chrome firefox opera safari iexplorer

«День української козачки» на «Мамаєвій Слободі»

Дата події:27 жовтня 2012 о 12:00
Місце події:"Мамаєва Слобода" (Київ, вул. М.Донця,2)
Більше про подію:

Панове товариство!

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» у 2010 році започаткувало традицію святкування «Дня української козачки». Свято буде проводитись щорічно в останню суботу жовтня місяця.

Цьогоріч свято відзначатиметься втретє і припаде на 27 жовтня. «Мамаєва Слобода» має тверде переконання, що незабаром це свято стане традиційним для всієї України, від карпатських гір і до синього Дону.

Початок козацького свята на честь наших жінок-козачок о 12-00.

Складно віднайти в давній історії України сто­рінку яскравішу й романтичнішу від тієї, що вписана славним лицарством Війська Запорозького Низового – нашими прадідами. Мабуть немає благодатнішого матеріалу для роздумів про українсь­кий самобутній національний характер, аніж істо­рія Запорозької Січі та «Степових орлів».

Цілком природна та увага, якою вже котре століття користується унікальна козацька республіка за Дніпровими по­рогами, її устрій, звичаї.

Споконвіку образ українця-лицаря асоціюється саме з козацтвом, дідівськими золотими вольностями та невмираками характерниками.

Однак є цілком очевидно, що це було б неможливо без самовідданості героїчних українських жінок-козачок! Без наших рідних неньок, сестер та бабусь, а також коханих дружин, котрі у відсутність козака, як відважні горлиці боронили родові гнізда від хижих пазурів різноплемінних чужинців.

А відтак питання риторичне: «То чи було б наше козацтво, чи була б Запорозька Січ, чи була б слава гордих малинових стягів, якби б не було наших українських жінок-козачок?».

Ще від часів літописної княгині Ольги, руські, це б то українські жінки, мали незалежність, не втратили її й пізніше, в часи козацької вольниці. Такої свободи й рівноправності не знала ні Московія, ні інші європейські монархії, де передусім, за відомими висновками Енгельса, була поневолена жінка. В історії Росії це досі викликає ряд непорозумінь, які випливають із ба­жання встановлення нерозривної «прямої» великодержавної історії від Рюриковичів. Московія ще від царя Петра І, безсоромно привласнила собі історичну назву нашої землі й стала називати себе Руссю, тобто в грецькій транскрипції «Росією». Проте вкравши назву, не запозичила в справжньої історичної Руси спадкові традиції поважати жінку-матір, її права та вольності… Внаслідок цього, імперські історики чомусь в один ряд намагаються поставити Велику Київську княгиню Ольгу, княжну Анну Ярославну — королеву Франції, інших видатних жінок Давньої Руси-України з московськими бояринею Морозовою, або ж царівною Со­фією та ін.

Нам – українцям, у котрих жінки були завжди вільними, можна поспівчувати «бла­городному» пафосу висловлювання академіка Лихачова: «Жінки на Русі (Московії) не були приниженими!», але спроба поширити це твердження на Росію, на жаль, безпідставна. Корінь цієї по­милки полягає в ігноруванні загально­відомого факту, що в Московській державі, яка пішла типовим для того­часного світу шляхом розвитку дрімучої азійської де­спотії, найпершою жертвою стала жінка, поступово втративши всі права й перетворившись на деталь хатнього інтер’єра. Це ж явище притаманне й усім без винятку європейським державам, де жінка аж до кінця XIX ст... дедалі більше перет­ворювалася на невільницю.

В козацьких землях України, обіч кордонів татарських, справа стояла цілком інакше. Українське жіноцтво не тільки зберігало свої права, але навіть розширювало їх, а суспільний устрій в козацькому краї розвивався демократичним шляхом.

Українська жінка-козачка володіла значно більшою свободою, ніж будь-де в іншому місті тогочасної Європи. Правда, обов’язкові для неї закони на Русі були ті ж, що й у Литві: як тут, так і там литовський статут вважався кодексом, з яким треба було узгоджу­вати своє життя; але одна справа за­кон, а інша — звичай. Тут, у місцевос­ті, вздовж сумновідомого татарського «Чорного шляху», тобто повній небезпек, жінці-козачці дуже часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, на оборону домашнього скарбу... Ось чому при ближчому вив­ченні подій XVI -XVIIІ століття на тодішній Наддніпрянщині, українська жінка-козачка нерідко власноруч бралась до зброї.
Тож закута у міцний духовний «панцир» українська жінка-козачка, мимоволі нагадує тих міфічних амазонок, або ж сарматських жінок-воїнів, місце поселен­ня яких визначалося істориками на теренах Середньої Наддніпрянщини, це б то як раз у козацькому поясі України, землі якого і є колискою всього козацтва, в тому числі й тих козаків, що в силу обставин мешкають зараз на території Російської Федерації.

З середини XVI ст. давньоруські вольності для жіноцтва лишаються тільки на українських землях: Мос­ковщина в той час уже утвердилась як сильна деспотія, і одним із перших актів закріпачення народу стало зни­щення жіночої свободи, яка регламентувалась актами «домострою», головним із яких є чинник: «жена, да убоится мужа своего». В Україні ж жіноча свобода лишалася неторканою ще довгі століття, аж до ліквідації Січі і входження України в Російську імперію. Поряд із Січчю — форпос­том національної державності й само­бутності — не меншу, а нерідко й більшу роль у формуванні українсько­го національного характеру відігравало жіноцтво. Патріархатна запорозька республіка існувала в нерозривних зв’язках із волостю (Середньою Наддніпрянщиною), де без внутрішнього гніту, неспотворено розвивалася жіноча скла­дова самобутньої національної культури. Найвищі чоловічі інтенції — честолюбство, сміливість, звитяжність тощо — зав­жди мали простір для цілковитого вті­лення на Запорожжі, на полях війни із зовнішніми та внутрішніми ворогами, саме тому ніколи не спря­мовуючись на «боротьбу за хатню владу». Таким чином можна умовно сказати, що український козак-воїн був одночасно і «підкаблучником», адже ж за лицарським кодексом честі потрібно було «змагатися з ворогами на полі раті, а не з жінкою у хаті». За таких обставин українське жіноцтво мало найповнішу свободу самовиявлення як вдома, так і в громадському житті тодішньої України.

У «Вечерах на хуторе близ Диканьки» Микола Васильович Гоголь пише про «дивну» поведінку однієї зі своїх героїнь, пояснюючи її для росіян: «Дівчата Малоросії мають незмірно більше свободи ніж будь-де, і тому не повинно видаватися дивним, що красуня наша без батькового відома приймала в себе гостя…». Звичайно таке пояснення було необхідно, бо це йшло в розріз із догмами «домостроя», за якими мучились у рабстві тодішні російські жінки.
Отож 27 жовтня 2012 року о 12-00 на «Мамаєвій Слободі» вже втретє розпочнеться свято — «День української козачки».

На майдані «Мамаєвої Слободи» будуть виступати фольклорні колективи, а також відбуватиметься ярмарок народних майстрів. В казанах варитиметься козацький куліш та гарбузова каша. Охочі зможуть почастуватись наливками, настоянками та варенухою.
Відбудеться майстер-клас із давніх козацьких забав, ігрищ та танців.

Свою майстерність перед нашими яснолицими дівчатами-козачками та чепурними молодицями продемонструє кращий в Європі кінний козацький каскадерський театр під орудою Наказного отамана Олега Юрчишина.
В рамках святкування, між дівчатами-козачками буде проведено конкурс на найдовшу косу. Дівчина-переможець, в котрої найдовша коса, отримає нагороду – сюрприз від козацького селища «Мамаєва Слобода». Крім цінного подарунка, дівчину яка переможе в конкурсі на найдовшу косу, буде з почестями провезено на білому коні вулицями козацького селища! Тож запрошуємо дівчат, у котрих коса нижче пояса!

Агов, козачки, гайда до нас на своє свято! До нашого козацького коша! В селище самого «Козака Мамая» – «Мамаєву Слободу»!
Будем пити, співати, танцювати – гарні мислі мати!

Новини Дивитися всі