Свято з нагоди Дня народження Тараса Григоровича Шевченка розпочнеться 9 березня 2013 року о 10-30 з урочистого церковного передзвону на дзвіниці Ставропігійної козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці.
11-00 – Молебень. Початок Богослужіння світлої пам’яті Кобзаря.
11-20 – виконання церковним хором козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці творів Тараса Шевченка «Заповіт» та «Думи мої, думи».
11-40 – «Шевченківські читання» в козацькій церкві Покрова Пресвятої Богородиці.
Запрошуємо всіх вшанувати пам`ять Великого Кобзаря!
Козацьке слово – то є наша зброя! Так заповідали нам наші прадіди – лицарі Війська Запорозького Низового. Підтвердженням цього може красномовно слугувати родинна легенда роду Симиренків про таємницю походження стартового капіталу, адже саме коштом відомого на Україні цукрозаводчика Платона Симиренка у 1860 році було видано перше повне прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли сімнадцять творів Тараса Григоровича Шевченка.
Всім відомо, що меценати української культури Симиренки були новаторами науково-технічної революції у Російській імперії. Створений працею чотирьох поколінь спадкових почесних громадян Російської імперії Городищенський цукрово-рафінадний і машинобудівний заводи (Черкаська область) були одними із найкращих технічно оснащених промислових гігантів всієї Російської імперії та й Європи. Зокрема, машинобудівний завод фірми «Брати Яхненки і Симиренко» випускав одне з найдосконаліших в Європі обладнання для цукроваріння. На цьому ж заводі було побудовано перші в тогочасній Росії пароплави з металевим корпусом із символічною назвою: «Українець» та «Ярослав» — на честь українського князя Ярослава Мудрого. Цими пароплавами по Дніпру до Чорноморських портів транспортувалось найбільше багатство нашої землі: зерно і цукор. Гасло родини Симиренків було: «Собі – значить людям».
Навколо імперії Симиренків на Черкащині вирувало «зле море» чорної рабської праці, бо німкеня Катерина ІІ роздарувала наші козацькі землі своїм полюбовникам, прирікши вільних людей на безпросвітне кріпацтво. Створена Симиренками оаза початків української промисловості, культурного та духовного життя різко контрастувала з тим мороком ненависті і людожерства, з яким російські поміщики експлуатували правнуків українських козаків, перетворивши їх на рабів. Отож дійсно, промислове містечко у Млієві, збудоване зусиллями династії Симиренків, було, направду, оазою в покріпаченій Росії.
Хто ж такі Симиренки? І які високі мотиви та ідеали спонукали одного з них, Платона Симиренка, надати Тарасу Григоровичу кошти для видання «Кобзаря»? Та які мотиви мали інші з родини Симиренків, котрі впродовж цілого століття віддавали більш, ніж 10% прибутку власних підприємств на українську справу: випуск часописів, друкування книжок українських письменників, етнографічні експедиції, відкриття недільних шкіл в українських селах та багатьох інших благодійних справ, котрі здійснювались родиною таємно від жандармів Російської імперії.
За родинною легендою, котру безперечно чув і Тарас Григорович Шевченко, Симиренки походять із давнього спадкового козацького роду. Давньоукраїнське слово «ренка» означає рука, тобто Симиренки означає «семирукі». Перший із відомих Симиренків – козак Андрій Симиренко – 20 років козакував, перебуваючи у Війську Запорозькому Низовому, беручи найжвавішу участь у всіх баталіях та війнах проти турок та татар. Що й сказати, славний та вдатний був «рубака» — козак Андрій, так вправно рубався однією правицею, що ніби в нього була не одна права рука, а аж цілих сім. За то і прозвало його Січове товариство «семируким», цебто Симиренком. Вже перед самим руйнуванням Запорозької Січі у 1775 році повернувся козак Андрій до себе на Батьківщину; побрався із молодою гарною козачкою, купив собі землі біля річки Вільшанка під Городищем, що на Черкащині, завів чимале господарство, народив кілька синів та дочок. Однак німкеня Катерина ІІ не збиралась рахуватись із лицарськими заслугами козака Андрія Симиренка перед Російською імперією, та в один «прекрасний» день 1775 року оголосила козака Симиренка, його дружину та дітей рабами, тобто кріпаками, подарувавши його з родиною, як худобу, разом із землею, пасікою, млином та хутором, придбаним за козацьке двадцятирічне жалування, російському князю М.С.Воронцову. Варто вказати, що крім козака Андрія Симиренка, німкеня Катерина ІІ позбавила власних маєтків та козацьких вольностей ще близько трьох мільйонів населення України, щоправда мудра правителька Катерина давала козакам шанс прийняти присягу на вірність їй та Росії, або ж викупитися з рабства, заплативши чималу суму грошей золотом… Але так і не покорився гордий запорожець російській цариці, не став приймати присягу, а золотих дукачів, що залишились в нього після війни з турками, вистачало на викуп лише однієї дитини. Довго вагався завзятий рубака Симиренко, краялось батьківське серце від смутку: кого ж із дітей викупляти із рабської неволі? Вибір упав на самого кмітливого, працьовитого та розумного. Ім`я його було Степан. Не було в Степана нічого, лише його вдача та мозолясті руки. Степан Симиренко став шевцювати. Шив добрі, якісні чоботи, сам же їх і продавав на ярмарках у Городищі, Смілі, Корсуні та Черкасах. Якось в грудні, в один негожий студений день, ярмаркуючи, Степан побачив біля своєї ятки з чоботами старезного змарнілого, одягненого в лахміття із латками, діда. Дід босоніж стояв на снігу.
— Діду, Ви чого це босі, на вулиці ж мороз? (варто вказати, що навіть під час кріпацтва працьовиті українці ходили в чоботах).
— Ет, синку, що тобі сказати, лиха моя козацька доля, нема ні копійки грошей…
— То візьміть ось цю пару та носіть.
І простяг діду добрі юхтові чоботи.
— Синку, я ж тобі сказав, що не маю грошей. Я не старець і не побираюсь, бо ж козак.
Степан все таки наполіг на своєму і переконав діда взяти чоботи. Сивочубий дід взувся, подякував, спитав чийого батька він син, доземно вклонився та й розчинився в юрбі перекупок.
Кілька місяців потому, на провесні, Степан Симиренко, їдучи запряженим кіньми возом, повертався з чергового ярмарку. На одному роздоріжжі його зупинив статечний гарновбраний сивочолий панок.
— Егей, синку, впізнаєш свої чоботи?
— Так, батьку, впізнаю, — оторопіло промовив Степан.
Адже в ньому він впізнав отого обдертого, вдягненого в лахміття діда, якому він кілька місяців тому подарував власноруч зшиті юхтові чоботі. Хвилюванню Степана не було межі, він не розумів, як це отой босоногий дід перетворився на ошатно вдягненого шляхтича.
— Чи Ви це, діду?
— Я сину, я. Не хвилюйся. Маю до тебе дуже довгу та пильну розмову. Поїхали лишень до ген того найближчого шинку, що тримає жид Янкель, там і поговоримо.
Сівши за стіл, дід сказав Степану Симиренку, що він останній, вже третій по числу, скарбничий з часу руйнування Запорозької Січі російською сучкою Катериною, якому Низове товариство доручило оберігати військову казну. Попередні два скарбничих відійшли в інший світ, по черзі передавши один одному «естафету». Тепер настала і його черга передавати військову таємницю, бо ж він також скоро залишить цей світ. Дід розповів, що останні 25 років у нього пішли на те, аби найти собі заміну. Адже ж поки він не знайде собі заміни, він не має права померти.
— Я дуже довго блукав, сину, по Вкраїні, вишукуючи та випробовуючи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як останній військовий скарбничий, хочу передати тобі таємницю закопаної козацької військової казни. Щоправда, Січове товариство – мої брати-характерники – поставили перед обранцем єдину умову: цей військовий золотий скарб обранець повинен потратити не на себе, а на Українську Справу.
До третіх півнів гомоніли за столом у шинку жида Янкеля молодий Степан Симиренко та останній казначей Війська Запорозького Низового. Дід детально розповів Степану, як правильно розпорядитись грошима, аби не привернути до себе увагу царських посіпак. Порадив почати з малого: частинами вкладати гроші в оборот. Збудувавши спочатку млин, а потім невеличкими частками нарощувать протягом кількох років вкладення капіталу в розширення справи. Згодом пара нищечком піднялась із-за столу, і старий бувалий козак повів Степана Симиренка в найближчий яр, де була криниця. Під цією криницею і було заховано кільканадцять діжок із дукачами червоного золота. Це і була військова казна Війська Запорозького Низового, яку вони заховали для майбутніх поколінь від російських окупантів, мандруючи за Дунай.
Як ми надалі знаємо, родина Симиренків свято дотримувалась обітниці, даної останньому скарбнику Війська Запорозького Низового, і протягом століття витрачала кошти дійсно на Українську Справу.
Таким чином, перше прижиттєве повне видання «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка видано коштом лицарів Війська Запорозького Низового. Принаймні так свідчить родова легенда давнього козацького роду Симиренків…
Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» у 2011 році, в День світлої 197-ї річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка відкрила книгарню українського слова під назвою «Шабля «Козака Мамая», цим продовжила справу наших дідів – лицарів Війська Запорозького Низового, що заповідали нам жити на своїй землі власним національно-культурним життям.
«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»
