Що перш за все бажають творцям нової кінострічки? – Гарної прокатної долі… Звісно, гран-прі фестивалів, конкурсів чи просто участь можуть створити резонанс «цікавості», а далі поповнювати сховища можливої ретроспективи забутого українського кіно… Кому вигідне «нікому невідоме» українське кіно з його мистецькими та комерційними рефлексіями. Коли український та закордонний глядач не просто почує, а оцінить кінострічки в світовому кіно просторі?
За іронією долі через зобов’язання перед «фабрикою мрій» українські кінотеатри зачасту не можуть нічим допомогти з прокатом для українських кінострічок. Проблема номер 1 — глядач не може побачити вітчизняний фільм через відсутність налагодженої схеми. Наприклад, така невтішна доля й спіткала «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка…
Українське кіно є (бути може)
Червоні доріжки III Одеського міжнародного кінофестивалю стали не тільки фоном для сяйва прикрас місцевої богемної публіки, а й сигнальним світлом для тих, хто все-таки шукає на великих екранах українське. Вперше на цій кіноплатформі представили окремо не тільки Український національній конкурс, а й ретроспективу «Загублений світ: українське кіно початку 90-х». «Більшість фільмів 1990-х не дійшла до українського глядача своєчасно, – говорить Любомир Гусейко, голова журі національного конкурсу, відомий європейський кінознавець, історик українського кіно. – Доля загнала декого з режисерів у чужі світи, декого – в обійми телемистецтва, надто багатьох змусила безнадійно відмовитися віл професії. Однак, дивитися їх дебютні картини та оцінювати їх по-новому з двадцятилітньої перспективи – це відкривати незвідане, маргінальне, приховане під паром поле, якому назва – розігнане кіновідродження».
Поблукати загубленим світом українського кіно початку 90-х та відчути тогочасні естетичні пошуки допомогли фільми «Гамбріус» Дмітрія Мєсхієва, «Івін А.» Ігоря Черницького, «Кисневий голод» Андрія Дончика, «Перший поверх» Ігоря Мінаєва та «Яма» Світлани Іллінської.
А от «найсвіжіші українські стрічки» якраз і показали – кіно є! Принаймні, може бути… 18 нових кінокартин – своєрідний мікс з повного та короткого метру, художнього та документального – хоч і мозаїчно, проте наочно задекларували не просто «існування», а й непідробний ентузіазм та реальне бажання робити та показувати глядачам український кінопродукт. Та от Андрій Дончик, режисер та член журі, зазначив, що такий різнобій жанрів дав зрозуміти, що фільмів в Україні роблять дуже мало. На його думку, має бути окремий конкурс повного метру, окремий для короткого, а для документального взагалі є окремий фестиваль. «Мені не було соромно перед колегами за те, що ми побачили на екрані, проте одразу видно недостатність фінансування для більшості картин».
Перемога Українського Національного Конкурсу хоче й «не одноголосно», але все-таки дісталася «Чемпіонам з підворіття» Ахтема Суйтаблаєва, А картина «Гамер» Олега Сенцова отримала диплом FIPRESCI – Міжнародної федерації кінопреси. Також міжнародне журі відмітило фільм Валентина Васяновича «Звичайна справа» за «крок до відродження українського кіно». Ця ж стрічка ще й отримала нагороду «Дон Кіхот» від Міжнародної федерації кіноклубів.
Для багатьох тут дійсно почнеться прокатна доля, головне, що одразу ж не закінчилася…
Хто покаже?
Кіноіндустрія – поняття без реального значення. Змінюється державна політика, пишуться нові контраверсійні законопроекти, фестивалять конкурси та виблискують у світлі розкоші «найвищі нагороди». А от до широкого прокату мало хто «дотягне». Звісно розпочинати потрібно з вітчизняних кінозалів, який не так уже й багато. 380 екранів – не та цифра, яка допоможе підняти статистичні дані прокату українських кінострічок. Така інфраструктура аж ніяк не забезпечить зростання інвестиційної привабливості українського кіно. Тоді, хто його побачить? В такому випадку питання «хто покаже» ніколи не постане.
«Чому українське кіно не можна бачити, не те що за кордоном, а й тут? – зазначає Любомир Гусейко. Тому що немає, принаймні, з тисячі великих кінокомплексів. Якщо вони будуть відкриті – ходитимуть люди, купуватимуть квитки, з’являться гроші – і підвищиться рівень кінопродукції. Але щоб Україна була державою, яка сподівається не тільки мати маленькі “пальмочки” на Канському кінофестивалі, а справді продавати свої фільми, потрібно ще зо два десятиліття...»
Хоча планами законотворців блукають привиди допомоги національному кінематографу – від звільнення від сплати державного мита кіноматеріалів, що ввозяться в Україну й вивозяться з її території, до запровадження додаткового збору коштів через щоквартальні відрахування з дистриб'юторів, демонстраторів та прокатників фільмів – справа залишиться за тими, хто ж розподілить виручені «на благо українського кіно» коштів… А з випадком зменшення квоти для українського кіноконтенту з 30 % , насправді нереальної, проте хоч «якоїсь», до 5 % перспективи показу національних кінострічок виглядають ще більш туманнішими.
Світлана Майструк, «Рідна країна»
