Вишиванка, настінна маска, старий фотоапарат чи книжка казок із забутою обгорткою від цукерки всередині можуть дати зовсім несподівану перспективу споглядання історії – як історії родинної, так і історії району. Проект львівських культурологів «Сентиментальні речі Підзамча. Колекція» пропонує таку перспективу.
50 історій речей, розказаних їх власниками – мешканцями львівського району Підзамче, зібрані та задокументовані студентами Львівського національного університету імені Івана Франка.
Ініціаторка проекту, доцент кафедри філософії мистецтв Університету Зоряна Рибчинська розповіла ZAXID.NET про проект детальніше.
Несолодкава сентиментальність
Проект, за словами Зоряни Рибчинської, задумувався як дослідницько-мистецький, і в цьому його експериментальність. Він складається із двох частин. Перша частина називається «Колеції» і над нею з березня цього року Зоряна Рибчинська працювала разом зі студентами-культурологами. «Колекції» – це альбоми-книжечки, кожен з яких вміщує розповідь власника чи власниці про небайдужу для них річ.
В межах другої частини проекту – «Перетворення» – академічні дослідження намагатимуться поєднати із мистецькими практиками. Зібрані в проекті оповіді запропонують у творчий спосіб проінтерпретувати митцям.
Наразі невідомо, скільки точно митців долучиться до проекту та як саме він виглядатиме: це можуть бути і картини, і інсталяції, і перформанси. В планах, утім, аби до кінця року зробити виставку мистецьких робіт «Сентиментальних речей Підзамча». За потреби організатори шукатимуть культурні інституції, які профінансують проект.
Аби створити колекцію «сентиментальних речей», студенти прослухали лекції щодо антропології речей, вчилися брати інтерв'ю. Обрали для дослідження львівський район Підзамче, оскільки раніше Зоряна Рибчинська брала участь у різноманітних культурних ініціативах, які саме в цьому районі Львова організовувала громадська ініціатива «Йота».
Мешканців Підзамча – учасників проекту, просили розповісти про важливі для них речі – з якими вони мають емоційний зв'язок.
«Спочатку люди говорили, що вони взагалі не мають таких речей. Однак, як виявлялось потім, це твердження завжди було завчасним. Адже кожна людина має річ з історією», — каже Зоряна Рибчинська.
За її словами, проект дозволяє подивитися на минуле не з традиційного, історичного боку, а через дуже інтимний, приватний погляд конкретної людини і конкретної речі.
«Виявилось, що ці історії є дуже сентиментальними. Але не в сенсі тої солодкавої сентиментальності, як це зазвичай вважається, а дуже емоційними, чуттєвими, які тебе швидко зворушують», — каже Рибчинська.
На сьогодні, в межах першої частини проекту, готова частина колекції – 14 альбомів з історіями предметів, протягом літа їх загалом буде виготовлено 50. Профінансувало виготовлення альбомів «Німецьке товариство міжнародного співробітництва» (GIZ). Кожен альбом вміщає фото предмету, його історію та розповіді власника чи власниці.
Цю колекцію, за словами Зоряни Рибчинської, львів'яни, швидше за все, найближчим часом зможуть переглянути у соціальній кав'ярні «У сусідів», яка до кінця літа працюватиме на площі Святого Теодора у Львові. Згодом «Колекцію» планують використовувати для різних культурних та освітніх проектів.
Історії, що зворушують
Одна із найбільш зворушливих історій, представлених у проекті – вишита сорочка із Полтавщини. Вона зберігається у сім'ї авторки історії, отримана від прабабці, і її ніхто не вдягає.
«Власниця цієї сорочки пам'ятає, як бабуся витягала її, гладила вишиття, і ховала, ніколи не вдягаючи. Вишила ж її для себе мама бабці. Робила це вона, працюючи в крамниці свого батька і заробляючи собі на придане. Сорочку вона передала своїй доньці, яка перед Другою світовою війною разом із чоловіком потрапила до Галичини. Тут їх розлучила війна. Тобто там дуже складний сюжет», — розповідає Рибчинська.
Вона додає, що бабуся-власниця сорочки наприкінці життя осліпла, однак попри це до кінця життя витягала сорочку та пальцями гладила вишитий орнамент і плакала.
Інша історія – хлопця, студента університету, який спочатку стверджував, що не прив'язаний до речей, однак він описав чи не найцікавіший у проекті предмет – фотоапарат «Зеніт».
«Ми зараз собі не уявляємо, що придбати чи отримати такий фотоапарат у радянський час, у повоєнний період було надзвичайною подією. Кожен чоловік, який мав фотоапарат, вважався солідним мужчиною. Особливо, якщо займався фотографією. До того ж, фотоапарати часто дарували на повноліття, і в цьому був якийсь момент ініціації – мовляв, ти вже дорослий, і тобі можна довірити таку коштовну річ», — розповідає Рибчинська.
Спочатку дідусь хлопця завжди сварився, коли той брав фотоапарат, бо в його очах той виглядав таким собі ненадійним молодим чоловіком. Вже після смерті дідуся, коли хлопець продовжував самостійно користуватися «Зенітом», той у нього якось випав з рук. Юнакові незабаром приснився дідусь, який сварився на нього через необережне поводження з улюбленим предметом.
Інший предмет – книжка казок «Казки Покуття», у якій залишилась обгортка від м'ятної цукерки.
«Це – дуже цікава книжка, оскільки вона не цілком адаптована для дітей. Вже в дорослому віці жінка побачила, що в цих оповідях є багато, м'яко кажучи, сороміцьких моментів. Як вона зараз пригадує, дідусь, читаючи їй казки, ці фрагменти не пропускав, а продовжував читати з незворушним виглядом. Однак, через юний вік вона не усвідомлювала всіх цих «нюансів». Ці хвилини спільного читання з дідусем виявились дуже важливими для цієї жінки, оскільки дідусь був дуже артистичною особистістю», — розповідає Рибчинська.
Під час читання дідусь полюбляв смакувати м'ятні цукерки. Дівчинка не дуже любила їх, однак теж куштувала солодощі за компанію з дідусем. І для неї дивовижним відкриттям стало знайти в книжці обгортку від м'ятної цукерки – хоч дідуся вже й немає, але такий дуже інтимний спогад про нього залишається.
Також в проекті представлені такі речі як весільний рушник, латунна ступка (яка колись була важливою частиною приданого кожної дівчини в Галичині), мезуза (написана на шматку пергаменту стародавня єврейська молитва, її згортають у сувій та прикріплюють до зовнішнього косяка дверей), молитовник, історія якого пов'язана з історією церкви та історією Галичини, читанка Галичини, видана на початку століття, і яку бабця власника забрала, коли сім'ю висилали до Сибіру, настінна маска.
Єдина публічна річ в колекції – ванна біля джерела Cвятої Марії на Високому Замку.
«Джерело на Високому Замку є дуже важливим місцем для підзамчан. Ванна не є особистою річчю якогось конкретного львів'янина, однак людина, яка розповіла про неї, має пов'язану з нею історію. Ще в радянські часи ця жінка ходила до джерела разом з подругою і обливалася там водою. Це обурювало місцевих бабусь, які вважали таку поведінку дівчат неприйнятною для публічного простору. Однак зараз там побудували капличку і поставили ванну, з якої люди не лише обливаються, а й залазять туди, бо джерело вважається священним. Тобто історія пов'язана з тим, як змінюється ставлення людей до якихось практик, особливо, коли це роблять жінки», — розповідає Рибчинська.
