Знаменитий вірш «Не пора», який від початків став одним з найвідоміших з великої поетичної спадщини Каменяра, Іван Франко написав 1880 року. В листопаді 1901 у Львові на студентському віче вірш уперше пролунав як гімн, музику написав Денис Січинський.
Вже від початку ХХ століття «Не пора» виконувався як національний славень поряд з «Ще не вмерла Україна».
У часах Першої світової війни пісню землями України ширили Українські січові стрільці. В період польської окупації Західної України та згодом більшовицької окупації усієї України вірш був заборонений і з багатьма іншими патріотичними віршами Івана Франка не увійшов до 50-томного зібрання творів письменника.
Змістовно вірш адресований українцям, Сходу і Заходу, що були поділеними між московитським та австро-угорським окупантами і закликав врешті усвідомити, що найвищою потребою кожного українця є об’єднання усіх навколо великої ідеї визволення та незалежності України. Велетенську формаційну та мобілізуючу силу цього, на перший погляд простого вірша, відзначив Федір Погребенник: «...такого сильного, могутнього революційного слова, сповненого віри у визволення народу, такого відчайдушного заклику до боротьби за святі ідеали українська поезія до Франка не знала».
Для західних русинів-українців заслуга Франка, і зокрема цього вірша, також полягала в усвідомленні соборності великої української нації від Карпат і до Кавказу. В «Одвертому листі до галицької української молоді» Іван Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів».
За часів Незалежності твір для духового оркестру переклав Богдан Сапелюк. Відтоді увійшов до репертуару військових оркестрів ЗСУ, зокрема композиція лунала на ювілейному параді до дня Незалежності.
Цей вірш і славень неможливо не почути, не звернути на нього увагу. Коли у грудні 2009 журналісти запитали Януковича які він пам’ятає рядки з творчості Івана Франка, той довго силився, переминав плечима, скрушно похитував головою і врешті промовив: «... ну я пам'ятаю один з рядків Франка – це був гімн «Не пора, не пора», а слова його там були такі: Пора для України жить».
Цікаво, не зумів Федорович запам’ятати «Вічний революціонер», «Каменярі», які назубок мали знати школярі УРСР, а ось те, що не треба служити «ні москалеві, ні ляхові», якось враз відклалось у свідомості навіть такого «учня» як Віктор Федорович. Видно справді якась велетенська духовна міць закладена у цих рядках.
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, –
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
За матерілами «Календаря українців»
