heroes.profi-forex.org
Яків Григорович Гандзюк
був унікальною людиною. Ось лише кілька фактів, котрі характеризують
його якнайкраще.
Був дуже високим – понад 2 метри. Під час бою командував,
випроставшись на повен зріст. Якось йому
вкотре дорікнули, що, мовляв, надто ризикує своїм життям, на що він зауважив: «На війні буває така
мить, коли просто необхідно ставити «ва-банк» своє життя, інакше переможцем буде супротивник».
Генерал Гандзюк був винятковим стрільцем із револьвера. Перемагав на
всіх змаганнях офіцерів, а 1911р. отримав подарунок від Миколи ІІ.
Вільно володів
п’ятьма іноземними
мовами. Був добре обізнаний у політиці. Сучасники згадували його як винятково
чесну людину із крицевою волею й талантом впливати на інших людей.
До солдатів ставився, як до рівних і суворо докоряв
офіцерам, котрі дозволяли собі зверхність у спілкуванні з рядовим складом.
Був навдивовижу скромним і надзвичайно вимогливим до
себе. Постійно займався самоосвітою й освітою солдатів: організовував лекції,
аматорські спектаклі, концерти.
Жив і загинув як герой, віддавши своє життя за Україну.
Майбутній український полководець народився у с. Багринівці (на той час — Подільська
губернія), в селянській родині. Батько, відставник-бомбардир, був працьовитим і
щодо сім’ї дбайливим. Так виховав і своїх чотирьох синів та доньку.
Яків обрав шлях військового: після п’яти класів реального училища записався
добровольцем до 47-го піхотного Українського полку, дослужився до
молодшого унтер-офіцера. 1895р. закінчив з відзнакою Одеське піхотне училище зі
званням підпрапорщика. На початку російсько-японської війни служив у Східно-Сибірському стрілецькому полку. Як командир роти брав участь у відомій битві
під Мукденом, виявивши неабияку відвагу.
1911 р. Я.Гандзюк
отримав дворянський титул із правом успадкування нащадками. 1914р. дістав
звання підполковника.
Під час І Світової війни разом з полком брав участь у
боях на території теперішньої Польщі. Поблизу с. Павловіце був контужений та поранений шрапнеллю. Друге
поранення отримав 1 квітня 1915р. під час бою поблизу с.Козьова, третє –
наприкінці червня під с.Жуків (загалом у боях був поранений 9 разів).
У 1916р. підвищений до
звання полковника, командував 91-м піхотним Двінським полком.
Початок
Української Революції Яків
Гандзюк зустрів у чині бригадного
командира 23-ї піхотної дивізії. За кілька місяців отримав звання генерал-майора й очолив 104-ту піхотну дивізію.
Згодом військове формування завдяки своєму командирові
українізується, перетворившись на Першу Українську дивізію в складі 1-го
Українського корпусу, яким командував генерал Павло Скоропадський — майбутній гетьман Української
Держави. Командування корпусом Я.Гандзюк перебрав із рук П.Скопопадського.
Частини І-го
Корпусу на чолі з генералом Гандзюком стримували
наступ більшовиків на Київ із півдня. Зокрема, роззброїли цілий гвардійський
корпус, що під орудою більшовички Бош рухався через Жмеринку на Київ.
8 лютого 1918 р., після 5-денної облоги, червоні банди
Муравйова увійшли до Києва. Уряд УНР
переїхав до Житомира. Частини Армії УНР, не отримавши подальших наказів
уряду, залишалися на оборонних
позиціях.
Не маючи інформації про виїзд уряду зі столиці, 9 лютого
командувач 1-го Українського корпусу Яків Гандзюк, начальник штабу корпусу,
генерал Яків Сафонов та керівник оперативного відділу полковник Олександр
Гаєвський вирушили автомобілем із Білої Церкви, де розташовувався штаб корпусу,
до Києва – аби отримати доручення Генерального Секретаріату.
Під Києвом авто захопили червоні балтійські моряки.
Полонених доправили до М.Муравйова. Коли той особисто запропонував перейти
на службу до більшовиків, генерал Гандзюк відповів: «Ви помилилися, бо ми
українці. І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами».
Українських офіцерів доправили до приміщення Олексіївського інженерного училища, де
після катувань повели на розстріл.
Тяжко пораненому полковникові Гаєвському вдалося
врятуватися. Пізніше він запише у своїх спогадах: «…генерал Гандзюк
звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання
усім нам — помремо героями!». Генерал попрощався з кожним, розцілувався: «Як командувач
українського корпусу, виходжу на розстріл першим!».
Рокованих на смерть вивели під стіни училища. Коли
матроси наказали обернутися до них спиною, генерал Гандзюк вимовив: «Що –
совість не дозволяє вам дивитися нам у вічі?!» Пролунав залп. Всі троє впали.
Пораненого Якова Гандзюка добивали багнетами…
Влітку 1918
р. О.Гаєвський разом з Вірою Чудіновою, вдовою генерала Гандзюка, розшукали
його тіло у братській могилі на Солом’янці. За наказом гетьмана П.Скоропадського
українського героя перепоховали з військовими почестями на подвір’ї Видубицького монастиря. На могилі встановили дубовий хрест із написом: «Генерал-майор Яків Гандзюк. 1873–1918. Звірячо
вбитий більшовиками».
У 1920-і роки більшовицька
влада знищила могилу героя. Вже у
незалежній Україні, з ініціативи родичів Я.Г.Гандзюка, які мешкають у США, та
українських краєзнавців, надгробок було відновлено.
На честь генерала
Якова Гандзюка у Києві, Вінниці та його рідній Багринівці названо вулиці.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»
