У нашої Газети два дні народження. «Пілотне» число вийшло наприкінці грудня 1994р., а перше – 6 січня 1995-го.
Святкуємо — у своїх спогадах, серцях і думках про тих, із ким належали до товариства, згуртованого українським світоглядом, улюбленою професією, радістю і відповідальністю працювати у Газеті Чорновола, у спільноті, яку він об’єднав і обійняв собою.
Для нього дуже багато важило товариство – не тільки як середовище спілкування, а скоріш як монолітне братство, спина до спини. У колі однодумців просто випромінював задоволення. Таким колом для нього була і наша — його — газета «ЧАС/Time». Очікування Шефа, як ми називали нашого шеф-редактора – було очікуванням свята. Він злітав сходами на другий поверх («Шеф біжить!»), стрімко рухався редакційним коридором, важенний портфель у руці, берет трохи збився, розстебнутиий зеленкуватий плащ майорить за ним, як вітрило. Дорогою кожного привітає-розпитає. Забіг, присів у нашій з Григорієм Павловичем, заступником головного редактора, кімнатці: «Пані Олено, чаю дасте?» А дівчата вже несуть - пиріжок, домашнє печиво, бодай цукерку, а він гріється під нашими поглядами, і в самого очі сміються…
Ті, хто працював у «ЧАС/Time» — стали раз і назавжди рідними. Завдяки неповторній атмосфері, світоглядному однодумству, які плекав В’ячеслав Максимович і підтримували всі ми.
А тепер – трішки історії. Напевне, варто – хоча б для нинішніх 25-річних.
Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета «Час-Time» була у 1990-і роки , гадаю, єдиним повноцінним масовим національно-демократичним виданням і мала величезну популярність. Її серце, душа, вічний двигун — засновник і шеф-редактор В’ячеслав Чорновіл — крім усіх його унікальних якостей, мав великий талант публіциста, журналіста, редактора і організатора газетної справи.
Газета була його мрією, ідеєю, яку він прагнув неодмінно втілити. Відомо, що якось В.Чорновіл на питання, ким би він волів бути, коли Україна відбудеться як сильна держава, відповів: «Редактором опозиційної газети».
Тож не дивно, що він мав намір створити всеукраїнське пресове видання, яке своїми публікаціями підносило би українську ідею, формувало український світогляд.
Як це робити, В’ячеслав Максимович добре знав, адже, окрім роботи в пресі за радянських часів, видавав підпільний «Ураїнський вісник», керував прес-службою Українськоїх Гельсінської Спілки.
Одним із чільних завдань Руху на чолі з Чорноволом стала розбудова пресової мережі. Під егідою Асоціації демократичної преси працювали видання майже в усіх областях України – від рівненської «Волині» до «Луганських вістей».
Необхідність створення друкованого органу Руху, який водночас би став головним опозиційним виданням, В.Чорновіл обґрунтував на ІІІ Всеукраїнських Зборах НРУ 1992р.
«Народна газета» таким органом не стала. Був потрібен проект нового видання. Його розробили В.Чорновіл і Л.Танюк, на той час – голова «Меморіалу» ім.В.Стуса.
14 липня 1994 р. В.М.Чорновіл зареєстрував
Газету «Час-Time». У зверненні до читацтва він наголосив, що створення газети було однією з його мрій. У першому числі, в січні 1995р., В. Чорновіл зазначив: « Ми хочемо, щоб «Час»… став своїм для націонал-демократів і лібералів, соціал- демократів і демохристиян, просто політично активних громадян, які поділяють основні засади нашої газети, що формулюються трьома ваговитими словами: «Державність!Демократія! Реформи!» «Час-Time», формально не будучи «рухівською» газетою, безумовно, популяризував рухівські, читай – державницькі, національно-демократичні – погляди.
Особливо ж популярною в читачів була «Колонка редактора», яку особисто готував В.М.Чорновіл.
Двомовна назва — «ЧАС/Time» була обумовлена тим, що водночас із «головним» числом виходив англомовний додаток, який поширювався у міжнародних організаціях, посольствах та інших закордонних інституціях.
Газета виходила на 16 шпальтах формату А2, спочатку двічі на тиждень, а згодом, через фінансові проблеми – один раз. Наклад становив 15-30 тисяч примірників.
Випуск газети почався як авантюрна пригода: не було приміщення, устаткування, сталого колективу. В’ячеслав Максимович віддавав на газету власні кошти, зароблені лекціями на запрошення зарубіжних університетів та виданням праць. Також віддав і грошову частину Шевченківської премії. Діаспора практично не допомагала: її очільники переважно були незадоволені результатами вікопомного ІІІ З’їзду Руху й не бажали зрозуміти, що в умовах структурування українського суспільства і конкуренції з новопосталими партіями НРУ зможе вижити лише в якості партійної сили. В іншому випадку його «розберуть» ті ж таки нові партії…
Реклама давала мізерні доходи. Передплата – так само (часто для незаможних людей редакція сама передплачувала газету, а незаможними здебільшого були саме патріоти – їм сріблолюбство було непритаманне).
Через рухівські місцеві структури було проведено передплатну кампанію, аби, за словами шеф-редактора, «…забезпечитимасовістьгазети...інакше про можливістьвпливу на загальноукраїнськийелекторатгодісподіватись». У 1996 р. Центральний провідРуху зробив 2 800 «пільгових» або безкоштовних передплат. Це була «крапля в морі»…
Проблем додавала постійна судова тяганина з «подачі» то ображених за свої «честь і гідність» комуністів та антиукраїнських політиків, то чиновників, яких «позбавила честі» публікація про їхні статки-маєтки…
І в цих надскладних умовах Газета виходила.
І вона таки була найкращою!
Мені випали честь, відповідальність і – без перебільшення — щастя бути головним редактором нашої прекрасної, неповторної, рідної газети у 1997-98 роках.
Вдячна пам’ять нагадує імена колег, із ким ми робили Газету. Заступник головного редактора Григорій Кримчук; відповідальний секретар Валентин Авдєєнко.
Володимир Карташов (економіка, соціальна політика); Віктор Каспрук (політична аналітика); міжнародна політика (Валентина Гриник-Сутанівська); культура (Людмила Бараневич, Леся Самійленко); спорт (Дмитро Нагорний).
Літредакторки Валентина Чорновіл і Євгенія Дончик, фотокор Сергій Спасокукоцький, Борис Бахтєєв…
Іван Безсмертний, Микола Влащук, Андрій Панчишин, Галина Паламарчук, Галина Левицька, Ніна Харчук…
Нині вже хтось залишив цей світ. Їх дуже бракує журналістиці й нам, їхнім колегам. Нам страшенно бракує нашого шеф-редактора, В’ячеслава Максимовича Чорновола.
Він встигав усе. Вночі писав «Колонки редактора». Читав особисто кожну шпальту. Скеровува редакційну політику. Але ніколи не втручався у творчий процес і не «утискав» свободу журналістів. Він надихав нас і підтримував наші ініціативи. Він нам довіряв. І це зобов’язувало.
Газету читали в парламенті й Кабміні, у бізнесі й регіональнимх владах, у вишах і мистецьких колах. Одні – наче розмовляючи з однодумцем. Інші – з неприхованою антипатією, а то й люттю.
Газета була чесною. Гострою, «зубатою»,- владці воліли, аби вона й зовсім припинила існування. Тож невипадково представники видання постійно «відбивалися» від судових позовів. Зрештою, цими позовами газету і довели до межі виживання. Спочатку скоротили обсяг із 16 до 8 шпальт. Затим - у травні 1998-го – призупинили видання на цілих 5 місяців… «Ми могли існувати не бідуючи. Аледля цього треба поступитисясвоєюпозицією,своїми принципами. Ми ніколи на це непогодимося. «Час» – незалежна газета. Мизалежимотількивідвласноїсовісті й вашої думки пронашу працю», — звернулася редакція газети до читацтва.
У березні 1999-го убили В’ячеслава Чорновола…
У жовтні 1999 р. видання газети відновилося.
Вона стала називатися «Час», формат зменшився до А3, звузилася й тематично, наклад скорочувався. Без свого творця газета всихала…
Цими днями я телефонувала колегам, щоб привітати їх і сказати слова вдячності за найкращі часи у нашому «ЧАСі». Знаєте, всі, з ким я говорила, сказали, що ті часи були найкращими і в їхньому житті.
Направду «ЧАС/Time» — це не просто шматочок життя. Це — люди, які в дуже складних умовах робили велику і благородну справу, від випуску до випуску, вдень, а то й уночі будуючи Україну, про яку мріяв наш шеф-редактор і якої прагнули ми всі.
Олена Бондаренко,
Головний редактор газети «ЧАС/Timе»
У 1997-98р.р.
