Аристократ Де Га змінив своє прізвище на більш просте — Дега… Не личило на світанку імпресіонізму бути родовитим та багатим. Кінець ХІХ століття змінив пластику часу – скульптура, як і саме мистецтво, навчилася ловити рух.
Втративши зір, Едгар Дега не зупинився… Його улюблені сюжети — танцівниці та коні — перейшли з полотен у пластику скульптури. Сьогодні вони «рухаються» у компанії робіт сучасної українським митців на Великому скульптурному салоні.
«Мистецький арсенал» поряд із сенсаційною колекцією майстра французького імпресіонізму Едгара Дега представляє унікальний доробок провідних українських скульпторів. Різноманітність форм, матеріалів, кольорів, які втілилися у ідеї творців пластики, створили справжню монументальну мозаїку української скульптурного світу ХХІ століття.
Про що мовчить «Юна танцівниця»?
Фото Мистецького арсеналу
Сплеск бурхливого життя Парижу кінця ХІХ століття… Статуетки Дега оживають у звичній для них богемній атмосфері куражу та присмаку повітря популярних та той час театрів. 74 бронзових скульптури, і лише єдину з них Едгар Дега експонував за все своє життя…
Її моделлю стала чотирнадцятирічна учениця Паризької опери Мері ван Гьотем, маленька балерина з бідної сім’ї. Дега спочатку намалював сімнадцять ескізів з різних позицій, потім виліпив з воску, аби передати фактуру людської шкіри з усіма її недоліками.
Перука з людського волосся, справжній корсет також покрив цим же матеріалом. Всередині – старі кисті. І лише справжня пачка (жорстка балетна спідниця) на восковій танцівниці складками тканини затамувала подих реальності.
Едгар Дега мав представити свою «Юну танцівницю» в Салоні 1880-го року. Але раптом вирішив змінити позу та розмір скульптури… Тому перед глядачами постала лише порожня вітрина.
Фото Мистецького арсеналу
Наступного року на виставці імпресіоністів мовчазну танцівницю таки побачили – і злякалися… Відвідувачі були шоковані, критики висловили категоричну негативну оцінку, назвавши статуетку «гротескною» та «примітивною». Хтозна, можливо Дега саме такого чекав. Це була провокація, виклик суспільству.
Тема роботи наскрізь пройнята двозначністю: образ юної танцівниці промовляв мовчанням. Аби врятувати своє злиденне життя, балеринам доводилося продавати своє тіло. І навіть модель для цієї для цієї роботи, Мері ван Гьотем, пізніше теж отримала «жовтий квиток».
Тому в образі «Чотирнадцятирічної танцівниці» (її оригінальна назва) стирається межа між високим та низьким, жорстоким та чарівним…
ХІХ століття засудило творіння Дега, ХХІ виправдало багатомільйонною вартістю. На торгах Sotheby’s в Лондоні її бронзовий варіант купили за 13,3 млн фунтів ($19,17 млн), восковий же оригінал ще у 1999 року був проданий за $12,4 млн. Ось така вона – мовчазна «Юна танцівниця».
Мова української скульптури
У той час, як екстравагантні майстри пластики експансивної цивілізації Заходу відкидають традиційну академічну основу, довіряючи лише власним «космічним хвилям» ідей, українські скульптори віддають належне і примхливій сучасності, і благородному академізму.
Блукаючи монументальними лабіринтами Салону в Мистецькому арсеналі, маєш змогу заглянути українській скульптурі прямо у вічі. Одразу відкадровується пластичний процес у всьому різноманітті форми, фактури, змісту…
«В України є потужний потенціал, особливо в мистецтві, – розповідає український скульптор Олексій Владіміров у одному зі своїх інтерв’ю. – У нас чудова школа. Я багато їздив світом, відвідував галереї й одразу бачив: «О, це наша школа! Мій земляк!». Ми вирізняємося, бо добре підготовлені – уміємо малювати, вивчали класичну, академічну грамоту. А на Заході це все загублено. От, наприклад, французи малювати не вміють, ну то як вони можуть навіть формально виразитися, якщо не знають «нотної» грамоти. Слава Богу, ми не втратили традицій, у нас хороша перспектива, ситуація в нашому мистецтві значно краща, ніж у Європі, тим паче в Америці, яка взагалі не має школи».
Робота В. Вештака
«Кожен з нас має академічну освіту, – говорить Володимир Вештак, автор захоплюючих абстрактних форм. – Тому може легко передати класичні форми. А от зробити таку скульптуру, у якій кожен глядач побачить щось глибоко своє, по-дитячому безпосереднє, – складніше. Дорослі люди сковані стереотипами, тому хочеться передати внутрішню суть, розсунути рамки буденності».
Палітра української пластики вражає різноманіттям ідей та підходів. Хоча умовно поєднані назвами шкіл (київської, львівської, харківської, одеської), але кожен скульптор презентує свій колоритний світ, гармонію ритмів, мелодії кольору…
Вони рідко обирають якийсь конкретний напрямок, головне – якнайповніше втілити глибину творчого задуму. «Наша скульптура не проходила азбуки модернізму й постмодернізму, але у творчості окремих «просунутих» скульпторів сталося щось на кшталт «накладання» окремих модерністських та постмодерністських ідей на академічну основу, – говорить мистецтвознавець Людмила Лисенко. – Невмирущим взірцем для наслідування залишається спадщина нашого видатного земляка Олександра Архипенка. З ним, а також із Генрі Муром і Бранкузі, наша скульптура спілкується вже давно. У них вона навчилася скорочувати занадто довгі «скульптурні речення», бути конструктивною та лаконічною».
Тому змішуються у об’ємних формах мова модерну й постмодерну, абстрактних, фігуративних рис набуває естетика народного українського різьбярства. Ідеал класицизму на противагу тенденціям «декласицизації» –прадавнє мистецтво у пошуках самоідентичності…
«Дерево – енергетика тепла, доброти…»
Матеріал теж говорить, має власний настрій, характер, його потрібно поважати, любити – тільки тоді він дозволить ідеї виразитися у ідеальних лініях, передати енергію рук автора. Хтось має свій улюблений матеріал, хтось постійно експериментує, хтось намагається знайти унікальну фактуру, але спочатку всіх тривожить одне – момент дозрівання задуму.
Автор В. Бик
«Люблю дерево… – розповідає скульптор Василь Бик. – Дерево – це тепло, енергетика тепла, доброти. Он, архистратиг Гавриїл, Богородиця в мене з дерева. Бачте, яка фактура у нього особлива, що залишив руки і обличчя живими… Однак я не претензійно до дерева ставлюсь. Всяке дерево дуже красиве по своїй фактурі, його тільки треба подати. Є оригінальний камінь, що використовували в Київській Русі – піруфілітний сланець. У нього надзвичайно красива сугестія кольору – розтяжка від блідо-рожевого до ультрамарину. В Україні є лише одне родовище. Це унікальний камінь витримує до двох тисяч градусів температуру, з нього печі робили, маяки…»
Дерево також особливе тим, що його можна комбінувати з іншими матеріалами, наприклад, з пісковиком. Проте, знову ж таки, все залежить від задуму: «Спочатку робиться ескіз, вариться думка, а потім вибираю, який матеріал має передати цю думку, – продовжує Василь Бик. – Я колись прочитав у перекладі Миколи Лукаша японську поезію, особливо полюбив Мацуо Басьо. Хоку було у нього, називалося «Чистота» : «Лотос диво-цвіт не цурається багна, із якого зріс». А я дуже довго працював над образом Ліни Костенко, ніяк не виходило у мене. Тоді пробило – так ось же воно! Вона витягує з багнюки ту квітку чистоти нашого народу і показує всьому світу… Образ втілився саме у дереві та пісковику».
Шляхетний (з грецької «сяючий») мармур…
Робота О. Владімірова
Від такої скульптури неможливо відірвати погляд: багатство кольору, переходів, варіації тонів… «Люблю працювати з твердим деревом, гранітом, іншими каменями, але віддаю перевагу мармуру… – пояснив Олексій Владіміров у одному зі своїх інтерв’ю. – Греки недаремно вважали, що немає для скульптури шляхетнішого каменю, ніж мармур (із грецької – «сяючий»). Він дає можливість майстру пограти формою, світлотінню, структурою. Малюнок визначається не тільки будовою мармуру, а й напрямком розпилювання каменю. Колір і малюнок «проявляє» полірування».
Плавні лінії скульптури нелегко даються майстру, який працює з мармуром… «Бачили б ви його руки, – розповідає Сергій Мельченко, представник Олексія Владімірова на Скульптурному салоні. – Для того, щоб зробити якусь скульптуру, потрібно, аби виник у голові образ, який би дійсно хотілося зробити. Тому його щось має почати муляти, терзати. Потім потрібно втілити цю ідею. Він обирає камінь, чи то він його побачив, чи купив… І тут розпочинається наступний процес. Перед тим, як почати рубати, необхідно зробити перший обрис, потім він кличе помічника, тому що це дуже важкий труд. Прокладчик зі зліпленої глини робить новий відбиток у гіпсі. Потім форма знімається з глини і відливається точна гіпсова копія з тієї глини, яку зробив автор. Розмічається за точками, які записуються в журнал, і за допомогою спеціальної машини їх переносять на камінь. Скульптор рубає основні точки, і тільки після того починає виводити камінь. Сам, вручну зубилом та тяжелезними молотом стоїть стукає, одягнувши маску… Пилюка летить, якою дихаєш… Потрібно дуже любити свою професію, щоб таким займатися. Ви б спробували зрушити з місця таку скульптуру. Здається, що невагома, але її ледве піднімають двоє людей …»
Пластика руху у бронзі
Цьому металу віддають перевагу більшість сучасних скульпторів, однак такий матеріал потребує тривалого та складного технологічного процесу. Його холодний блиск по-особливому заворожує. Саме у бронзі можна відлити складні деталі пластичного образу.
Робота В. Коновала
«Головне – слідкувати за моделлю на всіх етапах відливу з бронзи, – розповідає скульптор Віктор Коновал, – бо потім можна отримати зовсім не, те що було спочатку». Майстер у деталях зобразив трудомісткий процес виробництва бронзової скульптури, оскільки у ньому задіяно чимало людей – зазвичай цим займаються спеціальні підприємства.
Щоб втілитися у бронзі, ідея автора, проходить наступні етапи. Спочатку виготовляється модель з глини чи іншого гнучкого матеріалу, потім робиться гіпсова модель, яку теж скульптор ретельно підправляє та доробляє (авторська проробка). Далі виготовляється форма для відливу, у яку безпосередньо виливається метал. Після охолодження скульптуру шліфують, полірують та покривають воском або кольором (патинують), якщо потрібно.
Це дуже схематичне пояснення, насправді все набагато складніше… Таки процес займає доволі багато часу. Тим більше, якщо глиняна або пластилінова модель складна, то доводиться розділяти її на окремі частини, відповідно виливати їх, а потім збирати в одне ціле, зачищати шви, шліфувати, патинувати…
Робота В. Журавля
Цілі покоління майстрів звертаються до створення ідейних форм у бронзі. Так, наприклад, сім’я скульпторів – Володимир Вештак, Ірина Вештак-Остроменська та Катерина Вештак-Андреоне – представили на Великому Салоні свої творчі доробки. На запитання «Чи не виникає у вас в сім’ї конкуренції?», пан Володимир, посміхнувшись заперечив: «У кожного з нас різні стилі, різні роботи, різна аудиторія…»
Фантастичні образи людодерев ще одного представника сімейної мистецької традиції, молодого скульптора Володимира Журавля, знайшли своє втілення у бронзі.
Чимало майстрів пластики як досвідчених, так і початківців використовують цей надійний матеріал, який витримає час та незвичайні творчі експерименти.
Проблема території: як знайти творчу майстерню
Місце роботи кожного скульптора – його другий дім. Тому воно повинно максимально його відчувати. Всі вирішують це питання по-різному.
Робота В.Журавля
Наприклад, Володимир Вештак часто працює вдома. Василь Бик побудував собі майстерню за містом: «Якщо вже ми незалежні, то потрібно бути незалежними в усьому». Олексій Владіміров орендує приміщення. Їх ніхто не виселить… Чого не скажеш про митців, які працюють у «Лаврській майстерні».
Ось так підтримує держава українських скульпторів, визнаних не тільки на батьківщині, а й закордоном! «Нас дуже хочуть виселити з майстерні Лаврського корпусу, яка ще сто років тому була побудована для художників та іконописців, – розповідає скульптор Віктор Коновал. – Сьогодні на місці майстерні збираються зробити резиденцію Кирила чи «готель» для паломників…»
Художники, які працюють там працюють, звернулися до мес-медіа, направили відкритого листа президенту, але поки що їм ніхто не поспішає допомогти… За даними «24tv.ua» дирекція Києво-Печерського заповідника не продовжує оренду – просить художників звільнити територію.
«Триповерхове приміщення неподалік Лаврської дзвіниці потребує ремонту», – кажуть представники заповідника. А художники, мовляв, знайдуть собі інше місце… Що станеться з Лаврськими майстернями, у яких працювали всесвітньовідомі митці – питання досі відкрите.
Скільки коштує пластичне мистецтво?
Дозволити собі насолоджуватися такою скульптурою у власній колекції зможе далеко не кожен. Все-таки це високе мистецтво, якому присвячують життя. Ціна залежить від розміру скульптури, матеріалу, затраченого часу та зусиль, оренди приміщення і так далі… На втілення пластичного образу йдуть місяці, а то й роки.
Робота О. Пінчука
«Хто зараз замовник? Рідко, коли знайдеться багата людина, – розповідає Сергій Мельченко, представник Олексія Владімірова на Скульптурному Салоні. – Добре, що роботи Олексія знають по всьому світу. Та й тут його навіть в музеях купують. Зараз є попит серед політиків, заможних людей. Скульптура коштує мінімум тридцять тисяч доларів. Дорогий не стільки матеріал, як труд… Заплатити за майстерню потрібно 4 тисячі грн. в місяць. А якщо він працює над роботою приблизно півроку… Плюс інші витрати. Тому й ціна відповідна».
Скульптор Василь Бик розповідає: «У мене невеликі ціни – від 1 тис. дол. до 10 тисяч, в залежності від матеріалу, роботи. Але деякі я не продаю, вони дуже дорогі для мене… Ось наприклад «Вічність» – один із моїх трьох дипломів, двадцять років назад захищався, тому це дуже дорога річ для мене. Інколи робота не приносить стільки грошей, щоб прогодувати сім’ю. приходиться займатися проблемами виживання».
Роботи, виконані у бронзі, коштують від кількох до десятків тисяч доларів, а той більше. З огляду на складність технологічного процесу, розміру самої скульптури, часу витраченого автором, його досвіду та імені… Проте знаходяться поціновувачі як в Україні, так і закордоном.
…Якось Огюст Роден поділився секретом своєї роботи «Я беру глибу мармуру і відсікаю від неї все зайве». Знайти оте «зайве» – обдарування й труд, без яких неможливе високе мистецтво!
Текст і фото Світлани Майструк, «Рідна країна»
