Оголошуємо, що в переддень свята Дня Незалежності України – 23 серпня, року Божого 2012, в селищі «Козака Мамая» – «Мамаєвій Слободі» відбудеться з’їзд всіх людей із прізвищем Мамай, котрі мешкають як в Україні, так і за її межами.
Агов, правнуки Мамаїв, відгукніться! Щиро запрошуємо Вас до нашого козацького коша – в Слободу самого «Козака Мамая»!
Мета заходу – консолідація всіх українців навколо національно-культурних надбань козацької доби. Ми, сучасні українські козаки, тут – на «Мамаєвій Слободі» хочемо, аби люди в Україні мали ще одну нагоду задуматись про уроджений шляхетний оптимізм нашої козацької нації. Адже колись, у часи, коли хижі орди ворогів крамсали і рвали тіло України буквально на шматки та в’язали його сиром’ятими ремнями арканів, нашим прадідам та прабабусям вдавалося зберігати оптимізм, будувати та оздоблювати золотом церкви, гаптувати рушники, складати сповиті козацькою романтикою, героїкою та любовним щемом пісні та думи, пекти хліб та виховувати дітей.
Прямісінько на майдані козацького селища «Мамаєва Слобода» 23 серпня 2012 року о 14-00 козаки та козачки сядуть за один святковий стіл спільно з людьми, що мають прізвище Мамай, так як це зазвичай робили наші прадіди, коли за один стіл разом сідала велика Родина. Пустять по колу братину «Козака Мамая» наповнену хмільним медом та гучно крикнуть «Слава!» на честь молодої, але з тисячолітньою історією Держави під назвою Україна.
Після символічного козацького бенкету в програмі заходу: концерт фольклорних колективів, показові виступи козаків верхи на конях. На завершення заходу вдарять козацькі литаври та пролунають залпи гармат на честь великої Родини під йменням Українці.
Увага! Носії прізвища «Мамай»! Просимо надіслати підтвердження Вашої участі у заході на електронну скриньку mamayevasloboda@gmail.com або за тел. 044-361-98-48. По приїзді на «Мамаєву Слободу» обов`язково мати при собі посвідчення особи, яке підтверджує, що у Вас дійсно прізвище МАМАЙ.
Для людей із прізвищем Мамай надаємо на безоплатній основі харчування та можливість проживання в хостелі «Козацький бурдюг» на «Мамаєвій Слободі».
«Козак Мамай» серед «своїх діл»
Період після взяття Києва у 1240 ордами хана Батия має назву «Темні віки України», адже про те, як жили й воювали наші прадіди із хижими степовими людоловами вподовж кількох століть, практично не залишилось згадок в літописах. Ні гич не відомо, як велося на полях війни нашим воїнам-наддніпрянцям, правнукам ратників княжої дружини та бояр. Вони — спадкоємці військової могутності Великого Київського князівства впродовж аж цілих шести поколінь з 1240 по 1362 роки збирались силою та аналізували військову тактику ординців. Тож ніби б то нізвідки з`явилась у «Дикому полі» величезна армія «чубатих слов`ян», яка за 18 років до розрекламованої російською імперією Куликовської битви, спільно з Великим литовсько-руським князем Ольгердом Гедеміновичем у 1362 році в битві на Синіх Водах поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області) «зламала хребет» золотоординським баскакам (фортеця Торговиця знаходилась нижче міста Гумані (Умані) на річці Синюха).
Недарма, саме з нашими прадідами – «чубатими слов`янами», або ж козаками, впродовж останніх 650 років українці пов`язують свої сподівання та мрії на краще життя й національно-культурне відродження.
Отож писана олійними фарбами парсуна (народна картина, образ) «Козак Мамай» є чи не найціннішим спадковим клейнодом корінних козацьких родів українських земель.
Консолідуюча місія «Козака Мамая» як алегоричного втілення українського національного характеру, як би не старались вороги, не обмежується сьогоденням. «Козак Мамай», безперечно, є «генетичним кодом» української козацької нації.
У далекому 1905 році, на початку XX ст., коли ще були живі носії народної мудрості та сакральних ведичних знань, великий мудрець та вчений Борис ГРІНЧЕНКО, укладаючи ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК української мови, опитував селян, цебто правнуків запорозьких козаків, у Подільській, Київській, Полтавській, та Чернігівській губерніях – хто ж такий МАМАЙ?
Козацькі правнуки, не змовляючись, відповідали, що це – кам’яна баба, яка стереже, вивищується, або ж маячить на курганах…
Образ козака-невмираки Мамая дійсно був і є «генетичним кодом» нашого народу. Ще задовго до «Битви під Синіми Водами» у наших дідів – «чубатих слов`ян» так повелось, що давні козацькі прізвиська формувались за рахунок сполучення дієслів, іменників та прикметників, котрі в результаті своєрідного еволюційного розвитку ставали прізвищами, себто іменниками.
Воїн-характерник, який на енергетичному рівні оберігав, стеріг певну територію козацького краю, попереджаючи про появу зловорожих сил, нібито «маяв», цебто, як яструб, ширяв на кордоні козацьких вольностей. Префікс «Ма» в санскриті означає «великий», «Майя» – із санскриту «ілюзія, яка робить нереальне реальним…». Таким чином, шляхом поєднання префікса «Ма» та іменника «Майя» утворюється ймення Мамай – «ТОЙ, ХТО ВОЛОДІЄ ВЕЛИКОЮ СИЛОЮ ІЛЮЗІЇ»! У простонародній уяві воїн-характерник, він же ж химородник, – із надзвичайними вміннями, який при потребі міг стати навіть камінною стелою (Мамаєм) – своєрідною камерою відеоспостереження за зовнішнім світом…
Слова «Химородник» і «Мамай» є тотожними термінами, які позначають (титулують) вміння володіти даним козаком великою силою надприродної ілюзії. Такі позначені, вибрані «козаки над козаками» — «воїни над воїнами» й нарікались товариством титулом-йменням воїна захисника – Мамай!
У реєстрі Війська Запорозького Низового 1756 року, серед списків 38 куренів козаків із титулом-йменням Мамай нараховується аж 18 осіб…
1. Джереліївський курінь: Лук’ян Мамай, Ярема Мамай
2. Конелівський курінь: Василь Мамай, Ігнат Мамай
3. Іркліївський курінь: Семен Мамай, Іван Мамай
4. Батуринський курінь: Тиміш Мамай
5. Дінський (від річки Дон) курінь: Михайло Мамай
6. Канівський курінь: Корній Мамай
7. Кисляківський курінь (село Кислин, Маньківського р-ну, Черкаської обл.): Яцько Мамай
8. Левушківський курінь: Кузьма Мамай
9. Незамаївський курінь: Петро Мамай
10. Пластунівський курінь: Кирик Мамай
11. Коренівський курінь: Петро Мамай
12. Полтавський курінь: Нечипір Мамай
13. Кущівський курінь: Петро Мамай
14. Сергіївський курінь: Павло Мамай
15. Титарівський курінь: Данило Мамай
Вісімнадцять воїнів-химородників, котрі мали титул-ймення Мамай, чатували, оберігаючи на енергетичному рівні, та попереджали про небезпеку людність рідної козацької Вкраїни.
Назви більшості куренів Запорозької Січі походять від назви козацьких слобід, поселень чи місцевостей, звідкіль на Січ вийшли перші козаки. Тож якщо на сучасну мапу (карту) України нанести назви сіл та містечок, котрі дали назву куреням, до яких були приписані воїни Мамаї, відповідно сполучивши їх між собою лінією, то ця лінія простягнеться практично від Карпат і до річки Дон. Більше того, це – стратегічно важливі ключові місця, повз які проходили транзитні шляхи пересування татарських чамбулів, що займались людоловством. Наприклад – село Конела (с. Конела, Жашківського р-ну Черкаської обл.), яке дало свою назву Конилівському куреню Війська Запорозького Низового. Розташоване це давнє козацьке село якраз посередині між двома відгалуженнями так званого «Чорного ординського шляху». «Чорний шлях» проходив приблизно за двадцять кілометрів на північ та двадцять п’ять кілометрів на південь від нього. Далі на захід, через 60 км, північне й південне відгалуження цього «Татарського шляху», з’єднувалось до купи, якраз недалеко від села Левухи (с. Левухи, Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Отже, стає зрозумілим, чому місцевість, де лежало козацьке село Левухи (від нього пішла назва Левушківського куреня), мала свого особистого Мамая, а місцевість в районі села Конела мала аж двох Мамаїв, – бо ж воїни Мамаї мусили знаходились в тих стратегічно-важливих ключових місцях України, де була найбільша загроза просування в глиб території ворожого війська.
Шановний читачу! Зверніть увагу на список Мамаїв наведений вище. А відтак, знайдіть на карті України назви міст чи сіл: Батурин, Полтава, Кисляк, Канів та інших козацьких форпостів, де були Мамаї, накладіть назви цих козацьких форпостів на мережу давніх шляхів і ви зрозумієте стратегію і логіку наших прадідів, котра була спрямована на зміцнення безпеки рідної Вкраїни, в ключових місцях якої, на перетинах шляхів, стояли своєрідні живі психологічні радари – Мамаї…
Стає очевидним, з якою метою кожна козацька родина в XVI – XVIII ст. обов’язково мала в своїй оселі поличчя – парсуну «Мамая». Думка – матеріальна, тож воїн-химородник, володіючи надприродними можливостями, завдяки цим зображенням входив в енергетичний, як би тепер сказали, екстрасенсорний, зв’язок із власниками оселі, де знаходилась парсуна. Сидячи в медитативній позі навпочіпки (в позі «лотоса») десь біля кремезного дуба, воїн-химородник із титулом «Мамай», як радар, міг «моніторити» територію цілого прилеглого району уздовж ймовірних шляхів пересування ворожих загонів.
Як уже сказано, думка – матеріальна. Згадайте технологію роботи нинішніх екстрасенсів. Вони, беручи в руки світлину (фотографію) якоїсь людини, розповідають про неї, її хвороби, її минуле й майбутнє… Воїн-химородник, сидячи під дубом на своєму бойовому посту, робив усе навпаки. Все відбувалось приблизно так. Коли на козацький хутір чи зимівник нападав передовий розвідувальний татарський чамбул чи польська хоругва, у людей, що там проживали та візуально бачили видиму смерть, що нависла над ними і їхнім рідними та близькими, відбувався вибух негативного сплеску енергетики. Ці емоційні енергетичні збурення якимось робом передавались на парсуну «Мамая». Таким чином, воїн-химородник, будучи в енергетичному резонансі зі своєю парсуною, яка була насправді таким-собі середньовічним міні-комп’ютером, вживав відповідних заходів для поширення інформації серед людності козацького краю. Стає зрозумілою легенда доби Середньовіччя про те, чому ж воїн-Мамай був захисником та з’являвся саме там, де на людей чекала якась небезпека, аби їх попередити. Завдяки зміненій ілюзії він усе бачив і знав про довколишній світ.
Численні орди зайд-окупантів напевне також щось знали про подібний метод характерників – егрегор попередження загрози, самоідентифікації та збереження українського народу. Тож ніби б то без видимої причини польські чи татарські головорізи спалювали хати в козацьких слободах. На перший погляд, вони діяли так, аби помститися козакам, знищивши їхнє майно. Проте хата наново відбудовувалась нашими прадідами за якихось 2-3 тижні.
Насправді ворожа розвідка намагалась знищити засіб екстрасенсорної комунікації між людністю України. Адже чи не у кожній козацькій оселі знаходилась парсуна «Мамая», яку, зрозуміло з яких причин, називали оберегом, бо ж вона у прямому і переносному розумінні оберігала. Знищивши разом із хатою парсуну «Мамая», ворог цілеспрямовано виводив з ладу та пошкоджував цілу ланку своєрідної середньовічної комп’ютерної мережі попередження. Система оберегів «Мамаїв» переставала діяти належним чином. А відтак, ворожі загони мали додатковий час для безкарного проникнення вглиб козацької території.
Наші прадіди мусили змінювати тактику. Вони почали створювати парсуни «Мамаїв» у малоприкметних для ворога місцях – на вуликах, скринях, стільницях, дверях другорядних господарських споруд (наприклад, повіток, льохів чи куренів), пічних кахлях, господарському реманенті тощо.
Правонаступник Російської імперії – Совєцкій Союз – пішов іще далі. НКВДисти, які на практиці користувалися кабалістикою (таємна єврейська містична окультна наука), просто-напросто вилучали з осель парсуни «Мамаїв», де б вони не були зображені, та знищували їх. НКВДисти бачили загрозу єдності української нації, єдності її національного духу. Імперські екстрасенси, котрі працювали на НКВД, дуже боялися відновлення роботи середньовічної мережі енергетичного об’єднання української людності із спільним генетичним кодом. Бо ж парсуни «Мамаїв», що висіли на стінах у білих українських хатах, і в духовному, і в енергетичному плані, могли сконсолідувати українців на непростому шляху утвердження власної незалежної держави.
Між тим, аби знищити генетичний код, недруги вдаються до усіляких хитрощів, запускаючи численні віруси, так само як це робиться в комп’ютерних програмах. Такий своєрідний «троян» стирає справжню інформацію у файлах, заміщуючи її псевдоінформацією. Відтак «комп’ютер» – історична пам’ять народу – починає працювати у потрібному перевертням напрямку.
У нас в козацькому селищі «Мамаєва Слобода» пройшло шість фестивалів за участі представників кримсько-татарського народу. Це були, як степові, так і берегові й гірські татари з Бахчисараю (а це різні діалекти кримсько-татарської мови). Проте слово «Мамай» з татарської так ніхто і не переклав… адже його там просто не існує…
Один із таких «псевдопатріотів» виводить етимологію (походження) імені Мамай від татарського темника (воєводи) Мамая.
Винахідником іншого сучасного «новомодного вірусу», що нівелює ймення козака-химородника є продюсер і режисер фільму під назвою «Мамай». «Добродій» Санін, який ніколи не був етнічним українцем, у фільмі «Мамай», фантазуючи, зумисне вносить в нашу свідомість «вірус», бо ж в його версії слово «Мамай» трактується з буцімто «татарської», як «НІХТО» (цікаво якого діалекту, може, десь із північного Уралу? ). Мамай, за версією Саніна – особа без коріння, роду та племені; такий собі байстрюк. Таких байстрюків в 17-18 ст. — нащадків від змішаних україно-татарських шлюбів називали «тумами». Також у фільмі Саніна якась татарська жінка-пастушка здійснює ініціацію, «посвячуючи» козака в «характерники», тобто вистригаючи йому на тім’ї козацький чуб. З цього приводу хотілося б запитати «добродія» Саніна: – «А чи зможе мусульманин стати Муллою, якщо «обрізання» йому зробить якась метка українська молодичка?»
Дійсно, чи може захисник нашого роду бути «ніким»? Якщо спиратись на кон’юнктурну провокацію Саніна – то може…
Український брахман або ж вчитель козацького українського народу Тарас Шевченко якось сказав, звертаючись, напевно, до нас : «…Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! Моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі…», або ще: «…Якби Ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя…!»
Ще в часи легендарного скіфського царя Атея, сучасника Олександра Македонського, близько 2400 років тому, на золотих бляшках (пластинках), які чіплялись до пояса або ж до руків’я меча, зустрічається зображення із сюжетом, де воїн сидить із схрещеними ногами під деревом, на якому висить зброя, а поряд припнуто коня… Подібні золоті прикраси ще й зараз знаходять археологи у нас на Наддніпрянщині та Поділлі.
Традиція зображення сидячого навпочіпки воїна, в так-званій «позі лотоса» також простежується і в сарматський період. Про це свідчить знахідка археологів – дзеркало з сарматського поховання (Соколова Могила на Миколаївщині. І ст. н.е.), де на тім’ї сидячого зі схрещеними ногами воїна замість чуба розміщено бронзове з позолотою дзеркальце.
Як уже було сказано, слово «Мамай» перекладається зі санскриту як – «ТОЙ, ХТО ВОЛОДІЄ ВЕЛИКОЮ СИЛОЮ ІЛЮЗІЇ»! Дзеркальце в уяві наших пращурів якраз і було інструментом для «змінення реальності», тобто створення ілюзії. Видається важливим, що позолочене бронзове дзеркальце з постаттю «сарматського Мамая» було одним із так-званих чаклунських «інструментів» сарматської жриці-вождя. Це не дивно, адже козацький чуб (оселедець), як відомо, слугував для зв`язку з «вищими силами». До нашого часу дійшла інформація, що юнак козацького роду проходив так звану «ініціацію» – посвячення чуба. На Водосвяття (Ордань) старші козаки, піднявши хлопчика верх ногами над вирубаною у кризі ополонкою, тричі по тричі (тобто, на честь дев’яти янгольських чинів) вмочували чуб ініціанта в крижану воду. Лише після цього він мав право стати козацьким джурою та вирушити на Січ. Наш прадіди вважали, що саме тримаючи за цього освяченого в Орданській воді козацького чуба янголи піднімали до Престолу Батька Небесного душу козака, коли він знаходив смерть на полі бою.
Є історичним фактом, що Запорозькі козаки вважали кургани скіфів і сарматів (Роксолянів) за могили своїх прадідів та й самі себе називали сарматськими воїнами.
Так в козацьких літописах XVI-XVII ст. часто вказувалось про українців як про нащадків сарматів: «наші козако-сарматські предки».
Усім відомо, що і сам Гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький в листах до польського короля писав, що він – «князь сарматський і гетьман всього Запорозького Війська», а про наші землі вказував: «провінції козако-руські савроматійські». Відомі також історичні трактати польських авторів Матвія Мєховіти «Трактат про дві сарматії» та Матвія Стрийковського «Опис Сарматії європейської».
В добу Середньовіччя будь-який предмет інтер`єру козацької оселі мав потрійне значення та слугував триєдинству: духовного, магічного та практичного, що є відображенням світоглядних уявлень українців про Святу Трійцю. По-перше, духовна суть парсуни – «генетичний паспорт» козацького народу, який нагадував правнукам про походження дідів, пробуджуючи історичну пам`ять. Саме тому в канонічних зображеннях парсун «Козак Мамай» постає «серед своїх діл» (дерево, щит з гербом, кінь, ратище, кобза, шабля, лук, стріли, сагайдак, сумка, ріжок-порохівниця, посуд). Про це буде сказано нижче.
По-друге, магічна сутність парсуни – спадковий оберіг корінних козацьких родів.
І нарешті, по-третє, практична сутність парсуни – коштовний мистецький виріб, тобто статусна річ доби ренесансу, що символізувала шляхетсько-лицарське походження власників.
Будучи лицарсько-військовою верствою, козаки набули в спадок від своїх попередників скіфів та савроматів (Роксолянів) не тільки вміння воювати в степовій смузі, але й «військову демократію» та духовні цінності.
Осердя козацтва складали воїни-химородники, так звані козаки над козаками – характерники, вищим щаблем в ієрархії яких є співці-кобзарі. Яскравим втіленням такого воїна-характерника, а відтак єдності двох заглавних верств тогочасного суспільства: військової та духовної, якраз і є козак із титулом-йменням «Мамай».
Головною сутністю лицаря-відуна є відсутність страху перед видимою фізичною смертю, жертовність заради духовного зцілення та спасіння свого народу. Він, змінюючи реальність, ніби б то «маяв» над самою смертю, цебто завдяки ілюзії вводив в оману саму пані Смерть. Отже, саме тому національний дух, символом якого і є «Козак Мамай», вважається безсмертним, тобто невмирущим.
На гербі Війська Запорозького Низового зображено воїна з мушкетом. Багато науковців та вчених чомусь навіть гадки не мають, що це і є зображення Козака Мамая, тільки в даному випадку він являє собою козака зібраного до війни, таким чином уособлюючи собою все козацьке військо. Все Військо Запорозьке Низове і є, насправді, колективним МАМАЄМ, що стоїть на варті рідної Вкраїни. В літописі XVIII ст. гадяцького полковника Григорія Граб’янки написано гімн на похвалу козака з мушкетом, зображеного на печатці та інших клейнодах Війська Запорозького Низового:
Войська Запорозького воїн знаменитий
Щохвилини ладен край свій боронити,
І хоч супостата не зрить пред собою,
Однак зброя завжди готова до бою.
У повсталих сила полягає в тому,
Що боронять волю батьківського дому.
В першу ліпшу хвилю стануть проти злого,
Щоб не зріть в неволі нікого живого.
Бо відомо здавна — справа пастуха
Від отари гнати хижого вовка…
Згодьтесь, є цілком очевидним, хто ж є насправді: «Войська Запорозького воїн знаменитий», або ж воїном над воїнами, козаком над козаками – «Козак Мамай» – символ і одночасно оборонець безсмертності національного духу, народу гордих «чубатих слов`ян», що споконвіку живуть по обидва береги Дніпра на землі, що називається Вкраїною!
На печатці та інших клейнодах Війська Запорозького Низового козак зображений на марші в поході. На парсуні ж (народній картині), що в тисячах екземплярів знаходилась по оселях корінних козацьких родів, воїн-захисник «Мамай» зображався у ніби б то розкутій атмосфері з іскрометними промовистими підписами під ним: «Сидить козак в кобзу грає, що замислить, то все має…». Ці слова в закодованому вигляді, що нібито злітають з вуст лицаря-співця, незримо поєднують нас із світом наших прадідів і гарантують національну Незалежність.
На парсунах (народних картинах) «Козак Мамай» зображений серед «своїх діл».
Дерево символізувало собою давність нашого козацького роду – дев`ять поколінь наших прадідів. Під його розлогим гіллям козак-невмирака відпочивав, насправді отримував підтримку від віковічної мудрості та сили прабатьків.
Кінь є синонімом неуярмленої волелюбності. Цей образ втілює в собі магічну силу народу велетня. Символізує інтуїтивне пізнання самих себе.
Ратище (спис) – сама назва зброї говорить про її магічне покликання, адже корінь слова «Ра» — сонце. Лише такою зброєю можна було захищати світлі добрі справи. Саме до ратища припнуто коня. Таким чином козаки підкреслювали, що вони не анархісти, а відтак не зловживають свободою ради свободи. Припнутий до ратища кінь означав самопожертву козаків на благо суспільних інтересів рідного краю.
Щит з гербом, що висить на дереві є символом славного (шляхетного) походження нашого українського народу.
Кобза в руках «Козака Мамая» – не просто музичний інструмент, це один із священних атрибутів, або ж клейнодів, завдяки якому він, медитуючи, досягав поставленої мети та отримував наснагу для подальших змагань.
Шабля є уособленням військової доблесті, символ козацької сили та перемоги над ворогами.Як і в наших давніх прадідів савроматів (роксолянів) вона була ознакою вищого військового стану.
Лук і стріла є своєрідним засобом зв`язку між небом і землею, світом живих та світом мертвих. Споконвіку лук символізує божественну силу. Змагання між духовними та життєвими силами. Стріла ж ототожнюється зі світлом верховних сил та сонячного проміння.
Шапка в найбільш давньому, так би мовити, класичному, варіанті зображена маляром у вигляді червоної «митри», яка є символом життєдайної сили та сонця. Шапка у козаків вважалась символом честі та гонору.
Сумка символізувала собою практичність козака, його працьовитість. Бо ж не тільки шаблею та списом кувалась перемога на полі бою. Перемога здобувалась в тому числі шилом та голкою, кремінним огнивом та іншим начинням, необхідним козаку в поході. Цим самим підкреслювалось, що чистоплюйство не є ознакою правдивого козака.
Ріжок-порохівниця. Символ цього предмета пов’язаний із символікою рогу-достатку. Таким чином пороху в розі мала бути така велика кількість, аби його стачило для військових змагань навіть нащадкам. Згадайте слова Тараса Бульби: «Панове товариство, чи є ще порох в порохівницях?…». Ріг також асоціюється із символом сузір’я Тільця – зодіакальним знаком козацької Вкраїни.
Посуд. На народних картинах поруч із Мамаєм, часто-густо можна побачити келихи, чаші, чарки, склянки та ковші. В українській традиції слово «чаша» чи «чара» – символічне. В народі часто кажуть: «Нехай обмине мене чаша ця…», однак козак знав, що він мусить випити свою гірку чашу до дна. Чаша символізувала собою космічну творчу силу, бо ж тільки через смерть можна знову відродитись. Чаша у світогляді українців є лоном всесвіту, жіночим началом матері-землі, вмістилищем милосердя і гніву, чистоти і радості, дідівських скарбів та щедрості рідного народу. Згадаймо скіфську легенду про «золоті дари», одним з яких була чаша. Срібний келих, як у скіфів так і в сарматів (роксолянів) є символом касти жреців, або ж посвячених.
Важке непросте життя українців обіч битого копитами ординських коней «Чорного татарського шляху» змушувало простих гречкосіїв-селян пов’язувати із козацтвом сподівання і мрії на краще життя. Відтак, сакральна парсуна «Козака Мамая», воїна-химородника, захисника рідної землі, є найдорожчим набутком спадкоємців корінних козацьких родів Наддніпрянщини.
Консолідуюча місія воїна над воїнами плине «Чумацьким шляхом» крізь століття. Тож хай, як і колись, малюють поличчя козака-невмираки «Мамая» на хатніх дверях, стільницях, хатніх стінах, воротах, брамах, вуликах та на державних гербах землі нашої, нареченої від віків прадідами-козаками Україною.
Козак Левушківського куреня
Війська Запорозького Низового
Костянтин ОЛІЙНИК (рука власна)
Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!
