«Людина – це очі, а потім уже все те, що довкола очей, а тоді знову – очі, очі, очі… Більше за очі знає лише серце, але його – не намалюєш».
Катерина Білокур
Що ми знаємо про Катерину Білокур?
Вона – чи не найвідоміша світові українська художниця, яка творила у стилі
«наївного мистецтва».
Три картини К.Білокур- «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле — 1954р. експонувалися
на Міжнародній виставці в Парижі (Сприяли цьому Павло Тичина, Микола Бажан і
Олесь Гончар).
Пабло Пікассо, побачивши Катеринині роботи,
тут-таки сказав журналстам: «Якби ми мали
художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий
світ!»
У комуністичних «естетів» були інші смаки, й Катеринині картини, за які
клопоталися відомі люди, опинилися на паризькій виставці не тому, що геніальні,
а тому, що створила їх «колгоспниця з села Богданівки».
Потім панегірики вщухли, а Катерина й далі залишалась у крихітній комірчині
– майстерні. Лише тут вона й почувалася вільною…
Зрештою, ціле життя Катеринине було виборюванням власного вільного
простору. Ще малою сказала: «Я буду художником!». Збирала вуглинки з печі й
малювала на стінах, за що діставала добрячого прочухана від батьків. Братовими
олівцями створювала дивні квіти у його шкільних зошитах. Підрісши, брала
полотнину, саморобні фарби – з буряка, бузини, калини, пензлики – з котячої шерсті - і втікала в гаї та поля. Полотнину прала і
малювала на ній знову. Лише Господь знає, які шедеври змило назавжди
водою…
Батько, хильнувши, лаявся: «Не дай Боже, люди дізнаються, що ти оту чортівню малюєш — тебе й заміж ніхто
не візьме!». А вона й не хотіла заміж,
боялася, що не буде часу і чоловікового дозволу малювати.
Коли батьки своїми докорами так дозолили, що край – пішла топитися. Мати
дивом нагодилася та витягла з крижаної
води, але ноги вже до кінця життя Катерині боліли нестерпно. Односельці та сільське начальство брали на
кпини. Коли батько помер, мати
якось пішла була просити коня, город зорати, то їй сільский начальник відказав:
«У тебе дочка он-о як кобила,запряжи та нехай оре!»
Часом проти неї наче повставав цілий світ – і вона за право бути собою
боролася з цілим світом...
«За що Бог покарав нас такою
донькою?» «наврочено цим чаклунським ремеслом. Батько любив хильнути, а
хильнувши, сварив доньку й погрожував її картинами позапинати курники. Катерина
не ремствувала, не плакала, не спустошувала серце злобою – вона малювала. І
золоьтаві бджоли сідали на її намальовані квіти, сприймаючи за живі. Малювала
переважно вночі, а вранці ставала до звичної роботи: сапала, варила,
прала…
1922 р. Катерина поїхала до Миргорода – вступати до керамічного технікуму. Їй відмовили, бо не мала за плечима навіть «семирічки».
Жест неймовірного відчаю: дівчина перекидає через паркан технумівського
подвір’я свої малюнки: а раптом хтось побачить, оцінить, покличе? Не побачили.
Чи не оцінили?..
Через 18 рокв — ще один жест відчаю: Катерина пише листа:«Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».До конверта вкладаю
малюнок га полотнинці. Цього разу її почули. Роботи самобутньої художниці виставляються
в столицях світу. Про її роботи фахівці
пишуть розлогі статті. Та Катерину її успіхи не тішать. Вона просто не знає про
них. У неї — та сама сільська хата, чадна – бо топиться торфом – піч, недужі
батьки, яких доглядає, пензлі з котячої шерсті…
Розрада – листування.
У листі до Стефана Тарнущенка,
музейника і мистецтвознавця, якось напише, що в хаті взимку замерзає вода у відрі, на пальці, коли
малюєш, доводиться раз-по-раз хукати, а ноги в чоботях геть відмерзають, тож
влітку з пальців на них «злазять» нігті…
«Іще
в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і
роздмухувати сирий торф»…
Щастя творчості, радість натхнення… «Ото якби зібратись з силою та
повіситись – та і все!..» Вирватися з клітки, покинути Боглданівку, летіти у
широкий світ! Катерині це так і не вдалося.
Попри спроби
добрих людей, того ж таки Олеся Гончара,
– київські офіційні особи сказали своє:
«Зась!» Голова
Президії Верховної Ради УРСР М.Гречуха видав навіть таке: «Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в
Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не
буде».
Геніальна українська художниця Катерина Білокур померла у 1961 р. Їй було лише
шістдесят.
Очі її квітів і нині вдивляються нам у серце – ніби сама Катерина обіймає всіх
нас своїм поглядом.
Олена Бондаренко
