istpravda.com.ua
Це один з тих документів, які незаперечно свідчать про шовіністичну російську політику національного, політичного, духовного нищення українського народу. Таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєва забороняло друкувати українською мовою наукові та духовні видання, навчальну літературу.
Трохи передісторії. Появі циркуляра передувало Січневе повстання 1863 р., в якому, крім поляків, литовців та білорусів, брали участь українці.
Справжній ефект бомби, що вибухнула, у імперських владних колах справив переклад українською чотирьох Євангелій, який зробив інспектор у відставці Ніжинського ліцею П.Морачевський. 1860р. автор надіслав переклад двох із них – від Матфея та Іоанна — петербурзькому митрополитові Ісидору, аби отримати благословення на друк. У супровідному листі аргументував потребу перекладу тим, що «…всіма мовами словом і письмом проповідується Слово Боже; ті, що вірують у Христа Спасителя, мають Біблію своєю мовою; тим часом Малоросія (Україна), мовою якої говорить 12 мільйонів православних християн, не має своєю мовою навіть Євангелія». Ісидор, після неофіційної наради з Синодом, у благословенні відмовив.
Невдовзі П.Морачевський надіслав уже весь переклад – чотири Євангелія – до Академії наук. Відомий вчений, академік І.Срезневський у доповіді для відділу мови й писемності схвально відгукнувся про цю роботу, зазначивши, що «коли існує український народ і в нього є своя мова і писемність, то в нього поивнне бути і своє Євангеліє». Щоб з’ясувати, чи відповідає переклад оригіналу та «величі змісту», була створена комісія, до якої увійшли провідні фахівці-мовознавці: І.Срезневський, О.Востоков, О.Никитенко.
Здавалося би, йшлося до схвалення і друкування тексту. Аж тут ІІІ відділення (охранка) отримало анонімний лист, автори якого вимагали не допустити оприлюднення перекладу: «…допустив нелогичный и затейливый перевод Св.Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку...»
Фахівці вважають, що ініціював анонімку київський генерал-губернатор М.Аннєнков, адже його особисте звернення до шефа жандармів В.Долгорукова містить ідентичну позицію: «Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».
Водночас голова Київського цензурного комітету О.Новицький надіслав міністрові П.Валуєву листа, в якому заперечував проти видання, стверджуючи, що «…никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», а «…наречие, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Новицький непокоївся зростанням накладів українських видань і вбачав у цьому загрозу «обособления малороссийской народности».
Чимало з доповідної, в тому числі – сакраментальна сентенція щодо «неіснуючої» української мови, увійшли до тексту Валуєвського циркуляра, який затим був погоджений з царем.
Представники українського культурного середовища зробили кілька спроб захисти рідну мову. Микола Костомаров у газеті «День» спростував закиди про буцімто інспірування українських настроїв поляками. Українофіли домоглися зустрічі з П.Валуєвим. Однак ці кроки не дали позитивного результату.
Після зустрічі з українцями Валуєв у своєму щоденнику насмішкувато-зверхньо занотував, що М.Костомаров був «сильно озадачен приостановлением популярных изданий на хохольском наречии», на що він «прямо и категорически объявил…, что принятая мера останется в силе».
Внаслідок «Валуєвського циркуляру» був не тільки припинений друк майже всіх книг українською, а й закриті українські недільні школи, звільнені з державної служби чи заслані українські громадські діячі, митці, літератори — П.Чубинський, О.Кониський та багатьох інших.
Як реакція на циркуляр, в українському суспільстві почали швидко зростати незалежницькі настрої.
Тож у 1876р. на основі «Валуєвського циркуляра» цар Олександр ІІ у німецькому місті Бад Емс підписав указ (відомий як Емський), яким заборонялося без спеціального дозволу ввозити з-за кордону українськомовні книги та інші видання; викладати українською мовою в школах; друкувати будь-які книги та ставити п’єси українською; організовувати коцерти з українським репертуаром.
Українська мова перебувала під забороною до 1905 р., коли Російська академія наук спромоглася на визнання української як мови, окремої від російської й цілковито самостійної.
Нинішні російські обскуранти на генетичному рівні успадкували ненавсить до всього українського. Навіть перевершили своїх попередників, обравши боротьбу з українською мовою як один із напрямів ведення гібридної війни.
Тому захищаючи, плекаючи, підносячи рідну мову, ми захищаємо і будуємо свою державу, плекаємо свою незалежність. Адже кожна нація жива доти, доки жива її мова.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
