Підтримка українцями поранених, біженців та армії оголила проблеми в українському законодавстві, які потребують термінового вирішення. Ось тільки держава, в особі чиновників, традиційно нікуди особливо не поспішає. Але якщо країна не зможе вирішити проблем військових, не розбереться з питаннями їх адаптації та реабілітації, «уб'є» волонтерський рух та благодійні фонди, то всі інші проблеми держави не вирішаться й поготів ...
«Повість про капітана Копєйкіна» більшість із нас пам'ятає зі шкільної лави.
Відмінники можливо навіть пам'ятають, що Гоголь через цензуру змушений був тричі переписувати цю історію, вкладену в уста одного з героїв «Мертвих душ». Але в кожній із версій письменника зміст залишався однаковим: повернувшись із фронту «без руки й ноги», капітан Копєйкін безнадійно оббиває пороги міністерств і відомств – та так ніде й не може домогтися пенсії, призначеної йому як інваліду й ветерану.
Причина митарств Копєйкіна аж ніяк не в розкраданні коштів казнокрадами, як ми звично очікуємо. Просто його справа тоне в бюрократичній тяганині. Допомогти йому міг би який-небудь високий чин – але чи до того високим чинам!..
Тим, хто зараз захищає Україну, не до спогадів про шкільну програму з літератури. Тяганина й безвідповідальність чиновників їм знайомі й без того. Брак боєприпасів, засобів захисту, обмундирування, організаційні прорахунки – чи не більше зло для наших військових, ніж, власне, ворог.
Україна не була готова до війни. Але говорити про те, що вона жадає виправитися бодай після її початку – на жаль, велике перебільшення.
Незаконна благодійність
Серед найболісніших проблем у законодавстві України, пов'язаних із допомогою військовим, – «благодійні» податки.
Українські чиновники на вищому рівні сьогодні визнають, що наші громадяни, волонтери та благодійні організації з перших днів АТО забезпечують українську армію всім необхідним – хіба що зброю не дістають. І поки в кабінетах Міноборони «блукають» мільйони гривень, залучені через гарячий номер «565», українці самі через соціальні мережі збирають спорядження й гроші, годують українських солдат у зоні бойових дій.
І це при тому, що всі волонтери, які сьогодні рятують життя й допомагають пораненим, працюють поза законом.
Адже згідно із чинним законом «Про волонтерську діяльність», волонтером може бути людина, що уклала спеціальний договір на здійснення волонтерської діяльності з волонтерською організацією. При цьому організація повинна отримати відповідну «ліцензію» на волонтерську діяльність від Міністерства соціальної політики України. Будь-які власні ініціативи законодавством заборонені.
І якщо більшість волонтерів просто закривають очі на офіційне визначення свого статусу, то податкова проблема здається куди більш істотною.
Багато хто з волонтерів, які збирали й продовжують збирати гроші на приватні банківські картки на підтримку армії чи біженців, навіть не замислюються про те, що вже в 2015 році їм належить сплатити податок на дохід фізичної особи із зібраної суми, а це від 15% до 25%. Страшно навіть уявити, що буде з волонтерами, що допомагають українським військовим на мільйони гривень. Адже, рятуючи країну й життя її жителів, більшість із них витрачає всі зібрані кошти на цільову допомогу, не залишаючи нічого на сплату податку.
З роботою благодійних фондів теж не все так просто.
Одна з головних проблем – це значні обмеження у фінансуванні різних медичних послуг. Адже всі послуги з реабілітації, згідно з українським законодавством, теж вважаються доходом громадян та оподатковуються як дохід фізичних осіб. До слова, благодійна допомога, неоподаткована в 2014 році, становить лише 1710 гривень, тобто 142,5 гривні на місяць.
Та що волонтер!.. Коли лише в середині липня парламент ухвалив, а президент підписавзміни до закону, що надають учасникам АТО статус учасників бойових дій.
Але, слід зазначити, що дія закону не поширюється на добровольчі батальйони. Так, держава визнає їх діяльність на своїй території, але оскільки ця діяльність не регламентована законодавством – у подальшому, за «необхідності», батальйони можуть класифікувати як організовані злочинні угруповання.
За чинними законами, пораненим і сім'ям загиблих надаються компенсації. За «звичайне» важке поранення, із частковою втратою працездатності – близько 60-85 тисяч гривень, за першу групу інвалідності – 304,5 тисячі гривень. Родичам загиблих мають виплачувати трохи більше 600 тисяч гривень. І то не одразу. ЗМІ переповнені свідченнями, що захисникам Батьківщини, які віддали їй своє здоров'я, компенсації обіцяють лише після повного завершення АТО.
І це лише те, що стосується здоров'я фізичного.
А є ще здоров'я душевне.
Між тим, фахівці-психологи попереджають: психічні травми на війні неминучі – питання лише в тому, коли і як проявиться травма в кожному конкретному випадку. Психологічна допомога необхідна кожному бійцю. Як і соціальна адаптація: влаштування на роботу або повернення на неї, допомога з навчанням, якщо така потрібна – загалом, повернення до «звичайного» життя.
Програма реабілітації та адаптації учасників АТО
Але без активної участі держави всі ці проблеми не вирішити. Тому нам життєво необхідна програма, що об'єднуватиме зусилля держави, суспільства та враховуватиме зарубіжний досвід. Програма повинна передбачати законодавчо закріплені гарантії та аспекти реабілітації й адаптації, що безпосередньо стосуються учасників бойових дій (БД) АТО:
– медичну реабілітацію, що передбачає відновлювальну терапію, реконструктивну хірургію, протезування та ортезування;
– психологічну реабілітацію, що передбачає психологічні, психолого-педагогічні, соціальні заходи, спрямовані на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного та соціального статусу;
– професійну реабілітацію, що складається із професійної орієнтації, професійної освіти, професійно-виробничої адаптації та працевлаштування;
– соціальну реабілітацію, яка передбачає соціальну та соціально-побутову адаптацію.
Створення сприятливих умов для реалізації на рівні центральних і місцевих органів державної влади, бізнесу, волонтерських, громадських та міжнародних організацій умов, необхідних для реабілітації та соціальної адаптації учасників АТО:
– залучення фінансової, організаційної та технічної допомоги;
– виділення на пільгових умовах кредитів і позик;
– фінансування будівництва житла;
– створення робочих місць, у тому числі для інвалідів-учасників БД АТО;
– організації Центрів реабілітації та адаптації;
– залучення кваліфікованих медичних та військових фахівців;
– законодавчого врегулювання та розширення поля діяльності волонтерських організацій;
– додаткової матеріально-фінансової підтримки учасників БД АТО та їх сімей із недержавних фондів.
Крім того, Програма повинна охоплювати інформаційну, роз'яснювальну суспільну політику, що сприяє подоланню посттравматичного стресового синдрому серед учасників БД АТО та соціальної адаптації:
– гарантій представництва в органах державної влади;
– створення громадських організацій та асоціацій;
– впливу на процеси прийняття державних рішень, що стосуються учасників БД АТО;
формування сприятливої громадської думки по відношенню до учасників АТО.
Слід зазначити, що подібні програми вже починають розроблятися й впроваджуватися на регіональному рівні. Наприклад, 31 липня на сесії Львівської міської ради було затверджено комплекс заходів із підтримки учасників АТО та їхніх сімей. Але це місцева ініціатива, одиничний випадок, який не вирішує проблему в цілому.
Прийняття та реалізація даної Програми на загальнонаціональному рівні дозволило б надалі уникнути тих негативних явищ, з якими стикалися воїни-афганці та ліквідатори аварії на ЧАЕС, у зв'язку зі скороченням або ліквідацією пільг, переглядом їх статусу й гарантій державної допомоги.
І думати про розробку та впровадження даної програми потрібно вже сьогодні.
Потрібно обов'язково звернутися до західних країн із метою укладення відповідних договорів. Подібний досвід був, наприклад, у Грузії, де створювалися центри реабілітації за участю Міноборони США. Якщо західні партнери з політичних причин не квапляться допомогти нам у війні – то вже допомога в подоланні її наслідків питань викликати не повинна.
Досвід психологічної реабілітації, крім Грузії, є в країн колишньої Югославії, а в США після Іракської війни він просто величезний. Українські фахівці повинні переймати його вже зараз.
Але для цього вже зараз, а не «колись, після перемоги» – потрібні рішення політиків.
У терміновому порядку має бути ініційовано створення робочої групи з розробки Програми реабілітації та адаптації учасників АТО, до якої ввійдуть нардепи, експерти, волонтери та представники бізнесу.
Інакше ніяк.
* * *
... У найпершому варіанті «Повісті про капітана Копєйкіна» знехтуваний бюрократією ветеран подався в розбійники.
І справа навіть не в загрозі соціальної нестабільності, яку несе поява в нашій країні тисяч «невлаштованих» ветеранів. Просто якщо країна не впорається із цими викликами, вона не впорається й з усіма іншими нашими складнощами й проблемами.
І тоді мало не здасться нікому.
Ця проста думка повинна прописатися у свідомості політиків уже сьогодні й змусити їх думати не про бюджетні копійки – а про Героїв України.
Георгій Зубко, кандидат юридичних наук, координатор громадської ініціативи «Коло Турбота»
