–2016 рр. фактично ліквідовано понад 100 архівних відділів у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Луганській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаської областях шляхом перетворення їх на архівні сектори або покладання виконання обов'язків на інший структурний підрозділ.
Державна архівна служба України, як центральний орган виконавчої влади, на який покладено завдання контролювати діяльність архівних установ, фактично відсторонилася від вирішення цих проблем і не вжила заходів для збереження наявної штатної чисельності працівників архівних установ. Насамперед це стосується внесення змін до постанови Кабінету міністрів України «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їхніх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» (низка центральних органів виконавчої влади своєчасно подала пропозиції до Кабміну і зберегла штатну чисельність працівників у своїх територіальних підрозділах).
Фактично залишені напризволяще рядові архівісти намагаються самостійно захистити від руйнації «справу свого життя» і право на роботу. Так, Вінницький окружний адміністративний суд і Черкаський окружний адміністративний суд своїми постановами зобов'язали голів Липовецької та Драбівської райдержадміністрацій відновити ліквідовані архівні відділи й поновити на посадах їхніх керівників. Цими, фактично безпрецедентними, рішеннями українські суди делегітимізували рішення місцевих державних адміністрацій, якими ставилося під сумнів саме існування архівної справи в Україні.
Зменшення штатної чисельності працівників архівних установ різко позначилося на виконанні їхніх завдань та обов'язків, покладених на них державою. Нині архівними установами фактично не виконуються функції здійснення контролю та надання допомоги установам, підприємствам та організаціям з питань організації діловодства й діяльності архівних підрозділів, забезпечення зберігання документів Національного архівного фонду та архівних документів, нагромаджених у процесі документування службових, трудових та інших правовідносин роботодавців і працівників, своєчасного виконання соціально-правових та інших запитів громадян.
При цьому слід вказати на той факт, що центральний апарат Державної архівної служби України укомплектовується переважно кадрами без відповідної професійної освіти й досвіду роботи в архівах, для яких проблеми архівних установ, на жаль, є абсолютно чужими. Плинність кадрів в умовах незрозумілих рішень щодо виплати заробітної плати набула катастрофічного масштабу: звільнено понад 70% колективу, стаж роботи яких становив від 5 до 15 років; в окремих структурних підрозділах за останні два роки склад працівників змінювався три-чотири рази. Як засвідчують відповідні акти перевірок Національного агентства з питань державної служби, зафіксовано факти безпідставного звільнення працівників та грубого порушення вимог Закону України «Про державну службу».
Реформування галузі
Особливо гостро стоїть питання вироблення нової моделі архівної системи в умовах проведення адміністративно-територіальної реформи, яка є пріоритетом діяльності Кабінету міністрів України у 2017 році і перебуває на постійному контролі.
Реформа децентралізації влади та створення об'єднаних територіальних громад змінюють систему адміністративно-територіального устрою України, структуру органів державної влади, місцевого самоврядування та розподілу бюджетів. У контексті цієї реформи в архівній галузі постає кілька проблем: 1) приймання на державне зберігання документів ліквідованих державних органів та органів місцевого самоврядування; 2) визначення майбутнього підпорядкування та фінансування державних архівних установ; 3) межі значної кількості районів буде переглянуто, низку районів ліквідовано, що спричинить перерозподіл джерел комплектування між архівними відділами райдержадміністрацій різних районів.
Проте найголовнішим залишається питання фінансування діяльності державних архівних установ. Державні архіви областей і архівні відділи районних державних адміністрацій нині є структурними підрозділами відповідних місцевих державних адміністрацій, які як головні розпорядники коштів здійснюють їх фінансування з державного бюджету України. Проектом Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» запропоновано ліквідувати місцеві державні адміністрації та створити інститут префектів, на яких покладатиметься функція координації та організації діяльності територіальних органів центральних органів виконавчої влади. Але місцеві державні архівні установи до них не належать. Ліквідація місцевих державних адміністрацій призведе до припинення фінансування державних архівних установ з державного бюджету.
Реалізація реформи децентралізації влади спричиняє докорінну зміну системи архівних установ України, а отже, необхідно розробити принципово інші засади функціонування архівної галузі, ухвалити нову редакцію Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» й інші нормативно-правові акти.
На жаль, Державна архівна служба України — центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архівної справи і діловодства, не довела до відома президента, прем'єр-міністра, Кабміну, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів жодного з проблемних питань архівної галузі, не надала пропозицій щодо шляхів їх розв'язання.
Останнім часом складається враження, що Укрдержархів дистанціювався від місцевих державних архівних установ, вважаючи, що за стан архівної галузі в областях і районах відповідають голови місцевих держадміністрацій, директори державних архівів областей і начальники архівних відділів райдержадміністрацій.
Незадовільний стан організації роботи Державної архівної служби показала перевірка Державної фінансової інспекції, яка торік одночасно перевірила не тільки Державну архівну службу, а й усі установи, що належать до сфери її управління. За результатами перевірки Державна фінансова інспекція констатувала, що протягом 2014–2016 рр. керівництво Укрдержархіву не вжило заходів для усунення недоліків, виявлених Рахунковою палатою України в 2014 р., і, як результат, державі було завдано значних збитків1. Передусім це стосується надання платних послуг установами, що безпосередньо підпорядковуються Державній архівній службі. При наданні платних послуг вони користуються нормативно-правовими актами, розробленими понад
15 років тому. Зазначені документи містять посилання на нормативно-правові акти, які втратили чинність, зрозуміло, що низка їхніх положень не відповідає вимогам чинного законодавства, не враховує змін економічної ситуації в країні. Як наслідок — архівні установи України змушені надавати платні послуги з порушенням вимог чинного законодавства. Розрахункові втрати дев'яти центральних державних архівів України за 2014-й — першу половину 2016 року становлять 4,7 млн грн.
Аудитори встановили факт проведення в 2015 р. відповідальними працівниками ДЕКС ЦДАУ фіктивної інвентаризації, якою намагалися приховати зникнення обладнання трансформаторної підстанції на суму понад 4,1 млн грн., розкрадання новітнього вентиляційного обладнання, яке планувалося встановити в реконструйованому архівному комплексі.
Реагуючи на численні звернення громадськості, народних депутатів та державних контролюючих органів, Міністерство юстиції України у листопаді й грудні 2016 р. провело комплексну перевірку діяльності Державної архівної служби. Висновки невтішні — неспроможність цього важливого у світлі євроінтеграції державного органу виконувати покладені на нього завдання та обов'язки. Члени комісії рекомендували звільнити керівництво Укрдержархіву та притягти до кримінальної відповідальності за вчинені службові злочини.
Мабуть, по-іншому сьогодні не можна, бо архівні, як і музейні та бібліотечні працівники України, теж перебувають на «бойовому посту» виконуючи свою архіважливу функцію — збереження генетичної ідентифікації нації у вигляді артефактів нашої історії перемог та поразок і, головне, — як писав Гете, — помилок. Будуючи вільну й незалежну європейську державу, пам'ятаймо слова видатного українця В'ячеслава Липинського: «Ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі не схочемо нею стати!»
Віктор Вергунов, академік НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН
