— Ви не бачили моєї торбинки? – запитав малий Ангелик у своїх друзів.
— Ні, я не бачив.
— І я.
— Я теж не зустрічав.
— Та де ж вона могла подітися? – мало не плакав Ангелик. – Я ж пам’ятаю, як вчора залишав її ось тут на гачку.
— Давайте гуртом пошукаємо, — запропонував найстарший серед ангелів-листонош.

Майже годину витратили ангели, шукаючи торбину малого Ангелика. Врешті всі стомилися і старший сердито сказав:

— Або ж ти її десь загубив, або я не знаю… Але ми купу часу згаяли. До свята лишилося тільки 10 днів. А ще стільки дітей треба облетіти, їхні листи позбирати, перечитати, підготувати подарунки. А ти тут нам голову морочиш. Ми полетимо сьогодні без тебе. Гайда, друзі, збираймося в дорогу.

Ангелик мало не плакав від образи. А головне від того, що не буде кому зібрати листи у його підопічних дітей. А вони ж так чекають на це…

Тим часом на землі темними вулицями, ховаючись від світла ліхтарів, крався маленький чорненький Антипко. Він сьогодні був дуже задоволений собою, адже зробив таку підлість – нашкодив самим ангелам. Та і дітлахам дісталося. Вони понаписували листи, де кожен розхвалював себе перед святим Миколаєм, просив у нього подаруночків, а нічого не буде. Бо ж він, Антипко, заховав торбину одного із ангеляток-листонош.

— Уявляю, як вони зараз там усі шукають, — захихотіло тихо чортеня, — а я тим часом навідаюся до діточок, позбираю їхні листи.

Так воно собі міркувало, крадучись до будинку, в якому жило троє чемних діточок: Святик, Тарасик та Олеся. Саме сьогодні вони понаписували листи для святого Миколая, та ще й намалювали для нього гарні малюнки, а найменший Тарасик навіть зробив із мамою вітальну листівочку. От Антипкові забавка буде – забере листи, а діти подарунків не отримають.

Ось вже й будинок, ось і вікно, а ось і листи…

— Хі-хі-хі, — захихотів Антипко, — ото ви нарюмсаєтеся…

Аж раптом хтось як ухопить його за хвоста, та як запустить щось гостре у його зад! Антипко аж скрикнув від болю.

— О, чорти забирайте!.. – крутнувся він і побачив великого білого кота.
— Сам іди геть, клятий шибенику! Тебе тут ніхто не чекав і не кликав! Не дам тобі скривдити моїх господарів!
— Ох який ти грізний! – скривився Антипко. – Та що ти зможеш мені зробити, нікчемне кошеня.
— Зараз побачиш, які у мене гострі пазурі та зуби! Мур-няв! – і кіт блискавкою метнувся на Антипка, мовби то був великий пацюк.
— Вай-вай, відпусти! Відпусти, кажу! Я не чіпатиму твоїх малих!

Та Кошик – так звали хороброго кота – розійшовся не на жарт. Так вони і качалися по снігу – чорно-білий клубок, та ще й обоє пронизливо репетували. Саме це і побачив старший Ангел із висоти, повертаючись із листами на Небо. Він опустився нижче, аби поглянути, що там робиться.

— Що тут скоїлося, зупиніться! – гукнув він, сівши прямо перед розпашілими від бійки Кошиком та Антипком.
— Цей шибеник хотів украсти листи до Святого Миколая, які написали мої господарі, — відказав кіт, міцно тримаючи Антипка за хвоста.
— Так-так, цікаво, а чому це тобі раптом заманулося красти чужі листи? – примружив око старший Ангел.
— Та так… просто… — зам’явся Антипко. Не міг же він розповісти про те, що украв торбинку і про свій лихий задум.
— Нічого у вас нечестивців не буває так просто, — відказав Ангел. – Може ти все ж зізнаєшся? Чи тебе взяти на суд до Неба?
— Ой, ні-ні-ні! Тільки не це! Мені і в пеклі не жарко. Я все скажу. Тільки хай цей котисько мене відпустить.
— Ще чого – чортам вірити! – буркнув Кошик.
— Кажи, не торгуйся, — підтримав котика Ангел.
— Ну… я хотів забрати листи, щоб вони не потрапили до Миколая…
— А торбину Ангеляткову теж ти забрав?
— Я…
— Ех, а я так образив малого своєю недовірою та доріканням… Бігом віддавай торбу, — наказав Ангел.
— Ось вона, — вийняв з-за пазухи скручену торбину Антипко і подав, — тепер ви все знаєте, відпускайте вже мене. Я ж теж до свята готуюся – треба різок чималенько припасти, бо ж не всі такі чемні, як оці, — хитнув Антипко головою у бік вікна. Хоча і вони часом мене добре слухаються і роблять різні прикрощі батькам.
— То за це передусім тобі треба різок дати, щоб добрих дітей не намовляв на злі діла! — вигукнув Кошик.
— Ой-ой-ой, такі вже вони всі невинні, хоч до вавки прикладай, — глузливо відказав Антипко, — як заведуть істерику мамі: «хочу ляльку» або «купи шоколадку», що аж мені у вухах дзвенить…
— Годі, Антипку, — сердито мовив Ангел, — забирайся звідси! І ще раз трапишся мені до рук зі своїми підлотами – начувайся!
— А от як до моїх кігтів потрапиш, то без шуби в пекло побіжиш! – додав грізно Кошик.
— Добре-добре, мене вже немає.

І тільки-но Кошик відпустив хвоста, як Антипко справді ніби крізь землю провалився.

— Дякую тобі, Кошику, — мовив Ангел, — якби не ти, то не лише твої господарі без подарунків лишилися б, а й багато інших дітей. За твою хоробрість чекай теж нагороди від Святого Миколая.
— Та я завжди радий допомогти, — засоромився котик, — мені вже і від подяки хороше, а ще й як господарі будуть щасливі, то і мені щастя – вони у мене дуже добрі, мур-няв…

Ангел приніс на Небо цілу торбу листів і радість для маленького Ангелятка.

— Вибач мені, малий, що не повірив тобі одразу. Ось твоя торба – це була Антипкова робота. Іншим разом пильнуй її краще, — він потріпав Ангелика по світлому чубчику та й пішов по справах.

А щасливе Ангелятко, не чекаючи ранку, шугнуло до землі, щоб хоч трішечки позбирати листів. І в першу чергу воно полетіло, звісно ж, до вікна трьох діточок, де жив хоробрий котик Кошик.

Дійові особи:
1. Святий Миколай.
2. Лялька  Галя
3. Лялька  Катя.
4. Лялька  Сергій.
5. Лялька  Вова.
6. Лялька  Саша.
7. Лялька  Оксана.
Діти, що грали ці ляльки.

Сцена лялькового театру. Вистава закінчилась і ляльки  сумують.

Лялька  Катя:
«Як закінчилась  вистава,
Сумно геть усім нам  стало».

Лялька Галя: (Виглядає у вікно)
«Вже сіда за обрій сонце,
Стало темно за віконцем,
Он знайомі діточки
Почепили чобітки
На що вони чекають,
Кого так виглядають?»

Лялька Вова: (За вікном чути спів колядки. Заглядає у вікно. Сумно розповідає)
«Діточки разом співають,
Миколая  закликають,
Щоб до кожної оселі
Миколай постукав в  двері.
Подарунків ніс мішок,
Клав у кожний чобіток
І машинки, і ляльки
Та забув про різочки.
Бо ж були вони старанні,
Завжди чемні і слухняні
І з домашніми і в школі
Та молилися Миколі».

Лялька  Оксана:
«Миколая славлять  діти,
Привід є у них радіти,
Ми ж із хутра і пластмас
І це свято не для  нас!»

Лялька Катя: 
«Ні, не згодна я з тобою,
Хочу бути я живою,
І співати, і дружити,
На санчатах вниз летіти,
Хай у свята світлу  мить
Миколай нас  оживить!»

Лялька Галя: 
«І мені того ж охота,
Бути лялькою —  нудота!»
Зітхає.

Лялька Саша: 
«Нащо буть тобі  живою?
Нецікаво геть з тобою,
Ти лиш плачеш та сумуєш
Та за ширмою пліткуєш».

Лялька Галя: (ображено)
«Геть образливі слова,
Плачу я, бо нежива,
А лиш стану я живою,
Пожартую із  тобою.
Миколай же  чарівник,
Чудеса робити звик,
За слухняність і старання
Він виконує бажання.
Миколая щоб позвати
Треба разом заспівати».

Ляльки дзвонять у дзвоники, кличуть Миколая. Співають1 куплет «Хто, хто Миколая любить». Входить  Миколай.

Лялька Вова: 
«Миколай, тебе  благаю,
Бути я живим бажаю,
У сніжки завзято грати,
Разом з дітками  співати».

Всі ляльки: 
«І мені того ж охота.
Бути лялькою – нудота!»

Св .Миколай: 
«Так, це свято чарівне,
Без пригоди не мине,
Та людиною щоб стати
Треба в серці мрію мати,
Лиш найкраща мрія в світі
Здатна ляльку  оживити».

Лялька Оксана: 
«Мрію? Знаю, знаю, знаю!
Я вам стільки загадаю…
Золотий браслет на ручки,
Із брильянтами каблучки,
З норки шубу нову,
Сукню пречудову,
І красиву шляпку,
І тепленьку шапку…».

Лялька Саша: 
«Схаменись, то все не те.
Модний мотлох — то  пусте,
Тож тихесенько ти стій,
Лиш у мене мрія з мрій
З нею щастя до небес,
Це новий білий мерседес !
У салон ти зробиш крок
І злітаєш до  зірок.
Я од радощів зомлію,
Як Чудотворець здійснить  мрію!»

Лялька Катя: (розгублено)
«А я, а я іще не знаю,
Що в святого  Миколая,
Попросить у свято,
Цікавого ж-бо так  багато…»

Лялька Вова: (мрійливо)
« А я у це чудове свято
Хотів би десь помандрувати,
Де тепло влітку і зимою
От опиниться б нам с тобою.
Лиш скажеш ти чарівне слово –
І буде все тобі готове,
Цукерки, кола і розваги,
Іще хотілось би поваги»…

Св. Миколай: 
«Повагу треба заслужити,
А ти без праці хочеш жити.
В житті такого не  буває
Про це дитина кожна знає».

Лялька Галя: 
«А в мого братика  Серьоги
Поламані та хворі ноги.
Тож Чудотворець Миколай,
Здоров’я в подарунок дай
Для братика, благаю,
Ти ж посланець із раю!"

Лялька Катя: 
«Я чогось тут не розумію,
Хіба для тебе твоя мрія?»

Лялька Саша: 
«А я скажу – чудова мрія,
В Сергія з’явиться  надія.
Я другові б хотів  змогти
Хоч чимось би  допомогти».

Лялька Оксана: 
«То хіба гірша я за  вас,
Теж обійдуся без прикрас.
Здоров’я нашого Сергія,
Здається, непогана мрія?»

Лялька Катя: 
«Сергій мені допомагає,
Коли я тексти забуваю
Віддати згодна я Сергію
Оту, найкращу в світі мрію».

Лялька Сергій: 
«Ви Миколая добре чули,
Чи про умову всі забули –
Що Чудотворець нині в змозі
Одному стать лиш в допомозі?»

Лялька Вова: 
«Але ж ми друзі, розумієш,
А ти здоровим стати  мрієш.
Щоби здійснилося це,  знаємо,
Цю мрію разом загадаємо ».

Св. Миколай:
«Іще такого не бувало,
Без чар людьми ляльки всі стали,
Бо егоїзм ви подолали,
Та мрію справжню загадали!
Святковий вечір чарівний
Якраз для здійснення всіх мрій,
Ви справжні друзі, то ж в цю мить
Усіх любов вас  оживить,
А ваша, справді справжня мрія
Хай зцілить ноги у Сергія,
Бо серця доброго краса
Творить в цім світі  чудеса.»
Діти виходять із-за ширми, тримаючи ляльки в руках..."

Галя: 
«Як все щасливо склалось, брат.
Оце так дійсно, свято з свят
І помолитись Миколаю
Я відтепер не забуваю,
Він захисник  мандрівників
Та справжній друг для малюків.»
Обнімає брата.
Сергій:
«У залі друзів в нас багато,
І в Миколая світле  свято
Ми чудотворцю заспіваймо,
Його всі разом  прославляймо».

Всі разом з дітьми у залі співають «Хто, хто Миколая любить»

Вечером накануне дня Святого Николая мальчик Саша никак не мог уснуть, он хотел дождаться прихода волшебника. Веки непослушно смыкались, Саша вздрагивал, поднимал подушку и проверял – не пропустил ли.

И вдруг, в очередной раз, открыв глаза, Саша увидел перед собой ворота с множеством самых разных красочных колокольчиков. Он оглянулся по сторонам, но увидел вокруг только деревья, запорошенные снегом. Что же делать: попробовать открыть ворота, страшно,- зазвенят колокольчики и разбудят хозяев.

Пока Саша рассматривал переливающиеся на солнце всеми цветами радуги колокольчики, ворота волшебным образом отварились, гостеприимно зазывая внутрь дворика. Мальчик нерешительно ступил на добросовестно вычищенную от снега дорожку, ведущую к целому ряду крошечных домиков. Повсюду на деревцах и крышах домиков в новогодних шарах горели огоньки, было светло, как днем. По двору сновали маленькие человечки то ли гномы, то ли эльфы. От их пестрых одежек у Саши зарябило в глазах. Маленькие человечки бегали взад-вперед мимо мальчика, словно не замечая его. Тогда Саша решил себя обнаружить и обратился к одному из жителей: Скажите, пожалуйста, куда я попал, и чем все так заняты? Человечек в оранжевом кожушке поднял голову и совершенно спокойно, словно ожидал увидеть Сашу, ответил: Я житель Волшебного поселка Святого Николая Поль. Всем Волшебным поселком управляют детские желания, поэтому работы у нас всегда хватает. Работа в поселке кипит круглый год с раннего утра до позднего вечера. А гостям мы всегда рады. Хочешь, я покажу тебе наш двор? Мальчик и сам хотел об этом попросить, да постеснялся отвлечь от работы. Саша взял нового знакомого за руку, и они направились к одному из домиков с вывеской «Библиотека желаний». Посреди комнаты за деревянным столом с карандашами в руках сидели человечки.

— Здесь шуметь нельзя. Они слушают пожелания ребят и записывают в толстые книги с золоченым переплетом, которые хранятся на книжных полках – пояснил Саше Поль.

Да, полок и в самом деле было достаточно, аккуратными рядами на них стояли книги. В домике напротив столпились вокруг Святого Николая человечки.

— Они получают задание, кому сегодня упаковывать подарки.

Посмотри на тот домик, словно из голубого хрусталя, — это стеклодувная мастерская, здесь мы изготавливаем елочные шары и гирлянды, да и колокольчики для сказочных ворот тоже отсюда. За этим домиком Саша увидел избушку, расписанную, словно конфетный фантик. Тут разукрашивают изделия стеклодувной мастерской – продолжал свой рассказ Поль. Рядом стоял домик похожий на юбку из рюш. В окошко было видно, как трудятся вышивальщицы и швеи.

— А мимо этого домика точно не пройдешь, его можно найти по запаху, здесь варят шоколад и пекут фигурные пряники, – не без гордости продолжал Поль.
— Это сколько же надо муки!,- удивился Саша, рассматривая груды глазированных пряников в плетеных корзинах.
— Муку привозить не приходится, волшебный запас пополняется, когда маленькие хозяюшки становятся вкруг, зажмуривают глаза и дуют на большой мешок, стоящий посредине круга.

Не будем им мешать, — торопил Поль. Пора бы нам заглянуть в главный дом. Там записывают имена малышей, родившихся сегодня в календарь именинников, который украшает стены самого большого домика, расположенного в центре поселка. Крыша главного дома была выше всех остальных, и не мудрено, ведь полки на стенах в четыре яруса ломятся от коробок. Хочешь заглянуть внутрь? Чего здесь только не увидишь! Со всего мира игрушки сложены в них, от маленьких погремушек до больших мишек ростом с двух человечков.

— А что это за огромный вращающийся барабан в центре комнаты?, поинтересовался Саша.
— Это календарь. На нем отмечены дни рождения всех детишек, и твой день рождения тоже. Именно в день рождения Святой Николай зачитает твои желания из волшебной книги желаний и даст поручение человечку с твоим именем упаковывать твой подарок. Дарит подарки детям Николай в свой день рождения, ведь дарить не менее приятно, чем получать. И, когда ты находишь под своей подушкой подарок или достаешь из пакета сладости, лицо Святого Николая озаряет радостная улыбка.

Вдруг раздался звон колокольчиков главных ворот. Они звенят только раз в году, когда Николай отправляется с подарками к детишкам. Все человечки оставили свои дела и заторопились к Волшебным воротам, и Саша с Полем тоже.

И тут Саша проснулся, поднял подушку и увидел яркий пакет. В нем были пряники и шоколадные фигурки, которые Саша видел в Волшебном поселке.

Сначала он захотел побежать к маме и рассказать, что он видел ночью, но потом решил, что не стоит, — все равно не поверит.

Ще трішки і настане ніч на Святого Миколая, ніч сповнена чудес, здійснення дитячих найпотаємніших бажань. Ніч, коли в оселі, наповнені дитячим сміхом, завітає казка. Кожне дитя засинає з посмішкою на обличчі, засунувши під подушку рученьку, щоб, бува, не проґавити прихід Святого Миколая. І ось, коли в оселях загаситься світло, світ заполонить чудо.
Андрійко ніяк не міг заснути, він мріяв, склавши ручки в молитві, просив Бога, щоб Миколай не забув про його прохання і подарував йому щастя. Веселе, чорняве хлоп’я з янгольською посмішкою, щирими блакитними оченятам, з морем цікавості і нескінченними питаннями про все на світі. І сьогоднішня ніч для нього, семирічного Андрійка, була такою очікуваною та бажаною. Хлопчик почув шурхіт, відкрив очі і побачив чиюсь постать, яка наближалась до нього. Він злякався, але не подав ні звуку, не годиться ж такому сміливому парубку боятись. Хтось взяв його за ручку і миттю світло заповнило кімнату, але, що це за кімната: повсюди подарункові коробки, а он велика-велика ялинка горить різнобарвними вогнями і чути як звідусіль дзеленчать дзвіночки. Андрійко глянув, хто ж це тримає його за руку, то був ледь вищий за нього хлопчина в дивній червоній шапочці і червоному комбінезоні.
— Ходімо зі мною, — сказав той.
— Куди? Ти хто? Де ми? – засипав питаннями Андрійко.
— Зараз про все дізнаєшся.
Вони пішли, пішли довгим світлим коридором, стіни якого стіни якого були обвішані кольоровими гірляндами, надзвичайної краси новорічними кульками і світлинами дітей. По дорозі вони зустріли чимало хлопчиків в таких самих шапочках та комбінезонах як і в незнайомця, що вів Андрійка за руку. Вони підійшли до великих дверей, хлопчик-незнайомець відчинив їх і Андрійко побачив десятки хлопчиків і дівчаток в червоних костюмчиках, які метушилися передаючи один одному різноманітні іграшки, солодощі, подарункові коробки та конверти. Раптом увагу Андійка привернула дівчинка, яка говорила до нього:
— Вас вітає «Казкове агентство Святого Миколая»!
Андрійко не повірив своїм вухам, але його подив збільшився, коли вдалині він побачив красивого сивобородого дідуся.
— Святий Миколаю!!! – крикнув хлопчик і побіг до нього.
— Привіт, Андрійку! А я тебе чекав, це мій помічник привів тебе сюди, в мої володіння. Я хотів тобі дещо показати, ходи-но зі мною.
Святий Миколай вивів здивованого Андрійка з кімнати на вулицю.
— Закрий оченята і довірся мені.
Хлопчик слухняно закрив очі і відчув, що він летить.
— А тепер відкрий.
Андрійко побачив розкішний будинок, в одній з кімнат світилося світло, заглянувши в віконце вони побачили красиву ялинку, на якій мерехтіли різнокольорові вогники, і лежали під нею чудесні дарунки. На дивані сиділа красива щаслива жінка, з чарівною посмішкою. Раптом в кімнату зайшов молодий чоловік з хлопчиною на руках…
— Це ж я, Миколаю, я!!!
— Вір, Андрійку. Чудо прийде. – сказав Чудотворець.

— Андрійку, прокидайся, час приймати подарунки.
— Няню, няню, я бачив Миколая!
— Справді? Молодчина, ти ж у нас чемний. А у нас для тебе сюрприз, ходімо!
Андрійко схопився з ліжка, розуміючи, що це був лише сон. Няня взяла його за руку, вони пішли довгим сумним коридором інтернату, а назустріч їм йшло двоє людей.
— Ну що, Андрійку! Познайомся з своїм сюрпризом – це твої нові справжні батьки.
— А я вас бачив, бачив уві сні.
Вони ласкаво посміхнулися і обійняли маленького Андрійка.

Чудо сталося. Андрійко отримав свій подарунок від Святого Миколая, справжню родину, істинне безцінне щастя!

Святий Миколай увесь рік жив у своєму затишному будиночку у казковому Синьогірському лісі разом зі своїми помічниками – голосистими пташечками, довговухими зайчиками, меткими білочками, соньками ведмедиками та іншими звірятами.

Та коли наставала зима, у нього з’являлося дуже багато справ. Адже треба було відповісти на усі листи від діточок та підготувати їм усім подарунки. Так було і цього разу. Миколай готував подарунки, адже усі дітки були чемними і заслужили хто машинку, ляльку, комп’ютер, колясочку, цукерочку, конструктор, а також звичайно ж здоров’я та щастя для своєї родини.

Багато снігу випало цього разу у казковому лісі, морозець щипав за щічки, у повітрі водили хоровод тендітні сніжинки, а лісові звірята виспівували пісень… Отож настав час мандрувати до малечі та класти подарунки під подушку. Святий Миколай взяв свій мішок та вирушив у дорогу. Миколай так замилувався цієї зимовою казкою, що й не помітив, як підступний Бабрук влаштував йому пастку.

Бабрук також жив у цьому лісі, та на відміну від Миколая йому не подобався радісний сміх діточок. Він був дуже злим, тому й не мав друзів, а ще він не любив Святого Миколая, який завжди всім був готовий прийти на допомогу. Отож Бабрук викопав глибочезну яму на тій, дорозі якою йшов Миколай та присипав її сніговою ковдрою. Миколай ступив крок, і не зчувся як опинився у пастці. «Як же вибратися звідси, невже дітки залишаться без подарунків?», подумав Миколай. Та його лісові друзі були поруч: «Не турбуйся, ми зараз тобі допоможемо!» З гілочок звірята змайстрували чарівну драбину, за допомогою якої Святий Миколай зміг вилізти нагору та продовжити свою подорож.

Співаючи лісова компанія продовжила свою мандрівку. Та хитрий Бабрук на цьому не зупинився, він вирішив використати свої чари, та заморозити Миколая. Однак на допомогу Миколаєві поспішили його друзі, вони покликали сонечко, аби воно своїми лагідними промінцями розтопило чари злого Бабрука. Тепле сонячне проміння зігрівало Миколая, а Бабрукова злість поступово зникала від сонячних дотиків, і він поволі ставав добрим та дружелюбним. Бабрукові стало соромно за свою поведінку і він попросив пробачення у Миколая та пообіцяв йому допомогти роздати дітлахам подарунки й більше ніколи не робити зла.
Дякуючи підтримці своїх друзів Миколай вчасно прийшов до всіх діточок. Цього року всі малята знову отримали безліч подарунків під подушкою та весело співали біля ялинки «Ой хто, хто Миколая любить»…

Малюк боявся страхів. Страхи жили в темряві. Малюк боявся залишатися сам у кімнаті. Вони і туди приходили. Вони не мали очей, голови і навіть ніг. Це були якісь незрозумілі страхи. Але вони йому заважали.

Наближався день святого Миколая. Малюк сів писати листа. Він давненько мріяв про чудернацьку машину. Машина мала такі основні прикмети: ріже дерева, малює хмари, не має коліс, диркає, чорна. Всі подаровані йому машинки від бабців і всіх решта чомусь такому опису не відповідали.

Малюк ще мріяв про самокат. І ще про мотоцикл, у якого повертає колесо. А ще про два літачки 0 білий і червоний…

Всі прохання він намагався описати в листі до Миколая. Писав справа наліво, і зліва направо, писав знизу догори, букви у дзеркальному відображенні. Адже йому ще не було і чотирьох. Але він точно знав, що святий Миколай все зрозуміє.

Ввечері перед приходом Святого Малюк не міг заснути, йому все заважали страхи. Вони жили між ліжком і стіною і все хотіли вилізти з тієї дірки. Малюк знав, що треба спати на своєму ліжечку, на своїй подушечці, куди щось покладе Миколай.

Мама запевнила Малюка, що ця ніч буде чарівною. Всі страхи повтікають геть, бо бояться Святого. Він їх прожене, адже він Святий, він сяє і ще має палицю велику, аби на неї опиратися в довгих мандрах. Останнє Малюка переконало і він солодко заснув.

На ранок під подушкою лежав самокат, мотоцикл, ще деякі речі і записка наступного змісту:
«Малюк, ти дуже старався бути чемним. Дуже намагався любити свого молодшого братика, гарно слухатися маму і татка. Тому окрім подарунків, що лежать під подушкою я тобі приніс особливий дар. Це – неабияка хоробрість, яку не терплять жодні страхи, безголові і безногі, темні і намазюкані. Вони її бачать у тобі і якнайшвидше втікають ген далеко за парк, за гору і глибоке болото! Подивися, ти її маєш, цю надзвичайну мужність і хоробрість!»

Ось так пощастило Малюку. Цей дар святого Миколая йому сподобався найбільше. Він зовсім не розчарувався, що під подушкою не було чудернацької машини, яка малює хмари і ріже дерева.

Жив собі хлопчик. Звали його Петриком. Ходив Петрик до школи, любив бавитись іграшками, дивитися мультики та слухати казки.

Почалася зима. Тільки-но випав перший сніг, як хлопчик почав питати – а коли до мене прийде Святий Миколай? Мамо йому і каже:

– Почекай, коли прийде час, Святий Миколай завітає до тебе! Краще іграшки прибери, мені допоможи, Мурзику молочка налий. І час швидше мине і Святий Миколай побачить, що ти добру справу робиш!
– Ні, це не цікаво, я не хочу чекати, я хочу зараз! – затупав ногами Петрик. Мамо нічого не відповіла, тільки головою похитала.
Наступного дня, тільки ранок зазирнув у віконечко, як хлопчик знову почав питати:
« – Ну, коли ж прийде Миколай?» Мамо йому як і вчора каже «– ще не час!» Так тривало кілька днів. Нічого не робив хлопчик, а тільки чекав на подарунки.

І ось одного ранку Петрикові набридло чекати. І вирішив він піти з дому і знайти Святого Миколая. Хлопчик одягнувся тепло і вийшов надвір. Але куди ж іти? Де шукати Миколая?
Раптом почалася хурделиця. Вітер закружляв навколо Петрика. Окрім білого снігу хлопчик нічого не бачив. Хурделиця зупинилася також зненацька, як і почалася. Озирнувся Петрик – місце незнайоме, будинків нема, автівок – нема, людей і тих нема. Тільки мовчазний засніжений Ліс навкруги.
І пішов він шукати Святого Миколая.

Довго йшов Петрик, але окрім дерев нічого навкруги не було. Аж раптом,побачив хлопчик старого  чоловіка.

— Чи не підкажете, як мені знайти Святого Миколая?
– А навіщо він тобі? – здивувався старий
– Подарунок хочу!
– По-да-ру-нок…Он воно що! А ти, що ж, добрі справи робив? – спитав старий і так зазирнув Петрику в очі, що той почервонів.
– Ну, добре. Допоможи мені он ту в*язанку хмизу донести до хати – тоді скажу.
– Давайте… — не дуже охоче погодився Петрик.
Узяли вони по в*язанці і пішли. Довго йшли й раптом прийшли до хатинки.
— Ну, кажить же, де Святий Миколай живе? – нетерпляче спитав Петрик.
— Хм, Святий Миколай сам знайде тебе! Коли прийде час… – відповів старий і почав розчинятися в повітрі. Все зникло, ніби й не було нічого. Петрик знову стояв один у лісі. «Говорить, як мама» — досадливо подумав хлопчик і пішов далі.

Йде Петрик далі. Дерева, дерева, кущі, знов дерева. О, колодязь стоїть серед лісу. А біля нього хлопчик, трохи старший за Петрика. Петрик до хлопчика питається:

– Привіт!
— Привіт, малий! Що сам один тут робиш?
— Я Святого Миколая шукаю. Не знаєш, де він мешкає?
Хлопчик посміхнувся і каже.
— А ти що, добрі справи робив? – і не по дитячі серйозно подивився на Петрика. Добре, ось допоможи мені он до той хатинки воду донести – тоді скажу!
— Добре, давай... – Узяли вони відра і пішли до хатинки.
— Ну, кажи, де Миколая знайти?! – спитав Петрик, коли вони принесли воду.
— Він сам тебе розшукає, коли час прийде! – посміхнувся хлопець і теж зник разом із хатинкою.
«Знову те саме!» — подумав Петрик. Він втомився і зголоднів. Але треба ж було кудись іти... Ось він і пішов далі.
Аж бачить хата стоїть, а біля хати дівчинка порається. Побачила Петрика і рукою його мане, іди до мене. Він пішов.
— Що, малий, втомився? Їсти хочеш?
— Угу, хочу…
— Ну, заходь до хати. Допоможи мені на стіл зібрати.
Петрик зайшов і почав дівчині допомагати. І зовсім то неважко було робити, а разом так і весело навіть. Дівчинка нагодувала Петрика, а потім питає.
— А куди ти йдеш?
— Святого Миколая шукаю… Але ніхто не каже – де його знайти можна...
— О, та ти не там шукаєш! У себе його шукай! У себе…
— Як у себе? Що...що ти маєш на увазі? – дівчинка і хата почали змінюватись і розчинятися наче туман.

Петрик знову був один. Він дуже захотів повернутися додому, до мами. І він гірко заплакав. Тієї ж миті знову здійнялася хурделиця. А коли утялася, то побачив хлопчик, що знову опинився в своєму дворі.
Повернувся Петрик додому мовчки. Він все думав над словами дівчинки. А поки думав, зібрав розкидані іграшки, налив молока Мурзику, допоміг мамі посуд прибрати. Та й день швидко проминув.

Заснув хлопчик і наснився йому сон. Ніби до кімнати зайшов той старий, що Петрик йому хмиз допоміг донести і каже: « Дякую тобі, Петрик, що допоміг мені!», потім старий перетворився на хлопчика, що йому Петрик допоміг воду нести – «Дякую, тобі Петрику, що допоміг!» – потім хлопчик перетворився на дівчинку. Вона засміялася дзвіночком і каже –« Ну, що Петрику знайшов Миколая?»

Петрику сумно стало. «Напевно, не прийде до мене Миколай, я стільки часу згаяв, а нічого доброго не зробив…». Відразу кімната засяяла дивним світлом. Посеред кімнати стояв чоловік. Його одяг, був наче зроблений з тканини ночі, з зірками, місяцем, що сяяли яскраво. Петрик ніколи не бачив Святого Миколая, але відчув, що це саме він. Миколай дивився на Петрика пронизливим поглядом, ніби читав всі його думки. І цей погляд був якимось знайомим…

— Ти прийшов до мене? Але ж, я нічого доброго не зробив…
— Як не зробив? Старому – допоміг, хлопчику – допоміг, дівчинці помагав, іграшки свої прибрав, мамі допоміг, Мурзика напоїв. І ще багато доброго у своєму житті зробиш! А зараз спи.
Миколай поклав свою долоню Петрикові на голову і той міцно заснув.
Ранком, Петрик прокинувся. Він сидів на ліжку і думав – сон то був, чи ні. А потім зазирнув під подушку і знайшов там свій подарунок. А мама посміхнулась і сказала — ось бачиш, Святий Миколай сам тебе розшукав!

Жила колись в одному селі бідна вдова з сином. Не мали вони власного житла, тому довелося їм йти у прийми до багатої та злої зовиці. Щодня вона лаялася та дорікала бідній жінці за те, що надала їм притулок. Але найбільше не любила зовиця свого племінника Лесика. Адже він був слухняним хлопчиком і навчався краще за її сина Степана, який замість того щоб робити уроки цілими днями грався на вулиці.

Лесик дуже любив цукерки, тож коли у його мами з’являлися зайві гроші, вона купувала йому льодяники. Степану теж купували цукерки, але йому їх завжди не вистачало, тому він випрошував їх собі ще й у Лесика, який охоче з ним ділився.

Та ось за тиждень перед святом Святого Миколая бідна жінка вирішила поїхати у місто на заробітки, щоб порадувати свого хлопчика подарунками. Вона залишила малого Лесика на тітку, пообіцявши приїхати якраз на свято. Малий ледве дочекався цього дня. Але мами все не було й не було. А треба сказати, що Степану мати на Миколая подарувала справжні шоколадні цукерки. Ніколи в житті не куштував Лесик таких ласощів.

— Дай мені покуштувати, хоча б одну цукерку,- попросив Лесик Степана.
— Не можу. Мама заборонила мані ділитися з тобою. Вона сказала, що такому голодранцю як ти, не те що куштувати, навіть понюхати такої смакоти не можна.
— Але ж я завжди ділився з тобою льодяниками. Дай мені будь ласка одненьку. Ніхто й не помітить.
— Ну добре. На візьми оцю маленьку, -відповів Степан і дав Лесику цукерку.
Це була неймовірна насолода. Лесик помаленьку їв цю цукерку, але вона все одно швидко закінчилася. Залишилася лише обгортка. Вона була такою яскравою, що він вирішив залишити її собі на згадку. Але це була помилка. Зла тітка знайшла обгортку, коли копирсалася в його речах.
— Де ти погане хлопчисько взяв цю обгортку? Ти її вкрав у Степана?,- розлючено закричала вона на Лесика.
— Ні, тітонько! Він сам мені її дав. Але будь ласка не сваріть його за це!
— Зараз я його сама спитаю. І не дай Боже ти мені збрехав.
Тітка схопила хлопця за комірець і з усієї сили потягнула його в кімнату сина.
— Ти давав йому свої цукерки?
Злякався Степан, що йому дістанеться на горіхи і збрехав матері.
— Ні, мамо. То напевно він в мене вкрав.
— Ах, так, — закричала жінка.- Тоді геть з моїх очей і моєї хати.
— Але ж тітонько це неправда. Я ж не зробив нічого поганого!
— Не можу я тримати у своєму будинку крадія. Йди куди хочеш.
— Почекайте, хоча б, коли повернеться матуся. Ми підемо з нею разом, — попросив Лесик.

Але жінка була не вблаганна. «Я й її вижену. Нехай тільки стане на поріг».
І викинула зла тітка хлопчика на вулицю.

Нікуди було йти бідному Лесику. Вирішив він піти попроситися переночувати до сусідів. Та хата тітки стояла на краю села, і довго йому довелося йти до першого ліпшого житла. То був невеличкий занедбаний будинок. Вікна в ньому не світилися, але Лесик вирішив постукати. Може хтось таки відчинить?

Тільки но він підійшов до дверей, як вони самі відчинилися перед ним. З острахом ступив хлопчик на поріг. Тишею та холодом зустрів його будинок. Раптом не відомо як загорілося світло і з усіх сторін кімнати кинулися до нього з криками маленькі потерчата.

— Ми залоскочемо тебе! Залоскочемо!
Страх охопив маленького Лесика.
— Почекай,почекайте. Не чіпайте мене будь ласка!.
— Ми не запрошували тебе до себе, тому й мусимо залоскотати.
— Але я не зробив нічого поганого. Не кривдіть мене. Краще спробуйте моїх льодяників.
— А, що це таке? Дай нам скуштувати.
І кожному потерчатові Лесик дав по цукерці.
— Ніхто з нами не був такий добрий. І ніколи ми не їли солодощів. Дякуємо тобі. За це ми розповімо таємницю цього будинку. В його останній кімнаті зла чаклунка тримає скриню зі скарбами самого Святого Миколая. Вартувати його вона залишила нас та страшного привида, якого прикувала до скрині чарівним ланцюгом. Ключ від скарбів лежить під скринею. Сьогодні Святий день, тому привид безсилий, що не будь зробити добрій людині. А ти добрий хлопчик, тому можеш отримати ці скарби. Йди туди,і хай тобі щастить.

Не потрібні були Лесику скарби. Але вирішив він їх добути для своєї мами. Тож повагавшись пішов він шукати кімнату з привидом. І дійсно, як казали потерчата в останній з них побачив він великий стіл, на якому стояла величезна скриня. Та поруч неї на ланцюгу сидів привид . Лесик знав, що нічого не може він йому заподіяти, але серце все одно калатало в його грудях. Несміливо підійшов хлопчик до скрині та з у сих сил почав штовхати її. Ледве-ледве це йому вдалося. І під скринею справді лежав ключ. Та раптом привид заговорив до нього.

— Добрий хлопчику. Цей ключ, який ти тримаєш у своїй руці не звичайний. Ним можна відкрити будь-який замок. Не по своїй волі,я сиджу тут. Зла чаклунка залишила мене вартувати ці скарби. Будь ласка зніми мене цим ключем з ланцюга. Присягаюся, що не заподію тобі нічого поганого. І відразу відлечу звідси на покій. Набридло мені вже вештатися на цьому світі.

Завагався хлопчик, чи можна йому вірити? Тай скарби так близько. Лише руку простягнути. Та йому стало жаль цю грішну душу, тому з великим острахом підійшов він до привида, сунув ключ у замок, закрив очі і повернув ключа. Замок клацнув. Страшно було відкривати очі Лесику. Не знав він, що на нього зараз чекає. Можливо передумає привид, та коли він все ж таки відкрив очі, то в кімнаті вже нікого не було.

Хлопчик з полегшенням зітхнув. Час було відкривати скарби. Але тільки він відчинив скриню, не золото почало сипатися звідти, а душі маленьких хлопчиків та дівчаток. Раптом хлопчик почув, що до нього хтось звертається.

— Дякую тобі за те, що дістав мій скарб!
Боже! Це ж сам Святий Миколай!. Так він стояв прямо перед хлопчиком у своїй святковій ризі та з великим мішком за спиною.
— Чаклунка забрала душі цих дітей, бо вони відмовилися звільнити привида, спокусившись не існуючими скарбами. Адже вони не знали, що насправді мої скарби – це ВОНИ. Діти – то найбільший скарб людей. Ти був гарним хлопчиком, тому я допоможу тобі і твоїй мамі. Не хвилюйтеся, я завжди буду охороняти вас він нещасть та злих людей. Жити ви можете у цьому будинку. Чаклунка не має більше тут сили. А ось тобі ще подарунок. В цьому мішечку лежать шоколадні цукерки та золоті монети. А мені пора йти роздавати подарунки.

Сказавши це Святий Миколай зник. Довго не міг оговтатись Лесик від побаченого і почутого. Коли раптом хтось почав голосно стукати у двері.
— Лесику, мій любий синочку, скарб мій ти тут?

То була його матуся. Коли вона приїхала з подарунками до хати зовиці, вона теж вигнала її. Жінка кинулася шукати сина і натрапила на цей будинок. Хлопчик швидко відчинив мамі двері. Вони обнялися і довго плакали від щастя, що знайшли одне одного. А потім розтопивши піч, та п’ючи чай зі смачними цукерками Лесик довго розповідав мамі про свої пригоди в ніч на Святого Миколая.